Де Керадел перебив Вілла:
— Прогресуюча галюцинація. Спершу пацієнтові здається, що він помітив якийсь рух, потім він може описати форму, а далі вчувається звук. Галюцинація прогресує від зорової до звукової.
Вілл продовжив, ніби не почувши його слів:
— Він сказав, що голосу була притаманна одна властивість, яка, процитую, «змушувала його почуватися так, ніби він тримає у руці липкого слимака, якого випадково намацав уночі надворі, та водночас породжувала невимовне бажання чути це шепотіння вічно». Дік так це описував: «Це було схоже на відчуття невимовного жаху та болісного екстазу водночас».
Сімпсон залишив світло увімкненим, тож у холі було добре видно. Проте Дік нікого не побачив. Та голос був реальним. Декілька секунд він стояв на порозі, не наважуючись зайти до будинку. Зрештою, він опанував себе, переступив поріг, зняв капелюха і пальто та попрямував до сходів. Він розповідав: «Випадково глянувши вниз, я побачив, що за два метри попереду мене ковзає якась тінь. Та варто було мені підняти очі, як вона зникла. Я повільно піднімався сходами. Як тільки я опускав голову, бачив цю тінь перед собою. Вона завжди залишалася на тій самій відстані. Та коли я піднімав очі, вона щезала. Цього разу її контури були чіткішими. Мені здалося, що це тінь жінки. Оголеної жінки. І тоді я усвідомив, що чув жіночий шепіт».
Він одразу ж пішов до своєї кімнати. Минаючи двері, подивився вниз і побачив перед собою тінь, що була на тій самій відстані. Тоді він швидко повернувся назад, увійшов до спальні та зачинив за собою двері на ключ. Увімкнувши світло, Дік притулився вухом до дверей, намагаючись почути, що відбувається по той бік. Він сказав: «Я чув сміх. То був той самий голос, що шепотів до мене». Тоді він почув, як щось чи хтось прошепотіло: «Цієї ночі... цієї ночі... цієї ночі... я чекатиму за дверима». Він слухав ці слова з тим самим дивним відчуттям жаху та бажання. У раптовому пориві він захотів відчинити двері, та відчуття огиди зупинило його. Він продовжував розповідати: «Я залишив світло ввімкненим. Та істота дотрималася своєї обіцянки. Вона всю ніч чекала біля моїх дверей. Але не просто чекала. Вона танцювала...Звичайно, я не міг цього бачити... але я знаю, що вона танцювала... там, у холі. Танцювала, рухаючись справа наліво... зліва направо і назад... знову і знову... метушилася біля моїх дверей до самого ранку, бентежила мене, Білле...»
Я намагався привести його до тями, сперечався з ним, достоту як ви, докторе де Керадел. Ретельно оглянув його, однак не знайшов жодних відхилень. Тоді я взяв зразки для кількох аналізів. Він сказав: «Молю Бога, щоб ти з’ясував, що зі мною не так, Білле. Якщо в тебе не вийде, це означатиме, що тінь існує насправді. Думаю, краще, щоб виявилося, що я божеволію. Божевілля, принаймні, можна вилікувати».
Тоді я сказав: «Я не можу відпустити тебе додому. Ти залишишся у клубі, доки я не отримаю результатів аналізів. А тоді, незалежно від того, що вони покажуть, відправлю тебе у далеку морську подорож».
Та Дік не згодився: «Мені потрібно повернутися додому, Білле».
«Але чому, заради Бога?» — запитав я.
Здається, він не знав, що відповісти, і виглядав здивованим. «Не знаю. Але мені треба йти», — відповів він.
«Сьогодні ти заночуєш у мене, а завтра вирушиш у подорож. Байдуже куди. Про результати аналізів та ліки, які тобі необхідно буде приймати, я повідомлю по радіозв’язку», — наполягав я. Дік здавався спантеличеним. «Я не можу зараз поїхати. Річ у тому... — він на хвилину замовк. — Річ у тому, Білле... що я зустрів дівчину... жінку. Я не можу її залишити», — відповів він.
«Ти збираєшся одружитися на ній? Хто вона?» — запитав я, здивовано витріщившись на нього.
«Не можу сказати, Білле. Я тобі нічого не можу розповісти про неї», — безпорадно подивившись на мене, відповів він.
«Чому?» — вражено запитав я.
«Сам не знаю чому, але не можу. Це пов’язано з дечим іншим. Та я не можу тобі сказати...» — відповів він з таким самим спантеличеним виглядом. І щоразу, коли я запитував про цю дівчину, отримував таку саму відповідь.
