Білл спокійно відповів:
— Якщо так і є, чому ви насміхаєтесь наді мною? Всі ці теорії та ритуали, про які ви сьогодні говорили, — якщо це не відьомське ремесло, тоді що? Можливо, ви навернули мене у свою віру, докторе де Керадел.
Бретонець раптом перестав посміхатися:
— Навіть якщо і так? — А тоді він повільно повторив: — Навіть якщо і так! Та це не теорії, докторе Беннет. Це відкриття. Або, точніше сказати, повторні відкриття нетрадиційної науки. — Вени на його чолі пульсували; і з прихованою погрозою у голосі він додав: — Якщо я справді той, хто відкрив вам очі, сподіваюся, що зможу довести процес навернення до кінця.
Доктор Ловелл напружено спостерігав за де Кераделом. Мадемуазель дивилася на Білла. В її очах виблискували маленькі диявольські вогники, а в легкій посмішці крилися лихі наміри та розрахунок. За столом запанувала дивна напруга. Наче щось невидиме зачаїлося перед тим, як завдати удару.
Тишу порушила Хелен, мрійливо процитувавши:
Мадемуазель засміялася. Її сміх як ніколи нагадував плюскіт маленьких хвиль. Та у його тонах було щось таке, що непокоїло мене більше за відчуття загрози, яке приховувала її посмішка. Було в ньому щось нелюдське, наче ці маленькі хвилі насміхалися над потопельником, якого вони занапастили.
Де Керадел почав швидко говорити мовою, яка мені, здавалося, звідкись відома, проте я не міг зрозуміти жодного слова. Мадемуазель урвала сміх і солодко промовила:
— Перепрошую, мадемуазель Хелен. Я сміялася не над вами. Просто згадала про одну дуже веселу пригоду. Якось розповім вам. Ви теж сміятиметеся...
Де Керадел перебив її, втім, як завжди, люб’язно:
— А я прошу вибачення у вас, докторе Беннет. Пробачте ентузіаста за грубість. І за наполегливість. Бо я хочу попросити вас розповісти про симптоми пана Ралтсона, звичайно, не порушуючи лікарської таємниці, наскільки це можливо. Поведінка цієї тіні, як ви її називаєте, надзвичайно мене зацікавила. З професійного погляду, звісно.
Білл відповів:
— Залюбки. Завдяки вашому унікальному досвіду ви можете вказати на важливі деталі, які я прогледів. Аби не порушувати професійної етики, вважатимемо це консультацією, хай навіть і посмертною.
У моїй голові промайнула думка, що Білл тішиться з того, що йому вдалося втілити свій задум у життя. Я трохи відсунув назад свій стілець, щоб одночасно бачити і мадемуазель, і її батька. Білл став розповідати:
— Отже, із самого початку. Якщо знадобляться пояснення, можете перебивати мене без зволікань. Ралтсон викликав мене, попросивши його оглянути. На той час він уже два місяці як не спілкувався зі мною. Я думав, що він десь подорожує. Ралтсон одразу ж приступив до справи: «Білле, зі мною щось коїться. Я бачу тінь». Я засміявся. Та він ще раз повторив серйозним тоном: «Я бачу тінь, Білле. І мені страшно!» Усе ще сміючись, я відповів: «Якби ти не бачив тінь, тоді з тобою і справді було б щось не так».
«Але, Білле, ця тінь з’являється нізвідки!» — промовив він голосом наляканої дитини.
Він нахилився до мене, і в той момент я зрозумів, наскільки важко йому вдається тримати себе в руках. Він запитав: «Це означає, що я божеволію? Для божевільних типово бачити тінь? Відповідай, Білле, так чи ні?»
Я сказав йому, що це дурниці. Напевно, у нього якісь проблеми із зором чи печінкою. Він продовжував: «Але ця тінь шепоче!»
