Ліва рука, у якій я тримав келих з вином, почала підніматися. Свічки відкинули її тінь на білу скатертину прямо перед мадемуазель.
А її руки щось робили з тінню мого зап’ястя, ніби виміряючи його та намотуючи щось на нього.
Я опустив долоню та схопив її за руки. Вона швидко заховала їх під стіл, та правою рукою я встиг вихопити з пальців мадемуазель довгу волосину. Роздивившись ближче, я побачив, що це її волосина.
Тоді я підніс її до полум’я свічки і тримав доти, доки вона згоріла до останку.
Мадемуазель іронічно засміялася. Смішок де Керадела прозвучав відлунням. Мене спантеличило те, наскільки відвертим і навіть дружнім був той сміх.
— Спершу він порівнює мене з морем, до того ж з підступним морем. Тоді натяками, керуючись власними припущеннями, зі злою Дагут, Королевою Тіней. Називає мене відьмою і спалює мою волосину у полум’ї свічки. І після цього сміє запевняти, що ні в що не вірить, що його не так просто у чомусь переконати! — вигукнула мадемуазель.
Вони з де Кераделом знову засміялися.
Я почувався дурнем — ні в сих ні в тих. Поза сумнівом, це була перемога мадемуазель. Я глянув на Білла. Якого біса він завів мене у цю пастку? Та Білл не сміявся. З кам’яним виразом обличчям він дивився на мадемуазель. Хелен теж було не до сміху. Її погляд також прикипів до мадемуазель. Здавалося, що вона ладна була назвати її одним із тих слів, біля яких в Оксфордському словнику стоїть примітка «нецензурна лексика».
— Що ж, скидається на те, що я вдруге сів на бджолине гніздо. І знову це справа рук жінки, — звернувся я до неї з широкою усмішкою на обличчі.
Хелен лагідно подивилася на мене і відповіла:
— Я мала на це право, та нехай Господь береже ту жінку, яка наважиться зробити те саме.
На якусь мить всі за столом замовкли. Тишу порушив де Керадел:
— Не знаю чому, та раптом згадав про запитання, яке хотів поставити вам, доктор Беннет. Мене дуже зацікавила справа із самогубством пана Ралтсона, який, наскільки мені стало відомо з ваших інтерв’ю у газетах, був не лише вашим пацієнтом, а ще й близьким другом.
Білл підморгнув мені. Раніше він так робив на знак підтвердження своєї правоти. Його відповідь була бездоганною, у кращих професійних традиціях.
— Так, докторе де Керадел, як друга та пацієнта я знав його ліпше за інших.
— Власне, мене цікавить не так сам факт його смерті, як те, що у справі фігурують ще троє чоловіків. Ці чотири випадки самогубства пов’язують між собою. Так, наче їх викликала та сама причина, — перервав його де Керадел.
— Цілком можливо, — відповів Білл.
Мені здалося, що мадемуазель потайки пильно стежила за Біллом, не відриваючи від нього своїх красивих очей. Де Керадел підняв свого келиха, повільно покрутив його в руках і сказав:
— Мені справді цікаво, докторе Беннете. Всі ми тут лікарі. Ваша сестра... моя донька... безперечно, ми можемо на них покластися. Вони не стануть нікому нічого розповідати. Чи вважаєте ви, що ці чотири смерті щось пов’язує між собою?
— Так, безперечно, — погодився Білл.
— Але що саме? — перепитав де Керадел.
— Тіні! — відповів Білл.
5. Шепотіння тіні
Я здивовано витріщився на Білла. Я пам’ятав, як він відреагував на мою розповідь репортерам про тіні та як напружився, почувши історію Білявої Дагут. І от знову розмова зайшла про те саме. Тут має бути якийсь зв’язок. Але який?
Де Керадел вигукнув:
— Тіні! Ви хочете сказати, що у всіх були ті самі галюцинації?
— Щодо тіней — так, — відповів Білл. — А от щодо галюцинацій я не впевнений.
Де Керадел замислено повторив:
— Ви не впевнені. — А потім перепитав: — То саме ці тіні мав на увазі ваш друг, коли просив у листі поставитися до них об’єктивно, а не суб’єктивно? Я з великим інтересом слідкував за новинами у газетах, докторе Беннет.
— Ще б пак, докторе де Керадел, — відповів Білл. У його голосі вчувалася іронія. — Так, йшлося про тінь, до якої він просив мене поставитися серйозно. Повірити в її існування. Тінь, а не тіні. Мовилося лише про одну... — він замовк, та згодом додав, чітко наголошуючи слова: — У кожного лише по одній тіні... розумієте?