Доктор Ловелл різко сказав:
— Ви мені нічого про це не розповідали, докторе Беннет. Це все, що він вам сказав з цього приводу? Що нічого більше не може розповісти про цю жінку? Що не розумів, що йому заважало?
— Тільки це, нічого більше, — відповів Білл.
— Що вас так потішає мадемуазель? Не бачу нічого смішного у цьому всьому, — холодно звернулася до мадемуазель Дагут Хелен.
Я перевів погляд на мадемуазель. Маленькі фіалкові цяточки і досі мерехтіли в її очах, на червоних вустах застигла лиховісна посмішка.
6. Поцілунок тіні
— Мадемуазель — справжній митець, — сказав я.
На мить за столом запала напружена тиша. Де Керадел не забарився її порушити:
— Що ви цим хочете сказати, докторе Каранак?
— Усі митці прагнуть довершеності у своїх творіннях. Розповідати історії — це також мистецтво. Доктор Беннет бездоганно впорався зі своєю. Тож не дивно, що вона сподобалася вашій доньці як справжньому митцю. Чудовий силогізм. Ви згодні, мадемуазель? — запитав я.
Вона тихо відповіла:
— Це Ваші слова.
Посмішка з її обличчя зникла, а в очах з’явився новий вираз, так само як і в очах де Керадела. Та перш ніж він встиг щось сказати, я зауважив:
— Це всього лише знак захоплення одного митця іншим, Хелен. Продовжуй, Білле.
Він одразу ж продовжив свою розповідь:
— Ми сіли поговорити. Кілька разів я налив йому випити. Я розповів йому про випадки галюцинацій у відомих людей. Спершу про Паганіні, видатного скрипаля, якому час від часу ввижалася тінь жінки у отому, що стояла поруч з ним та допомагала йому грати на скрипці. Потім про Леонардо да Вінчі, який запевняв, що десятки разів бачив та говорив з тінню Хірона — наймудрішого серед кентаврів, який вчив юного Асклепія. Я намагався переконати його в тому, що він потрапив у когорту геніїв, а отже, в ньому щось прокидається. Згодом він почав сміятися. «Гаразд, Білле. Переконав. Та я маю не тікати від цього, а подивитися йому в очі і здолати», — сказав він. Я відповів: «Якщо ти відчуваєш у собі сили, це інша справа. Це лише одержимість, плід твоєї уяви. У будь-якому разі, спробуй сьогодні. Якщо буде непереливки, зателефонуй мені. Я відразу ж приїду. І подбай про випивку». Він цілком нормально почувався, коли пішов від мене.
Дік зателефонував аж наступного вечора, щоб поцікавитися, чи не прийшли результати аналізів. Я відповів, що аналізи показали, що він абсолютно здоровий. На це він тихо зауважив: «Я так і думав». Тоді я запитав, як минула ніч. Дік у відповідь розсміявся: «Дуже весело, Білле. Дуже. Я скористався твоєю порадою і вихилив не одну пляшку лікеру». Його голос звучав як завше, я б навіть сказав, що Дік був у піднесеному настрої. Нарешті я відчув полегшення, та водночас якесь тривожне відчуття гризло мене. Я запитав: «Ти бачив тінь?» — «Авжеж, — відповів він. — Здається, я тобі казав, що то була жіноча тінь? Якщо ні, то кажу про це зараз». Я зауважив: «Тим краще для тебе. Вона була привітною?» — «Достобіса привітною. І казала, що це не все, на що вона здатна. Якби не це, ніч минула б не так весело», — відповів він, засміявся і несподівано кинув слухавку.
Я замислився: «Що ж, якщо Дік може так жартувати з приводу того, що терзало його ледь не до смерті ще вчора, то це означає, що він почувається краще. Мабуть, я дав йому непогану пораду».
Але відчуття тривоги не відпускало і лише посилювалося. Трохи пізніше я зателефонував Дікові, однак Сімпсон сказав, що він пішов грати у гольф. У цьому не було нічого незвичайного. Скидалося на те, що дивні симптоми поведінки Діка мали випадковий характер, що все поступово нормалізується і що моя порада пішла йому на користь...
Раптом Білл вигукнув:
— Якими ж дурнями іноді бувають лікарі!
Я подивився на мадемуазель. Її красиві очі були широко розплющені, дивилися лагідно, проте на їхньому денці ховалася насмішка. Білл продовжував: