А потім сказав, що мій задум не такий уже й оригінальний, про це йдеться у процитованому чотиривірші, він також лежить в основі засадничої ідеї, яка приносить його закладу чималий прибуток. В його будинку жили декілька відступників-сенуситів — надзвичайно талановитих магів, справжніх майстрів ілюзії. Він тримав у себе і дюжину дівчат такої вроди, якої мені ще не доводилося бачити. Серед них були білі, жовті, чорні, з бронзовою шкірою та всіма її можливими відтінками. Можна було обрати на будь-який смак. Коли поріг «Будинку сердечних бажань» переступав
гість, йому пропонували найдорожчу розвагу: міцно тримаючись за руки, дванадцять оголених дівчат ставали у коло, велике широке коло серед просторої кімнати, один із сенуситів застрибував у центр кола і починав бити в барабан. Гість стояв поруч нього та спостерігав за видовищем. Сенусит продовжував бити в барабан та читати мантру. Дівчата танцювали, міняючись місцями. І все швидше і швидше, доки білий, бронзовий, чорний, жовтий та решта відтінків їхньої шкіри не зливалися і не поєднувалися в одній божественній дівчині — дівчині його мрій, на зразок тих, яких оспівують у старих сентиментальних піснях. У ній було щось і від Афродити, і від Клеопатри, і від Фріни. То була дівчина, про яку він завжди мріяв, можливо, сам цього не усвідомлюючи. Тож він її отримував.
«Чи виправдовувала вона його очікування? Звідки мені знати? — знизував плечима француз. — Для мене головним було те, що, зрештою, дівчат залишалося одинадцять. Йому, напевно, краще знати».
Хелен та мадемуазель так швидко змінювали одна одну, що в якийсь момент мені захотілося, аби вони поєдналися, перетворившись на одну. Тоді б я не мав жодного клопоту. Втримати обличчя мадемуазель вдавалося на кілька секунд довше. Я відчував дотик її вуст... аж раптом мені здалося, що у моєму мозку розпочали двобій вода та полум’я. Я бачив чоловіка, прикутого до стовпа, та не встиг роздивитися його обличчя, як його оповили вогненні язики.
Та водночас я бачив неспокійне море... на його поверхні коливалося блідо-золотаве волосся, хвилі пестили його... то була Дагут... її блакитні очі дивилися у небо, яке не могло зрівнятися своєю красою з ними... та вони були мертві.
У цей момент я прокинувся.
Після холодного душу я відчув себе значно краще. За сніданком я намагався відтворити події минулого вечора. Спочатку пригадав історію Ловелла про лялькарку. Я чимало знав про магічні обряди з ляльками, в які переселяють душі, і це виходило далеко за межі простого протикання опудал голками або спалювання їх на вогні чи бозна ще чого. Тож я мав сумніви, що сутність такого давнього та поширеного вірування можна пояснити самим лише гіпнозом. Та ще глибиннішою і набагато зловіснішою була магія з тінями, що занапастила Діка. Німці підійшли до неї з гумором, втіливши у казці про Пітера Шлеміля, який продав свою тінь дияволу. А Баррі відобразив її в історії про дивовижного Пітера Пена, відірвану тінь якого зачинили у шухляді шафи. Та хоч би як цю практику трактували, безперечним залишається той факт, що вірування у зв’язок між тінню і життям людини, її особистістю та душею є найдавнішим з усіх. А ті жертвоприношення та обряди, які влаштовувалися, аби вмилостивити тіні та заручитися захистом від них, можна порівняти з витівками диявола. Тож я вирішив піти до бібліотеки, аби дізнатися про все це більше.
Зайшовши до своєї кімнати, я зателефонував Хелен:
— Люба, ти знаєш, що я кохаю тебе до безтями?
— Я знаю, що навіть якщо і не кохаєш, то покохаєш неодмінно.
— Сьогодні весь день я буду зайнятий, але у нас є цілий вечір.
— Чекатиму на тебе, коханий. Але ти ж не збираєшся зустрічатися з тією білявою дияволицею?
— Звісно, ні. Я вже навіть забув, як вона виглядає.
Хелен засміялася. Я відчув, як наступив на якийсь предмет. Подивившись униз, побачив браслет, який викинув напередодні.
— Тоді побачимося ввечері, — сказала Хелен.
Піднявши прикрасу і поклавши її до кишені, я механічно відповів:
— Так, побачимося.
