— За наш останній вечір, Алане. І за нашу зустріч!
Доки я розмірковував над її тостом, вона додала:
— Не бійся, це не відьомський трунок.
Я доторкнувся своїм келихом до її та пригубив вино. Як тільки ми сіли до столу, наче за сигналом, якого я не побачив і не почув, до кімнати увійшли двоє слуг у чудернацькому вбранні та почали подавати страви. Робили вони це у старовинній манері, схиляючи коліно. Напої та страви були просто чудовими. Мадемуазель поводилася вишукано. Говорила небагато, іноді глибоко поринала у свої думки, а іноді дарувала мені погляд, сповнений ніжності та водночас загрози. Я вперше вечеряв наодинці з такою вродливою жінкою і не знав, як себе поводити, особливо з огляду на її мовчазність. Здавалося, що ми — суперники у якійсь надзвичайно важливій грі, які вивчають поведінку та рухи одне одного, перш ніж її розпочати. Хоч би якою була ця гра, у мене складалося неприємне враження, що мадемуазель відомо набагато більше, ніж мені, і цілком можливо, що правила тут встановлює вона.
З великої кімнати, що ховалася за таємними дверима, лунала тиха музика та співи. Мелодія була дивною, та чомусь здавалася мені знайомою. Начебто співали у тій кімнаті, та водночас звук долинав звідкілясь здалеку. То були тіні пісень та музики. Тіні пісень? Раптом я згадав про те, як Дік описував спів своєї тіні. По спині немов морозом сипнуло. Відірвавши очі від тарілки, я зустрівся поглядом з Дагут. Вона дивилася на мене з насмішкуватим виразом обличчя. У мені почало прокидатися відчуття несамовитої люті. Я більше не боявся її. Вона була всього лише вродливою та водночас небезпечною жінкою. Ось і все. Наскільки небезпечною, залежало від мене. Я не мав жодного сумніву щодо того, що вона знає, про що я думаю. Вона покликала слуг, і вони прибрали зі столу, залишивши вино. Потім мадемуазель сухо промовила:
— Ходімо на терасу. Захопи із собою вино, Алане. Воно тобі може знадобитися.
Я засміявся, узяв пляшку вина і два келихи та пішов за нею до кімнати з рожевим світлом.
Це виявилася її спальня.
Вона теж була восьмикутною, та, на відміну від тієї, в якій ми обідали, її увінчувала невелика вежа, а стеля не була паралельною до підлоги. Вона піднімалася у формі елегантного конуса. Тобто дві кімнати утворювали немов вежу, і я припустив, що стіна між ними була несправжньою, а поставленою посеред колишнього великого холу. Усі стіни були завішані такими ж гобеленами кольору морської хвилі, проте на них не було жодних візерунків. Повільно крокуючи повз них, я помітив, як змінювався їхній відтінок: у місцях морських впадин він ставав темнішим, натомість на блідо-смарагдовій мілині світлішав. І весь цей час ними пересувалися тіні: виринаючи з глибин, вони на деякий час завмирали, а згодом ліниво пірнали назад, зникаючи з поля зору.
У спальні стояло широке ліжко на низеньких ніжках, старовинна шафа, стіл, кілька стільців, розмальована скриня з вигадливим різьбленням і софа. Кімнатою розливалося рожеве світло, що сочилося з якогось прихованого джерела на верхівці вежі. У мене знову виникло тривожне відчуття впізнання, як тоді, коли я побачив чорний камінь на браслеті, який мені подарувала Дагут.
З вікна відкривався вид на терасу. Я залишив вино на столі та ступив на неї, Дагут пішла за мною. Вежа, як я і передбачав, була на горішньому поверсі будинку, з південно-східного його боку. По праву руку відкривалася панорама нічного Нью-Йорка, від якої перехоплювало подих. Трохи далі виднілася всіяна діамантовими смугами мостів тьмяно-срібляста стрічка Іст-Рівер. Приблизно шістьома метрами нижче розташовувалася ще одна тераса, з якої, завдяки вдалій конструкції будинку, теж можна було милуватися містом.
Я спробував пожартувати:
— Схоже на твою вежу у стародавньому Ici, Дагут? Чи не з такого ж балкона твої слуги зіштовхували коханців, які тобі набридли?
Гнів усе ще клекотів у мені. Дагут прийняла мій виклик і відповіла:
— Там було не так високо. Та й ночі в Ici зовсім не схожі на тутешні. Там, щоб побачити зорі, ми дивилися на небо, а не вниз на місто. І з моєї вежі відкривався вид на море. І, до речі, я не скидала з неї своїх коханців, після смерті вони слугували мені краще, ніж за життя. Убиваючи їх, я б цього не домоглася.
