Коли напад почав набувати все гострішого характеру, покоївка в істериці вибігла з кімнати. У чоловіка нерви виявилися міцнішими, і він залишався. Але його, як і доктора У., неабияк вразило те, що сталося після смерті жінки. Коли доктор сказав йому, що про цю справу необхідно повідомити слідчому, чоловік нарешті здався, відрекомендувавшись Джеймсом Мартіном. Він наполягав на тому, щоб зробили розтин тіла жінки, відверто все пояснивши. Міс Дарнлі була його коханкою, а в нього й так було достатньо проблем, щоб його ще звинуватили в її смерті.
Жінці зробили розтин. Утім, після ретельного огляду в її організмі не виявили жодних слідів хвороби чи отрути. Окрім незначних проблем із клапаном серця, Гортензія Дарнлі була цілком здоровою жінкою. Тому причиною смерті стала начебто вада серця. Хоча доктор У. був більш ніж переконаний, що хворе серце тут ні до чого.
Було очевидно, що Гортензія Дарнлі померла з тих самих причин, що й інші пацієнти. Але цікавим було те, що її дім розташований усього лише за кілька кроків від помешкання Пітерса, адресу якого дав мені Рікорі. Ба більше, якщо доктор У. не помиляється, Мартін також належав до їхнього світу. Між цими двома справами був безперечний зв’язок, якого я не спостерігав у інших. Я вирішив зателефонувати Рікорі та викласти перед ним усі карти, сподіваючись на його допомогу.
Моє дослідження тривало близько двох тижнів. За цей час я ближче познайомився з Рікорі. З одного боку, він страшенно цікавив мене як людина, сформована умовами сьогодення, а з іншого — імпонував, попри його кепську репутацію. Він був дуже начитаний, з непристойно високим рівнем інтелекту, проникливий, але марновірний — у давнину він став би чудовим кондотьєром[1], з гострим розумом і шпагою напоготові. Мені стало цікаво, ким були його батьки. Після смерті Пітерса він кілька разів навідувався до мене, і тоді мені стало зрозуміло, що у нас взаємна симпатія. Під час тих візитів його супроводжував мовчазний охоронець, той самий, що чатував біля вікна клініки. Його звали МакКенн. Рікорі найбільше довіряв цьому чоловікові, який, очевидно, був беззастережно відданий своєму сивочолому шефу. МакКенн також був непересічною особою і ставився до мене шанобливо. Він зі своїм південним акцентом розповідав, як колись давно «няньчив корів неподалік Арізони, а тоді став надто популярним на кордоні».
— Я за вас, док, — якось сказав він мені. — Ви точно підходите моєму шефу і вмієте його розрадити. Коли я сюди приходжу, то можу не тримати постійно руки в кишенях. Якщо хтось замірятиметься на ваше стадо, ви тільки свисніть, і я візьму вихідний.
А тоді ніби ненароком додав, що «запросто прострелить четвертак із відстані ста футів».
Я не знав, був то жарт чи він справді говорив серйозно. В будь-якому разі, Рікорі нікуди не виходив без його супроводу; тоді я зрозумів, як сильно він цінував Пітерса, довіривши його МакКенну.
Того дня я зателефонував Рікорі, запросивши його повечеряти разом зі мною та Брайлем у мене вдома. Він прибув о сьомій і наказав своєму водієві заїхати за ним о десятій. Ми сіли за стіл, а МакКенн, як завше, став на варті, своїм виглядом озброєного бандита, як з кіно, налякавши двох моїх медсестер (у мене є маленька приватна клініка, що прилягає до мого дому).
Повечерявши, я відпустив дворецького і відразу перейшов до суті справи. Я розповів Рікорі про свій запит, зауваживши, що так дізнався про сімох інших людей, яких спіткала та ж біда, що й Пітерса.
— Облиште думку про те, що смерть Пітерса якимось чином пов’язана з вами. Маленькі світляні кульки, які ми знайшли у нього в крові, теж не є причиною його смерті.
Після цих слів Рікорі побілів як полотно й перехрестився.
— La Strega[2]! — він крикнув зі злості. — Відьма! Бісова відьма!
— Не верзіть дурниць, Рікорі! — сказав я. — Забудьте свої кляті забобони і краще допоможіть мені.
— Нічого ви не розумієте! Є речі, докторе Ловелл... — почав він різко, а тоді опанував себе. — Що ви хочете від мене?
— Спершу, — сказав я, — потрібно проаналізувати всі вісім смертей. Брайле, у вас є якісь ідеї?
