Білл відповів:
— Що ж, можливо. У будь-якому разі, весь день він перебував в очікуванні чогось, чогось жахливого. «Наче, — розповідав Дік, — я чекав на початок якоїсь виняткової події і водночас збирався зайти до палати з прокаженими». Його намір не бачитися зі мною лише міцнів, та він не міг спати спокійно, не дізнавшись, чи не викликані його видіння проблемами зі здоров’ям. Поговоривши зі мною, він пішов з дому. І не грати у гольф, як сказав Сімпсонові, а туди, де б я не міг його знайти.
Вечеряв він удома. Коли сидів за столом, йому здалося, що він уловив якісь швидкоплинні рухи, немов легке коливання повітря, чи то тінь крадькома починала пускати паростки. Він відчував, що за кожним його рухом стежать. У паніці він ладен був утекти з дому, «доки ще не пізно», як він висловився. Та цьому бажанню протистояло потужніше прагнення залишитися. Щось продовжувало нашіптувати йому про дивовижні насолоди та радощі, яких він досі не спізнавав. «Наче у мені боролися дві істоти. Одна з них була сповнена ненависті та відрази до тіні і відчайдушно прагнула розірвати кайдани рабства. Другій же кортіло скуштувати обіцяних насолод», — казав він.
Зайшовши до бібліотеки, Дік побачив її. Тінь з’явилася так само, як минулої ночі. Вона підійшла до нього, але не настільки близько, щоб він міг торкнутися її. Тоді вона заспівала. Діку більше не хотілося торкатися її. Єдине бажання, яке в нього залишилося, було бажання слухати її спів вічно. Він так описував той вечір: «То була тінь пісні, і співала її тінь жінки. Здавалося, звуки долинали крізь невидиме запинало... з якогось нетутешнього простору. Голос був солодким, як аромат. Він зливався із запахом, солодким, як мед... але з кожною його краплею сочилося зло. Якщо у цій пісні і були слова, я не міг їх розрізнити, не чув їх. Чув лише мелодію... вона щось обіцяла, вабила...»
«Що обіцяла?» — запитав я.
«Не знаю... Насолоду, якої ще жодна жива істота ніколи не відчувала, і яку я відчув би, якби...», — відповів він.
«Якби що?» — перепитав я
«Тоді я ще цього не знав. Та я мав щось зробити, аби отримати цю винагороду... та що саме, не знав... тоді ще не знав», — відповів Дік.
Спів замовк, тінь та її аромат зникли. Почекавши трохи, він пішов до спальні. Та тінь не з’явилася, хоча йому здавалося, що вона стежить за ним. Він поринув у глибокий сон. Тієї ночі Дікові нічого не снилося. Вранці він прокинувся з дивним відчуттям летаргії. Його мозок наче заціпенів. В його голові продовжувала звучати мелодія пісні, яку співала тінь. «Здавалося, вона прокладала місток між реальністю та примарним світом. У моїй голові була лише одна чітка думка: мені конче необхідно дізнатися результати аналізів. Коли ти їх показав, та істота в мені, що ненавиділа тінь, залишила мене, натомість та, що бажала возз’єднатися з нею, зраділа», — розповідав Дік.
Настала третя ніч. За вечерею йому більше не здавалося, що за ним хтось стежить. Не виникало такого враження і в бібліотеці. Він відчув розчарування та водночас неабияке полегшення. У спальні теж нікого не було. Десь за годину він ліг спати. Ніч була теплою, тож він вкрився лише простирадлом.
Дік розповідав: «Здається, я не спав. Ні, я переконаний, що не спав. І раптом відчув, як мене оповиває аромат, і долинуло якесь шепотіння. Я підвівся — біля мене лежала тінь. Я чітко бачив її, блідо-рожеву, на тлі простирадла. Вона нахилилася до мене. Її піднята голова спиралася на руку. Вона була так близько, що я міг роздивитися гострі нігті на тій її руці. Мені навіть здалося, що я бачу блиск її тьмяних очей. Тоді я наважився доторкнутися до неї долонею. Та відчув лише холод простирадла. Вона нахилилася ще ближче... шепотіла і шепотіла... і тепер я розумів її слова... вона назвала своє ім’я... розповіла про деякі речі... що я маю зробити, аби отримати насолоду, яку вона обіцяла. Та я не міг зробити цього, поки вона не дозволить, я мав зробити це у той момент, коли вона мене поцілує і я відчую дотик її губ...’»
«Що ти мав зробити?» — різко перебив я Діка.
«Убити себе», — відповів він.