Її голос був спокійним, я відчував, що вона відверта зі мною. Казала вона правду чи ні, та у мене не було ані тіні сумніву в тому, що вона щиро вірила у свої слова. Вхопивши її за руку, я запитав:
— Це ти вбила Ралтсона?
Так само спокійно вона відповіла:
— Так.
Притиснувшись своєю ногою до моєї, вона присунулася ближче до мене і зазирнула в мої очі. В мені боролись ревнощі та лють:
— Він був твоїм коханцем?
— Не був би, якби я зустріла тебе раніше, — відповіла вона.
— А як щодо решти? Їх ти теж убила?
— Так.
— І вони теж були...
— Якби я зустріла...
Мені достобіса кортіло задушити її. Я спробував відпустити її руку, та не зміг. Здавалося, що не я її тримаю, а вона мене. Я не міг поворушити ані пальцем. Тоді я сказав:
— Ти — диявольська квітка, Дагут, а твоє коріння проростає з пекла. То ти повелася на його гроші, як повія?
Вона засміялася, відкинувши назад голову. В її сміхові звучало торжество. Жінка відповіла:
— Раніше тобі було байдуже до моїх коханців. Що змінилося зараз, Алане? Але ні, це не через його гроші. І помер він не тому, що віддав їх мені. Я втомилася від нього, Алане... та в той же час він мені подобався... і до того ж Бріттіс так давно не розважалася, бідолашне дитя... якби він мені не подобався, я б ніколи не віддала його Бріттіс...
Я немов отямився. Безперечно, мадемуазель намагалася покарати мене за всі ті припущення, які я зробив напередодні. Можливо, її метод був надто складним, та, поза сумнівом, дієвим. Мені було трохи соромно за свою поведінку. Я відпустив її руку і засміявся разом з нею... але так і не зміг зрозуміти, звідки у мені взялося це відчуття люті та спустошливих ревнощів?
Відкинувши ці думки, я покаянно сказав:
— Дагут, я недооцінив Ваше вино. Воно набагато міцніше, ніж я думав. Я поводився як останній дурень і прошу вибачення.
Вона кинула на мене загадковий погляд.
— Вибачення? Зараз? Я замерзла, ходімте всередину.
Ми повернулися до кімнати з вежею. Раптом мені теж стало холодно, і я відчув слабкість у всьому тілі. Я налив собі ще келих і випив усе до останньої краплі. Думки стали невиразними, ніби холодний туман оповив мій мозок. Наливши собі ще, я побачив, як Дагут принесла стільчик і сіла біля моїх ніг. В руках вона тримала багатострунну лютню. Усміхнувшись, жінка прошепотіла:
— Ти просиш вибачення, але і гадки не маєш, про що просиш.
Доторкнувшись до струн, вона заспівала. Пісня звучала якось дивно. Мені вона здалася знайомою, напевно, я вже десь її чув, і не раз, можливо, у такій самій вежі, як ця. Я подивився на стіни. Картини на завісах почали змінювати одна одну все швидше і швидше... від малахітових морських глибин до блідих табунців риб. Тіні теж прискорили рух, підіймалися все вище і вище нагору, а потім різко пірнали на дно...
Дагут запитала:
— Ти приніс мій браслет?
Я мимовільно сягнув рукою до кишені, витягнув браслет і віддав їй. Вона вмить застібнула його на моєму зап’ястку. Червоний символ на камінці заблищав, наче палаючи у вогні. Вона сказала:
— Ти забув, що я подарувала його тобі... колись дуже, дуже давно... чоловікові, якого кохала більше за всіх... чоловікові, якого більше за всіх ненавиділа. І ти забув, чиє ім’я викарбувано на ньому. Що ж, доведеться тобі почути це ім’я знову, Алане де Карнак... і пригадати, за що ти просив вибачення.
Вона вимовила ім’я. Коли я його почув, мільйони іскор вибухнули у моїй голові, розвіявши холодний туман, що оповивав мій мозок.
Дагут повторила його. Цього разу тіні на зелених гобеленах полинули до поверхні води, взялися за руки, сплітаючи їх...
Вони кружляли у танку на стінах... швидше і швидше... то були чоловічі та жіночі тіні. Спостерігаючи за тим, як вони рухаються у ритмі мелодії, яку Дагут награвала на лютні, у запамороченні я подумав про танцівниць з «Будинку сердечних бажань», які танцювали під барабани чаклунів сенуситів...