— Наступного дня я отримав ще кілька результатів аналізів. Вони не показали жодних відхилень. До речі, забув сказати, я порадив Дікові звернутися до Бучанана. Бучанан, — Білл обернувся до де Керадела, — найкращий офтальмолог у Нью-Йорку. Він теж не знайшов жодних відхилень, що виключало чимало можливих причин появи галюцинацій, якщо це, звісно, були галюцинації. На це Дік радісно зауважив: «Медицина — дивовижна наука, що керується методом виключення, хіба не так, Білле? Та як бути, якщо, виключивши всі можливі варіанти, ви стикаєтеся з тим, про що нічого не знаєте? Що ви тоді робитимете, Білле?»
Це прозвучало дуже дивно. «Що ти маєш на увазі?» — поцікавився я. «Я лише спраглий до знань дослідник», — відповів Дік. Тоді я з підозрою запитав: «Скільки ти вчора випив?» — «Небагато», — відказав він. На моє запитання про тінь Дік відповів, що цієї ночі було навіть ще веселіше. «Діку, ти маєш приїхати до мене просто зараз. Я повинен обстежити тебе», — почав я наполягати. Він пообіцяв, що приїде, але так і не з’явився. Справи затримали мене у лікарні до пізнього вечора. Близько опівночі я знову зателефонував йому. Сімпсон відповів, що Дік рано ліг спати і попросив не турбувати його. Я запитав, чи добре він почувався увечері. Сімпсон відповів, що з ним усе начебто гаразд і що він був дуже веселим. Та попри це, мені не давало спокою відчуття непоясненної тривоги. Я попросив Сімпсона переказати панові Ралтсону, що у разі якщо той не приїде до мене у лікарню завтра до п’ятої, я сам заберу його.
Дік приїхав рівно о п’ятій. Коли я побачив його, моя тривога лише посилилася. Він змарнів на обличчі, а очі підозріло яскраво горіли. Це не було схоже на лихоманку, скоріше скидалося на те, що він міг вживати наркотики. У його погляді немов застиг подив, до якого примішувався ледь стримуваний жах. Я не міг цього не помітити. Вигляд Діка шокував мене. Я розповів йому, що останні результати аналізів були негативними. «Тож я цілком здоровий? І зі мною все гаразд?» — запитав він. «Принаймні, наскільки про це можна судити за результатами. Та я хотів би, щоб ти пройшов обстеження у лікарні. Це займе декілька днів», — відповів я. Він лише засміявся і сказав: «Ні, я не скаржуся на здоров’я, Білле».
Він сидів і мовчки дивився на мене. В його погляді боролися подив і жах. Складалося враження, що йому відкрилися знання сивої давнини, про які мені нічого не було відомо. І ці знання страхали його. «Мою тінь звати Бріттіс. Так вона назвалася минулої ночі», — сказав він.
Я аж підскочив. «Що ти верзеш?» — вигукнув я.
«Моя тінь. Її звати Бріттіс. Вчора, лежачи біля мене у ліжку, вона прошепотіла своє ім’я. Це тінь жінки. Оголеної жінки», — терпляче відповів він.
Я витріщився на нього. Дік засміявся: «Ти чув коли-небудь про сукубів, Білле? Напевно, ні. Якби Алан був зараз тут, він би тобі розповів. У Бальзака є чудове оповідання про сукуба, та Бріттіс каже, що вона насправді не сукуб. Вранці я спробував знайти про них інформацію у бібліотеці. Штудіював „Молот відьом“...»
«А що це в біса таке?» — запитав я.
«„Молот відьом“ — старовинна книга, написана за часів інквізиції, в якій описуються сукуби та інкуби і розповідається про те, як розпізнати відьму та як її здолати. Захоплива річ. Зокрема, там написано, що демон може перетворитися на тінь і прив’язатися до людини. Це дозволяє йому отримати матеріальне тіло та згодом зачати, як це називає Біблія, нащадків. Демони-жінки звуться сукубами. Коли котрась із них забажає чоловіка, то починає зваблювати його своїми чарами, доки не отримає бажаного. Тобто доки він не віддасть їй свою життєву енергію, а потім, що цілком природно, він помирає. Та Бріттіс каже, що не хоче для мене такого кінця. Вона запевняє, що не була демоном. Каже, що була...»
«Діку, — перервав я його, — що це за маячня?» Він роздратовано повторив: «О Боже, якби ти тільки припинив вважати це галюцинаціями. Якщо я справді здоровий, як ти і кажеш, це не може бути галюцинацією, — він на мить замовк. — Зрештою, навіть якби ти і повірив би в те, що тінь реальна, ти б не зміг тут нічим зарадити. Ти не маєш тих знань, якими володіють ті, хто послав її до мене. Ось чому я хотів би, щоб Алан був зараз тут. Він би знав, що робити. — Дік знову помовчав, а потім повільно промовив: „Та я не впевнений, що скористався б його порадою...“»
«Що ти маєш на увазі?» — запитав я.
Він сказав: «Почну з того моменту, коли ми домовилися, що я піду до себе і спробую подивитися своєму страху в І обличчя. Тоді я вирушив до театру і навмисно не поспішав і додому. Повернувшись, я не почув шепоту на порозі та не побачив нічого дивного нагорі у бібліотеці. Наливши собі І випити, я сів читати. Все освітлення було увімкнене. Була друга година ночі. Згодом годинник пробив пів на третю. Я відірвався від книжки, відчувши незнайомий запах, що викликав в уяві дивовижні картини: мені малювалася квітка лілеї, що розкривається вночі у місячному сяйві в таємничому озері посеред пустелі, оточеному стародавніми руїнами. Намагаючись з’ясувати, звідки з’явився той запах, я озирнувся. І побачив тінь.
Вона більше не відбивалася на шторах чи стіні, як раніше. Тепер вона стояла прямісінько переді мною за десять кроків від того місця, де я сидів. Я чітко бачив її посеред кімнати. Вона нерухомо стояла, повернута до мене у профіль. Дівоче обличчя було ніжним, витонченим. Я міг роздивитися волосся, яке обрамляло маленьку голівку, заплетене у дві коси, що спадали на округлі пружні груди. То була тінь високої стрункої дівчини з вузькими стегнами та маленькими стопами. Раптом вона почала танцювати. Вона не була ані чорною, ані сірою, як мені спершу здалося. Це була блідо-рожева тінь перламутрового відтінку. Вона була вродливішою та спокусливішою за будь-яку реальну жінку. Танцюючи, вона затремтіла і зникла, прошепотівши: „Я тут“. Вона продовжувала танцювати позаду мене... крізь неї я невиразно бачив кімнату».
«Танцювала, — повторив він, — бентежила мене... Ще й як, Білле, — засміявся Дік».
Він сказав, що у ньому почав прокидатися такий сильний потяг, якого він не відчував до жодної жінки. А разом з ним і почуття страху та загрози, з якими він ніколи раніше не стикався. Здавалося, що перед ним відчинилися двері до жахіть пекла. Потяг був нездоланний. Він підскочив до рожевої тіні, що танцювала. Та варто було йому це зробити, як вона зникла. А разом з нею і запах. Дік знову взявся за книжку, сподіваючись, що тінь повернеться. Та вона не поверталася. Годинник пробив третю, пів на четверту, четверту... Він підвівся і пішов до спальні. Роздягнувшись, ліг у ліжко.
Дік розповідав: «Кімнату почав наповнювати запах. Він поширювався у певному ритмі, що пульсував, щоразу прискорюючись. Я підвівся. Рожева тінь сиділа на краєчку ліжка. Я потягнувся до неї, але не міг зрушити з місця. Мені здалося, що я почув, як вона прошепотіла: „Ще не час... не зараз...“»
— Прогресуючі галюцинації, — прокоментував де Керадел. — Спочатку вражається зір, потім слух, а зрештою і нюх. А потім процес поширюється на мозкові центри сприйняття кольору. Це ж очевидно, хіба ні?
Білл, не звернувши на цей коментар жодної уваги, продовжив: «Дік відразу ж ліг спати. Наступного ранку він прокинувся у піднесеному настрої з наміром уникати мене. Це було підозріло. Він був одержимий єдиним бажанням — аби день скоріше добіг кінця і він зустрівся з тінню. Я саркастично запитав: „А як же та інша дівчина, Діку?“»
Він ніяк не міг зрозуміти, про що йдеться: «Яка дівчина, Білле?» Я відповів: «У яку ти був так сильно закоханий. Та, імені якої ти не міг мені сказати».
«Не пам’ятаю ніякої іншої дівчини», — здивовано відповів він.
Я кинув швидкий погляд на мадемуазель. Вона підкреслено дивилася у свою тарілку. Доктор Ловелл запитав:
— То спочатку він не міг сказати вам, як її звати, через якусь причину, якої він і сам не міг пояснити. А потім запевнив, що взагалі не пам’ятає тієї дівчини?
— Саме такою була його відповідь, сер, — пояснив Білл.
Обличчя Ловелла знову зблідло, і я вдруге помітив, як мадемуазель перекинулася блискавично швидким поглядом з батьком.
— Потужніша галюцинація нашарувалася на більш давню, — зауважив де Керадел.