Відсунувши стілець, доктор Ловелл підвівся. Він увесь тремтів:
— О Боже! І він убив себе! Докторе Беннет, я не розумію, чому ви не звернулися до мене. З огляду на те, що я вам розповідав...
— Саме через це, сер. У мене були вагомі причини на те, щоб владнати все самотужки. І я готовий викласти їх, — перебив його Білл.
Не встиг Ловелл здобутися й на слово, як Білл швидко продовжив:
— Я сказав йому: «Це всього лише галюцинація, Діку, плід твоєї уяви. Та вона досягла такої стадії, що мені це починає не подобатися. Ти маєш повечеряти зі мною і залишитися принаймні на одну ніч. Якщо відмовишся, присягаюся, що змушений буду застостосувати до тебе силу».
Деякий час він з якимсь дивним виразом мовчки дивився на мене. Потім тихо промовив: «Та яка з цього користь, якщо це лише галюцинація, Білле? Моя уява ніде не дінеться. Що заважатиме їй змалювати образ Бріттіс тут, так само, як вона це робить удома?»
«Хай йому біс! Ти залишишся тут», — стояв я на своєму.
«Гаразд. Побачимо, що з цього вийде», — погодився Дік.
За вечерею я не дозволив йому навіть згадувати про тінь. Підмішав у його напій міцне снодійне. Власне, я його приспав. Зовсім скоро його очі почали заплющуватися. Вклавши Діка спати, я подумав про себе: «Щонайменше десять годин у тебе є, друже».
Мені потрібно було вийти у справах. Повернувся опівночі. Я стояв біля кімнати Діка і вагався — заходити до нього чи ні. Вирішив не заходити, щоб не потурбувати його. Вранці, о дев’ятій, пішов подивитися, чи він прокинувся. Та в кімнаті нікого не було. Ніхто з персоналу не знав, коли зник Дік. Коли я зателефонував до нього додому, мені повідомили, що тіло вже забрали. Більше я нічого не міг вдіяти. Мені потрібен був час, щоб все як слід обміркувати. Час для власного розслідування без втручання поліції, з огляду на те, про що розповідав мені пан Ралтсон і що, як я вважав, не було безпосередньо пов’язано з його симптомами.
Білл обернувся до де Керадела:
— Симптоми — це єдине, що вас цікавило з професійного погляду?
— Так. Але, з вашої розповіді я можу зробити єдиний висновок — це були галюцинації. Хіба що ви щось приховали, викладаючи деталі, — відповів де Керадел.
Обдумавши почуте, я перебив його:
— Стривайте-но. Білле, трохи раніше ти казав, що Бріттіс — тінь, ілюзія, та хай би ким вона була — стверджувала, що не є ані демоном, ані сукубом. Ти почав цитувати Діка: «Вона сказала, що була...» — і замовк. То що вона сказала?
Здається, Білл вагався, відповідати чи ні, але потім усе ж повільно промовив:
— Вона сказала, що була дівчиною, бретонкою, доки її не перетворили на одну з тіней Іса.
Відкинувши голову назад, мадемуазель залилася сміхом. Вона доторкнулася до моєї руки:
— Тінь тієї злої Білявої Дагут! Алане де Карнак — ви одна з моїх тіней!
Обличчя де Керадела не виражало жодних емоцій. Він сказав:
— Тепер усе зрозуміло. Отже, докторе Беннет, якщо я повірю у вашу теорію відьомства, то скажіть мені, будь ласка, з якою метою все це було зроблено?
— Я думаю, метою були гроші. Сподіваюся, що скоро знатиму напевно, — відповів Білл.
Де Керадел, зручно вмостившись на стільці, доброзичливо звернувся до Ловелла:
— Не обов’язково гроші. Можливо, це було чисте мистецтво, так би мовити, мистецтво заради мистецтва, як каже доктор Каранак. Можливо, у такий спосіб митець хотів виразити себе. Річ у гордині. Колись я познайомився з жінкою, яку ті, хто вірять у забобони, назвали б відьмою. Вона неабияк пишалася своїм ремеслом. Вас це може зацікавити, докторе Ловелл. Це було у Празі...
Я помітив, як здригнувся Ловелл, та де Керадел спокійно продовжував:
— Справжній митець, вона практикувалася у своєму ремеслі, послуговуючись своїми знаннями, або, якщо вам так більше до вподоби, докторе Беннет; займалася магією, лише заради того, щоб отримувати суто художнє задоволення як творець. З-поміж решти речей, принаймні про це подейкували, вона могла ув’язнити душі тих, кого вбивала, у ляльках, оживляючи їх та змушуючи виконувати свої накази...