На годиннику була п’ята. Витягаючи з кишені носовичка, я почув, як щось з брязкотом упало на підлогу. То був браслет. Він лежав чорним каменем догори. Здавалося, що він дивиться на мене, наче має очі. Я пильно приглядався до нього, і мене охоплювало моторошне відчуття пізнавання, яке ставало все сильнішим.
Перш ніж повернутися до клубу, щоб перевдягтися, я дізнався, де зупинилися де Керадели, та надіслав Хелен телеграму:
«Пробач, мене несподівано викликали з міста. На телефонні розмови не маю часу. Подзвоню завтра. Цілую, обіймаю. Алан».
О восьмій я вже прямував до мадемуазель.
Вони мешкали в одному з фешенебельних хмарочосів, що височіють над Іст-Рівер, вікна його найкращих квартир виходили на схід, і з них можна було побачити острів Рузвельта — осередок вигнанців соціуму, дрібних шахраїв та тих, кому не знайшлося місця серед ув’язнених Сінг-Сінга чи Даннемора або кому не пощастило потрапити до інших подібних закладів; такий собі відстійник для невдах.
Ці багатоквартирні будинки стояли у зеніті, звідки самовдоволено спостерігали за надиром[20].
Ліфт продовжував підніматися вгору. Коли він зупинився, ліфтер натиснув на кнопку, і масивні двері розійшлися. Я опинився у холі, що радше скидався на передпокій середньовічного замку. Почувши, що двері зачинилися, я обернувся і побачив, як вони зникли під гобеленами, які з обох боків за краєчки притримували двоє чоловіків. Я звернув увагу на візерунок, та це була лише сила звички — звички мандрівника помічати орієнтири, що трапляються на шляху, на випадок вимушеної втечі. Там була зображена морська діва — фея Мелюзіна, за якою спостерігав її чоловік Раймон Пуатьє під час традиційного ритуалу купання. Цим гобеленам було чимало років.
Чоловіки були бретонцями, смаглявими та коренастими. Але я ніколи раніше не бачив, щоб у Бретані носили такий одяг. На них були зелені туніки вільного крою, туго підперезані вузькими ременями, а справа на грудях на чорному тлі пломенів такий самий символ, який я бачив на браслеті Дагут. Мішкуваті коричневі штани, що звужувалася нижче коліна та тісно облягала литки, були схожі на ті, які носили скіфи чи давні кельти. Взуті вони були у сандалії. Знімаючи пальто та капелюх, я приязно привітався з ними у бретонському стилі — традиційними словами, якими шляхетний чоловік вітається із селянином. Вони відповіли мені так само бретонською, проте достатньо стримано. Я помітив, що моє привітання спантеличило їх.
Відсунувши у бік інший гобелен, один з чоловік притиснув руку до стіни. Переді мною відчинилися ще одні двері. Переступивши поріг, я опинився у напрочуд просторій залі з високою стелею та оздобленими дубом стінами. Освітлення було тьмяне, але я розгледів кілька різьблених скринь, астролябію та великий стіл, завалений книжками у шкіряних та пергаментних палітурках. Я обернувся якраз у той момент, коли двері зачинилися, і на стіні не залишилося жодного знаку того, що там був вихід. Та я подумав, що у разі потреби зможу його знайти.
Двоє чоловіків провели мене через кімнату у її правий куток. Вони знову відсунули гобелен, і мене оповило м’яке золотаве сяйво. Тоді вони вклонилися, і я зробив крок назустріч сяйву.
Я потрапив до восьмикутної кімнати більш ніж двадцяти футів завдовжки. Всі стіни були вкриті шовковою тканиною витонченої фактури. Вона була кольору морської хвилі, і кожну сторону прикрашало зображення з підводного світу — чи то риб чудернацьких форм та кольорів, що плавають у лісах водоростей... чи то актиній, схожих на фантастичні квіти, що вимахують своїми смертоносними вусиками... чи то золотих та сріблястих зграй крилатих змій, що охороняють свої фортеці з королівських коралів. У центрі кімнати стояв стіл, сервірований посудом з кришталю, прозорої порцеляни та старовинного срібла, що виблискувало у світлі свічок.