Я порадив йому випити і налив склянку міцного алкоголю. «Опиши мені точно, що саме, як тобі здається, ти бачиш, і якщо можеш, пригадай, коли вперше тобі здалося, що ти це побачив», — запропонував я. Він відповів: «Уперше це сталося чотири дні тому. Я був у бібліотеці, писав...» Дозвольте вам пояснити, докторе де Керадел: Дік жив один у старовинному будинку Ралтсонів на 78-ій вулиці. Разом з ним мешкав лише його дворецький Сімпсон, який працював тут ще за життя батька, та ще з півдюжини слуг. Ралтсон продовжив: «Раптом мені здалося, що хтось або щось прослизнуло по стіні до штори, яка закривала вікно. Це вікно позаду мене, а я був зосередженим на листі. Та я був настільки впевнений в тому, що бачив щось, що підскочив і підійшов до вікна. Але там нікого і нічого не було. Повернувшись за письмовий стіл, я ніяк не міг позбутися відчуття сторонньої присутності у кімнаті. Я був настільки спантеличений, що навіть записав час, коли це відбулося».
— Віддзеркалення візуальних галюцинацій, сформованих мозком, — зауважив де Керадел. — Цілком очевидний супроводжувальний симптом.
— Можливо, — відповів Білл. — Та хай там як, пізніше він бачив те саме. Проте цього разу напрямок руху змінився. Тінь рухалася справа наліво. Це повторювалося шість разів протягом наступних тридцяти хвилин. І щоразу напрямок руху змінювався — зліва направо, потім справа наліво. Він наголосив на цьому, так, наче це мало якесь значення. «Воно рухалося якось хвилеподібно», — сказав він. Тоді я запитав, на що саме «воно» було схоже. Ралтсон відповів, що воно не мало форми: «Це був просто рух. Ні, тоді воно не мало форми». Відчуття сторонньої присутності стало настільки сильним, що він більше не міг витримати і близько опівночі пішов з бібліотеки, навіть не вимкнувши світла. У спальні симптоми не повторювалися. Спав Дік міцно, і наступної ночі його теж нічого не турбувало. А ще за день він майже забув про той випадок.
Того вечора він вечеряв у місті. Додому повернувся об одинадцятій і пішов до бібліотеки переглянути пошту. Він сказав: «Раптом мене охопило надзвичайно сильне відчуття того, що хтось спостерігає за мною з боку вікна. Я повільно повернув голову і побачив якийсь силует, тінь на шторах. Або, точніше сказати, вона злилася з ними, і це виглядало так, наче щось цю тінь відкидало. Формою та розміром вона нагадувала людину». Він підбіг до штор і відсунув їх. Та ані за ними, ані за вікном не було нічого, що могло б відкидати цю тінь. Тоді він повернувся до столу, проте відчуття того, що хтось за ним пильно стежить, не зникало. «Я відчував цей нерухомий погляд, — додав він. — Погляд, що був прикутий до мене. Погляд того, хто чи що постійно зникало з мого поля зору. Варто було мені різко обернутися, як воно швидко прослизало за моєю спиною і продовжувало стежити за мною з іншого боку. Якщо ж я повертався повільно, воно теж вповільнювало свій рух».
Іноді йому вдавалося вловити якесь мерехтіння, відчути, як рухається тінь, коли він відводив від неї погляд. Іноді ж йому здавалося, що він її вловив. Та вона завжди зникала, перш ніж він встигав сфокусувати на ній свій погляд. У такі моменти він одразу ж відчував, що вона стежить за ним з іншого кутка.
«Вона рухалася справа наліво, — розповідав він. — А тоді зліва направо... потім у зворотному напрямку... потім так само... знову і знову... бентежила...»
«Бентежила?» — перепитав я.
Дік коротко відповів: «Так, бентежила мене».
Він продовжував сидіти у бібліотеці, намагаючись приборкати тінь, поки не зрозумів, що більше так не витримає. Тоді він пішов до спальні. Тієї ночі він страждав від безсоння. Йому здавалося, що тінь підкралася до порога кімнати та підслуховувала, притулившись до дверей. Якщо вона там і була, то порога так і не переступила.
Лише на світанку йому вдалося заснути. Прокинувся пізно. Весь день грав у гольф, повечеряв у місті та пішов з друзями до театру, а потім до нічного клубу. На якийсь час йому вдалося забути про події минулої ночі. Він розповідав: «Якщо я про них і згадував, то лише для того, щоб посміятися зі своїх дитячих страхів». Додому він повернувся близько третьої ранку. Зачинивши за собою двері, почув, як хтось шепоче: «Ти сьогодні припізнився!» Голос був настільки чітким, ніби той, хто вимовив ці слова, стояв біля нього...