Усе швидше і швидше кружляли вони і раптом теж заспівали, ледь чутними голосами, схожими на шепотіння... відтінки на зелених гобеленах, що змінювали одне одного, перетворилися на величезні хвилі, що підіймалися та опускалися, співи тіней стали шумом хвиль, гучнішим і гучнішим...
І знову Дагут вимовила ім’я. Тіні вистрибнули з гобеленів і зусібіч кинулися до мене... вони все ближче і ближче... Шум хвиль перетворився на гуркіт бурі, що вовтузила мене, доки не затягла на дно.
9. У вежі Дагут в Ici
Ревіння бурі та шум моря стихли, розбившись хвилями об невидимий бар’єр. Я стояв біля вікна на якійсь височині та спостерігав за білими баранцями розбурханих хвиль. Вечірня зоря була червоною та лиховісною. Її світло відкидало широку криваву стежку на воді. Я визирнув з вікна і повернув голову праворуч, намагаючись розгледіти бодай щось у сутінках, які повільно огортали все довкола. І щось таки розгледів. Широку рівнину, всіяну велетенськими каменями, які здіймалися до неба. Сотні з них були вишикувані рядами, що тяглися до приземкуватого кам’яного храму, який був схожий на вісь величезного колеса, спицями якого слугували ці мегаліти.
Вони були так далеко від мене, що здавалися валунами. Та зненацька перед моїми очима немов проплив міраж: камені сколихнулися і стали ближчими. Промені сонця, що сідало за обрій, розмалювали їх кривавими барвами, і здавалося, що храм стікає кров’ю.
Я знав, що це Карнак, Повелителем якого я був. А приземкуватий храм — Алькар-Аз, де Білява Дагут із жерцями зла воскресили Володаря Карну.
Я також зрозумів, що перебуваю у стародавньому місті Іс. Карнак поринув у сутінки. Подивившись униз на циклопічні мури, об які розбивалися довгі гребені морських хвиль, я закричав. У цьому місці вони були надзвичайно товстими і високими та врізалися в океан, наче ніс кам’яного корабля. Але що ближче до суходолу, де мілина оголяла чисті піски
під час відпливів, то вони ставали все тоншими і нижчими.
Я добре знав це місто. Воно було світлим. Храми та палаци з різьбленого каменю з черепичними дахами, розфарбованими у червоний, помаранчевий, блакитний та зелений кольори, були його окрасою, так само як і оселі з дерева, покритого шаром лаку, так не схожі на грубі домівки моєї батьківщини. У місті повно садів, де, таємниче перешіптуючись, дзюрчать водограї та розпускаються екзотичні квіти. Воно було звідусіль оточене мурами, об які розбивалися хвилі, і здавалося, що земля, на якій стояло місто, це палуба корабля, а стіни — то його борти. Іс звели на півострові, що виходив далеко у море. Вода була постійною загрозою для нього, та мури і магічні обряди не давали їй проникнути всередину міста. З материком його з’єднувала широка піщана дорога, що вела прямісінько до лихого осередку монолітів, де приносять у жертву людей мого народу.
Іс збудував не мій народ. Не доклав він рук і до зведення кромлеху Карнаку. Наші бабусі казали, що за розповідями їхніх пращурів, дуже-дуже давно ті, хто спорудив Іс, прибули сюди на кораблях дивної форми, укріпили півострів та оселилися на ньому. Згодом вони поневолили нас, захопили Карнак, а дерево їхніх темних ритуалів дало нові пагони, що зрештою принесли плоди у вигляді невимовного зла. Тоді я поїхав до Іса, аби обрубати їх. А якщо вдасться вижити, то і викорчувати саме дерево.
Я ненавидів лютою ненавистю мешканців Іса, його чаклунів та чаклунок — геть усіх, і у мене був план, як знищити їх раз і назавжди, аби покласти край тим жахливим ритуалам, що відбувалися в Алькар-Азі, як звільнити це місце від того, що спіткало його після мук та смертей, через які пройшов мій народ з волі Дагут та жерців Іса. І увесь цей час я знав, що був Повелителем Карнаку і водночас Аланом Каранаком, який дозволив заманити себе у тенета мадемуазель де Керадел і бачив лише те, що вона дозволяла йому бачити. На відміну від Повелителя Карнаку, Алан Каранак чудово розумів це.
Я почув солодкий звук лютні, сміх, схожий на плюскіт маленьких безжалісних хвиль, і голос — голос Дагут!