Я потягнувся до завіси, за якою були двері, через які я зайшов до кімнати, та відсунувши її, побачив суцільну стіну... За моєю спиною пролунав сміх, немов плюскіт маленьких хвиль. То сміялася Дагут...
Вона стояла у дальньому кутку восьмикутної зали, відгортаючи рукою краєчок іншої завіси. За нею була ще одна кімната. Світло, що пробивалося крізь гобелен, створювало блідо-рожевий ореол довкола голови мадемуазель. Її врода змусила моє серце калатати, як навіжене, і я забув про все на світі, навіть про існування цього світу. Від білих плечей до ніг її огортало прозоре серпанково-зелене плаття, яке не приховувало дивовижних ліній її тіла. Спадаючі складки цього вбрання робили її схожою на жінок стародавнього Рима. Взута вона була у сандалії. Дві товсті коси світло-золотавого волосся лежали на чудово окреслених грудях.
На ній не було жодних прикрас. Зрештою, вони були б зайвими. Її погляд пестив, та разом з тим і погрожував, а сміх був одночасно ніжним і підступним.
Вона підійшла і поклала руки мені на плечі. Від неї віяло ароматом дивовижної морської квітки, і мені аж перехопило подих.
— Що ж Алане, ви і досі остерігаєтеся. Та сьогодні ви залишите цю кімнату лише тоді, коли я цього захочу. Я добре засвоїла вашу науку, Алане де Карнак, — звернулася вона до мене бретонською.
— Коли це я вас чогось вчив, мадемуазель? — безглуздо запитав я, все ще перебуваючи під магнетичним впливом її вроди.
— Дуже, дуже давно, — відповіла вона. Тепер у її погляді не було і натяку на ніжність. Її брови зімкнулися в одну суцільну лінію, і вона промовила, ніби думаючи про щось зовсім інше:
— Я гадала, що мені нескладно буде сказати те, що я мала сказати, зустрівши тебе, Алане. Здавалося, що слова самі поллються з моїх вуст... як хвилі, що накрили Іс. Та я збентежена... мені геть не просто це зробити... спогади змагаються один з одним у моїй голові... у протистоянні між ненавистю та коханням...
Нарешті я зміг опанувати себе:
— Я теж збентежений, мадемуазель. Я не так добре володію бретонською, як ви, можливо, через це мені складно зрозуміти, що ви маєте на увазі. Може, нам ліпше перейти на французьку чи англійську?
Насправді ж, бретонська робила надто інтимним наше спілкування, скорочуючи між нами дистанцію. Інші ж мови могли б слугувати бар’єром. Цієї миті я замислився: бар’єром на шляху до чого?
Вона люто відповіла:
— Ні! І більше не називай мене ані мадемуазель, ані де Керадел! Ти знаєш, хто я!
Засміявшись, я відповів:
— Якщо ви не мадемуазель де Керадел, тоді ви — морська фея Мелюзіна... або Гюльнар, що живе у морських глибинах... а я опинився у вашому, — я озирнувся на завіси, — «акваріумі».
Вона похмуро мовила:
— Я — Дагут... Білява Дагут, Повелителька Тіней... Дагут стародавнього міста Іс у переродженні. Тут я народилася знову, — вона ляснула себе по чолу. — А ти — Алан де Карнак, моє давнє кохання... велике кохання... і до того ж підступне. Тож стережися!
Раптом вона наблизилася до мене, її губи впилися в мої з такою силою, що залишили на них відбиток її маленьких зубів. Перед таким поцілунком ніхто не зміг би встояти. Я обійняв її. Здавалося, що у моїх руках полум’я, закуте у тендітне тіло. Та вона так різко відштовхнула мене, що я захитався, ступнувши крок назад.
Підійшовши до столу, вона взяла глечик та наповнила два келихи з тонкого скла блідо-жовтим вином. Здавалося, що вона глузує з мене:
20
Надир (з надір араб, натир — протилежний) — точка небесної сфери, протилежна зеніту