Замість того, щоб займатися пошуками інформації про практики з тінями, я провів цілий день у двох приватних бібліотеках, до яких мав доступ, переглядаючи етапі книжки та рукописи про стародавню Бретань, чи Арморику, як її називали до приходу римлян та ще п’ять сторіч потому. Шукав згадки про місто Іс і сподівався знайти бодай щось про Алькар-Аз та Володаря Карну. Вочевидь, колись я вже чув ці імена, а можливо, натрапляв на них у книжках. Єдиним іншим поясненням, яке мало сенс, могло бути те, що мадемуазель сама мені їх навіяла. Згадуючи про те, як після дотику її руки переді мною постало чітке видиво Карнаку, я схилявся до другої версії. З іншого боку, вона заперечувала свій вплив, і мені хотілося їй вірити. Мені здалося, що вона не брехала. Я так і не знайшов жодної згадки про Алькар-Аз. Що ж до Володаря Карну, то на палімпсесті, датованому VII сторіччям, на одному клаптику було кілька рядків, що могли мати до нього стосунок. Написаний давньою латиною текст звучав так:
«...кажуть, що римляни так суворо обійшлися з народом Арморики не через те, що вони приєдналися до бунту галлів, а через їхні жорстокі та дикі обряди, які своєю безжальністію перевершували всі бачені римлянами серед інших племен та народів. Існувало одне... [кілька слів написані нерозбірливо]... місце мегалітів, які звуться... [два рядки написані нерозбірливо]... б’ють по грудях спочатку повільно... [прогалина]... доки не розтрощать огруддя і саме серце, після чого у склепі центрального храму народжується морок...»
На цьому уривок закінчувався. Чи могло це «місце мегалітів» бути Карнаком, а «мороком», що народжувався «у склепі центрального храму», Володарем Карну? Цілком можливо. Звичайно, я знав, що римляни практично знищили корінне населення Арморики після бунту 52 року н. е., а ті, що вижили, втекли від розправи, залишивши край спустошеним до V сторіччя, доки невелика група кельтів, що населяли Бретань, не переїхала туди після того, як їх витіснили англи та сакси, та не заселили велику частину півострова. Хай там як, але римляни були людьми широких поглядів та з великою толерантністю ставилися до богів, яким поклонялися ті, кого вони підкорили. Люті розправи над переможеними теж не були їм властивими. То що ж з цих «жорстоких та диких обрядів», які у своїй нещадності перевершували решту бачених римлянами, шокувало їх настільки, що змусило так безжально знищити тих, хто їх практикував?
Вдалося знайти чимало згадок про величне, затоплене водою місто. У деяких згадувалася його назва Іс, в деяких воно було безіменним. Джерела, в яких момент зникнення міста датували християнськими часами, не викликали довіри. Місто існувало ще за доісторичних часів. Майже у всіх згадках наголошувалося на гріховності Іса, на тому, що воно запродалося злим духам та віддалося чаклунству. Загалом, легенда була дуже схожою на ту, яку я розповів напередодні. Та я натрапив на одну версію, що зацікавила мене більше за решту. У ній йшлося про те, що загибель міста спричинив Повелитель Карнаку. Що він «спокусив Біляву Дагут, доньку короля, як вона сама це робила з чоловіками, потім знищуючи їх». Там було сказано, що «врода цієї чаклунки була такою невимовною, що Повелитель Карнаку довго не міг наважитися на те, щоб знищити її разом з гріховним Ісом». З часом вона народила доньку. Відчинивши морську браму, він утік, забравши дитину із собою, тіні міста винесли його у безпечне місце, натомість Дагут та її батька, що переслідували їх, поглинули збурені тінями хвилі.
Це вразило мене, особливо у світлі теорії де Керадела про спадкову пам’ять. З одного боку, це пояснювало слова мадемуазель про те, що я мав би щось «пам’ятати». А також дозволяло знайти інше, дарма що абсурдне, пояснення того, як мені спали на думку ті два імені. Якщо мадемуазель насправді була прямою родичкою тієї Дагут, про яку йшлося у легенді, тоді я міг би бути нащадком повелителя Карнаку, який «спокусив» її. В такому разі, дотик її руки міг запустити один з дисків у моєму мозку, як про це говорив де Керадел. Я подумав, що Алькар-Аз та Володар Карну, очевидно, справили надто сильне враження на повелителя Карнаку, мого пращура, якщо спогад саме про них спрацював першим. Ця думка змусила мене усміхнутися, і я згадав про Хелен. Попри решту спогадів, я чудово пам’ятав, що сьогодні ввечері у мене побачення з Хелен, і це робило мене достобіса щасливим. Я також мав побачитися з Дагут, та що з того?