— Повелитель Карнаку, сутінки оповили твоє місто. Чи ти ще не надивився на море, коханий? Його обійми холодні, мої ж — теплі.
Я відвернувся від вікна, і на якусь мить мені здалося, що мені примарилися і давній Карнак і старовинний Іс. Я й досі стояв у тій вежі, з якої, як мені здавалося, тіні скинули мене у море. Це була та сама восьмикутна кімната, залита рожевим світлом, на її стінах висіли ті самі гобелени, на поверхні яких гойдалися зелені хвилі, а на низенькому стільчику, з лютнею в руках, сиділа Дагут, вдягнена у те саме вбрання кольору морської хвилі, її коси так само спадали на груди.
Я сказав:
— Ти справжнісінька відьма, Дагут, ти знов обдурила мене, — і повернувся до вікна, щоб помилуватися знайомими вогнями Нью-Йорка.
Та я цього не сказав, і я не повернувся до вікна. Натомість покрокував прямісінько до неї і почув, як замість цих слів, які, як мені здалося, я вимовив, кажу зовсім інше:
— Дагут, ти — дитя моря... і якщо твої обійми і тепліші, то серце таке ж безжальне.
І тут я усвідомив, що це справді місто Іс. І неважливо, сон це чи ілюзія. І хоча та частина мене, що була Аланом Каранаком, бачила все на власні очі та читала думки другої моєї половини — Повелителя Карнака, вона не мала над ним сили, а він і гадки не мав про моє існування. Та попри це, я мав підкорятися його вчинкам. Я відчував себе актором у виставі, який з боку спостерігає за своєю грою. Різниця була тільки в тому, що я не знав ані слів, ані сюжету. Це було справжнє потрясіння. Я подумав, що Дагут варто було б застосувати до мене сильніший гіпноз, або ж просто дати мені спокій. Я відчув легке розчарування. Ця думка вразила мене, мов блискавка.
Дагут підвела голову, і я побачив сльози на її очах. Розпустивши коси, вона сховала у них своє обличчя і заплакала. Я холодно сказав:
— Скільки жінок проливали сльози, так само, як ти зараз... через чоловіків, яких ти, Дагут, занапастила.
— Відтоді як місяць тому ти приїхав з Карнаку до Іса, моя душа не знає спокою. Полум’я ятрить моє серце. Що для тебе і для мене колишні коханці? До того, як ти з’явився у моєму житті, я не знала, що таке кохання. Я більше не вбиваю, я прогнала геть свої тіні, — відповіла вона.
— А що, як вони повернуться? — похмуро запитав я.
— Що ти маєш на увазі? — запитала вона, відкинувши з обличчя волосся і пильно дивлячись на мене.
— У мене є раби. Я вчу їх служити мені, як годиться, і шанувати тільки мене. Годую, даю дах над головою. Уявімо, що я припиню їх годувати і вижену на вулицю. Що тоді ці голодні раби-волоцюги зроблять, Дагут? — запитав я.
— Хочеш сказати, що мої тіні можуть повстати проти мене? — з недовірою у голосі запитала вона, а потім засміялася. Її очі звузилися, так ніби вона щось вираховувала: — Можливо, ти й правий. Але що зроблено, те зроблено.
Мені здалося, немов хтось зітхнув, і тіні на гобеленах почали рухатися все швидше. Та Дагут не звернула на це жодної уваги. Продовжуючи сидіти поруч, поглинута думками, вона стиха сказала:
— Зрештою, мої тіні не люблять мене. Вони лише виконують мої накази, але не люблять мене... мене — ту, хто створив їх. О, ні!
В Алана Каранака ці слова викликали усмішку, натомість Повелитель Карнаку поставився до слів Дагут про тіні цілком серйозно. Власне, як і Дік!
Підвівшись, вона обвила руками мою шию. Від її аромату, що нагадував свіжість екзотичної морської квітки, паморочилося у голові, а її дотик обпік мене мов блискавка. Вона млосно промовила:
— Любий, ти полонив моє серце і змусив його забути про решту коханців... ти розбурхав у мені це почуття... чому ти не кохаєш мене?
— Я кохаю тебе, Дагут, але не вірю тобі. Як я можу бути впевнений в тому, що ти не розлюбиш мене... чи що в один чудовий момент не перетвориш на одну з тих тіней, що колись були твоїми коханцями? — твердо відповів я.
Вона прошепотіла, притиснувши свої вуста до моїх:
— Я вже казала тобі. Я не кохала жодного з них.
— Але є хтось, кого ти все-таки любиш, — відповів я.