Здається, я починав розуміти, що замислив Білл. Він діяв інтуїтивно. Блефував, вдаючи, що знає про тінь, яку пов’язують зі смертю всіх чотирьох, хай би чим вона була, так само, як робив вигляд, що йому відомо про єдину причину, яка викликала ті самогубства. Це була наживка, на яку він намагався підчепити причетних до смерті Діка. Коли ж зрозумів, що рибка почала клювати, спробував упіймати її. Навряд чи він знав більше того, про що розповів мені у клубі. А ще, я вважав, що дарма він недооцінює де Кераделів. І це могло мати небезпечні наслідки, хоча повірити в це, на перший погляд, було складно.
Де Керадел безтурботно відповів:
— Одна тінь чи кілька — яке це має значення, докторе Беннет? Викликані галюцинаціями примари можуть з’являтися по одній, як про це йдеться у легенді про тінь Юлія Цезаря, що прийшла до Брута у хвилини його каяття. Або ж тисячами, які оточили смертне ложе помираючого Тиберія, погрожуючи йому розправою. Насправді ж вони постали лише в його уяві. Появу цих галюцинацій здатні спричиняти певні порушення у роботі мозку чи стимулятори. Це можуть бути оптичні ілюзії, дія наркотиків чи алкоголю. Вони також можуть бути зумовлені патологіями мозку та нервових закінчень, самозараженням організму, лихоманкою та високим тиском. Їх може породити навіть нечисте сумління. Чи правильно я розумію, що ви відкидаєте всі ці раціональні пояснення?
Біля був незворушним:
— Ні. Я б радше сказав, що не готовий прийняти жодного з них.
У розмову несподівано втрутився доктор Ловелл:
— Є ще одне пояснення. Навіювання. Постгіпнотичне навіювання. Якщо Ралтсон та решта потрапили під контроль тих, хто вмів керувати їхньою свідомістю, застосовуючи такі методи... тоді стає зрозуміло, як їх змусили вкоротити собі віку. Власне, я сам...
Він міцно стиснув ніжку келиха з вином. Скло тріснуло, поранивши його. Доктор Ловелл обгорнув серветкою скривавлену руку і продовжив:
— Пусте. Якби лише спогади про те, що змусило мене зробити це, більше не бентежили.
Погляд мадемуазель був прикутий до доктора Ловелла. На її вустах грала легка усмішка. Я був впевнений, що де Керадел нічого не випустив з уваги. Він поцікавився:
— Пояснення доктора Ловелла вас влаштовує?
Дещо вагаючись, Білл відповів:
— Ні, не цілком, втім, не знаю.
Бретонець замовк, уважно спостерігаючи за ним. А тоді сказав:
— Традиційна наука вчить нас, що тінь — це лише темна область простору, закрита від джерела світла непрозорим об’єктом, проекція матеріального тіла на освітлену площину. Її не можна відчути, це просто повітря. Принаймні, так стверджують науковці. Чим же ще, як не галюцинацією було матеріальне тіло, що відкинуло свою тінь на цих чотирьох чоловіків?
Доктор Ловелл відповів:
— Якщо у розум людини вміло вселити таку думку, вона сама відкине цю тінь.
Де Керадел обережно зауважив:
— Але ж доктор Беннет не вірить у цю теорію.
Білл промовчав. А де Керадел продовжував:
— Якщо доктор Беннет вірить у те, що саме тінь стала причиною цих смертей, і якщо він і надалі не погоджуватиметься з тим, що вона могла бути викликана галюцинаціями або ж її могло відкинути матеріальне тіло, це неминуче підводить до висновку про те, що він, напевно, вважає, що тінь може мати властивості матеріального об’єкта. Тобто ця тінь звідкись з’являється, починає переслідувати якусь людину і зрештою доводить її до самогубства. Таким чином, йдеться про можливість сприйняття, цілеспрямованість, волю та емоції. А це в тіні? Усе перелічене мною — характеристики матеріальних речей, феномен свідомості, що ув’язнена у мозку. Мозок — матеріальне поняття. Він міститься у такому ж матеріальному черепі. У цьому немає жодних сумнівів. Але тінь — поняття нематеріальне. У неї немає черепа, в якому вона могла б зберігати свій мозок, та, власне, і мозку немає. Звідси випливає, що у тіні не може бути свідомості, так само як вона не може бути здатна до вольових зусиль, сприйняття чи демонстрації сили волі та емоцій. І насамкінець, тінь не може ані примусити, ані звабити чи схилити матеріально існуючу істоту до самознищення. Якщо ви з цим не згодні, мій любий докторе Беннет, тоді ви визнаєте існування відьомського ремесла.