— Так, — відповів Брайл. — Думаю, всіх вісьмох було вбито!
Розділ З
Смерть та медсестра Волтерс
Брайл висловив думку, що залягла на споді моєї свідомості. Але мене неабияк обурило те, що в нього не було жодних підстав для такого припущенім.
— Та ви просто Шерлок Холмс, — кинув я саркастично.
Він почервонів, але вперто повторив:
— Їх убили.
— La strega! — прошепотів Рікорі.
Я кинув на нього сердитий погляд.
— Брайле, не тягніть кота за хвоста. У вас є докази?
— Ви не бачили Пітерса близько двох годин, я ж увесь цей час був поруч із ним. Спостерігаючи за його станом, мені здалося, ніби вся проблема у нього в голові — не в тілі, нервах чи мозку, які відмовлялися функціонувати, а його силі волі. Навіть не так. Уявіть, що його воля, замість того щоб підтримувати життєздатність його тіла, зосередилась на тому, щоб убити його!
— Але тоді це не вбивство, а самогубство. Що ж, і таке буває. Я бачив, як люди помирають, втративши бажання жити...
— Ні, я не це маю на увазі, — перебив він. — В інших це відбувається пасивно. А тут усе навпаки.
— Боже милостивий, Блайле! — Його слова мене надзвичайно вразили. — Ви ж не хочете сказати, що всі вісім жертв добровільно пішли з життя, навіть одинадцятирічна дитина!
— Я цього не казав, — відповів він. — Мені здалося, що Пітерс зробив це не свідомо, а з чужої волі, яка цілком поглинула його власну, обвившись навколо та засівши глибоко всередині. З чиєїсь волі, якій він не міг чи не хотів опиратися, принаймні перед смертю.
— La maledetta strega[3]! — знов пробурмотів Рікорі.
Стримавши своє роздратування, я замислився. Зрештою, я
глибоко поважав Брайла. Він був надто розумною, хорошою людиною і добрим фахівцем, щоб нехтувати його думкою.
— Можливо, ви здогадуєтесь, як їх убили, якщо то, звісно, були вбивства? — запитав я ввічливо.
— Анітрохи, — відповів Брайл.
— Що ж, розгляньмо теорію вбивства. Рікорі, у вас на цій ниві багатший досвід, ніж у нас із Брайлем, тож слухайте уважно і дайте врешті-решт спокій тій відьмі, — сказав я доволі жорстко. — Є три основні складові злочину: спосіб, можливість і мотив. Розгляньмо їх по черзі. Спосіб. Отруїти людину можна трьома різними способами: через ніс (в тому числі газом), рот і шкіру. Є ще два чи три методи. Наприклад, батька Гамлета отруїли, заливши йому блекоти у вухо, але щодо цього в мене завжди були сумніви. Думаю, що в ході пошуку істини можна відкинути всі методи отруєння, окрім як через рот, ніс та шкіру, через яку отрута всмоктується або ж проникає в кров. Скажіть, у Пітерса були які-небудь ознаки отруєння на шкірі, у мембранах дихальних шляхів, горлі, внутрішніх органах, шлунку, крові, нервах, мозку чи деінде?
— Ви ж самі знаєте, що ні, — відповів він.
— Отож. Таким чином, крім загадкових світляних кульок, у нас більше нічого немає. А це означає, що в нас недостатньо доказів, щоб вибудувати повноцінну теорію вбивства. Що ж, перейдемо до наступного пункту — можливість.
Серед жертв були багатійка, гангстер, поважна стара діва, муляр, одинадцятирічна школярка, банкір, акробат та гімнаст на трапеції. Різношерстнішої компанії годі й шукати. Як ми бачимо, між ними, окрім, можливо, циркачів, а також Пітерса і міс Дарнлі, не було жодного зв’язку. То скажіть мені, як одній і тій самій людині вдалося наблизитися до гангстера Пітерса настільки, щоб убити його, і піти на такий же близький контакт із Рут Бейлі, старою дівою-благодійницею? Як людина, що встановила такий зв’язок із банкіром Маршалом, змогла так само зблизитися з акробатом Стендішем? Сподіваюся, ви розумієте, що це не так просто? Так чи інакше, а смерть цих людей, якщо їх убили, не була звичайною випадковістю. Між ними має прослідковуватися якийсь зв’язок. Ви згідні зі мною?
1
Командири військових загонів, що переважно складалися з чужинців і перебували на службі міст-комун та правителів в Італії XIV-XVI ст.