Вона відхилилася і зазирнула мені в очі:
— Ти про дитину? Ти ревнуєш, Алане. А отже, ти кохаєш мене! Я відішлю її. Звісно, якщо забажаєш, її вб’ють.
Холодна лють притлумила бажання, яке я відчував до цієї жінки, що ладна була пожертвувати життям власної доньки заради пристрасті. Про народження дитини було відомо навіть у Карнаку. Я бачив маленьку Дагут: з фіалковими очима, молочною шкірою, крізь яку місячним сяйвом світилися вени; не було жодних сумнівів у тому, хто її мати, навіть якби вона це заперечувала. Та мені вдалося приборкати гнів, зрештою, я цього очікував, тож її слова лише посилили мою рішучість.
— Ні, — відповів я. — Це свідчитиме тільки про те, що вона набридла тобі так само, як колись її батько, як і всі твої коханці.
Дагут у розпачі кинулася до мене, і якщо мені колись і доводилося бачити обличчя жінки, що божеволіє від кохання, у неї було саме таке:
— Що мені зробити? Що мені зробити, Алане, щоб завоювати твою довіру?
Я відповів:
— На молодика вшановуватимуть Алькар-Аза. Тоді ти звернешся до Володаря Карну, і багато людей мого народу загине від молотів жерців, і їх поглине пітьма. Обіцяй, що ти не прикликатимеш Його. Тоді я тобі повірю.
Дагут відскочила назад, її вуста зблідли, і вона прошепотіла:
— Я не можу цього зробити. Це стане кінцем для Іса, кінцем для мене. Володар Карну покличе мене... Проси будь-що інше, коханий... але цього я зробити не можу.
Що ж, я очікував, що вона не погодиться, і сподівався на це:
— Тоді віддай мені ключі від морської брами.
Вона завмерла. Її погляд був сповнений сумнівів та підозри, а коли вона заговорила, в її голосі не залишилося ніжності. Дагут повільно промовила:
— Чому ти просиш віддати тобі ключі, Повелителю Карнаку? Це символ та втілення міста Іс. Це, власне, і є Іс. Їх викував морський бог, якому мої пращури поклонялися ще за часів сивої давнини. Ніколи раніше до них не торкалася рука жодної живої душі, окрім королів Ica. І вони ніколи не належатимуть нікому, окрім королів Іса. Навіщо вони тобі?
Це був переламний момент. Мить, до якої я так довго йшов і заради якої так тяжко працював. Я схопив Дагут в обійми та стиснув руками її стрункий високий стан. Припавши своїми вустами до її, я відчув, як вона тремтить, її руки обвили мою шию, а зуби прикусили мою губу. Я відкинув назад голову і засміявся:
— Ти ж сама сказала, Дагут. Вони потрібні мені тому, що це символ міста. Тому, що вони — це ти. Можливо, ті ключі вбережуть мене від змін твого настрою, Білява Відьмо. А ще вони охоронятимуть мене від твоїх тіней. Можеш посилити охорону морської брами, якщо хочеш, Дагут. Але, — я ще раз притягнув її до себе та поцілував, — я ніколи більше тебе не поцілую, доки ключі не будуть у мене.
Вона невпевнено промовила:
— Ще одну мить, Алане, не відпускай мене... і вони будуть твоїми... Не відпускай мене... у твоїх обіймах я відчуваю, як моя душа звільняється від кайданів... Я віддам тобі ключі...
Вона нахилила голову, і я відчув дотик її вуст на своїх грудях, навпроти серця. Почуття чорної ненависті та жагучої пристрасті боролися в мені.
— Відпусти мене, — попросила вона.
Я розімкнув обійми. Дагут з ніжністю подивилися на мене і сказала:
— Коханий, ключі будуть твоїми. Але я маю дочекатися, доки засне батько. Я подбаю, щоб він рано ліг спати. І ключі від Іса належатимуть королю міста, бо відтепер ним будеш ти, мій любий Повелителю. Чекай не мене...
Вона зникла.
Я підійшов до вікна і подивився на море. Лютував шторм, що поступово перетворювався на ураган. Високі хвилі розбивалися об кам’яні мури Іса з такою силою, що я відчував, як під їхніми ударами здригається вежа. Несамовитість хвиль у буремному морі резонувала з відчуттями, що сповнювали моє серце.
Минуло кілька годин. Я згадав, як ми до цього вечеряли. Але спогади про те, як я опинився у просторій залі біля помосту, на якому сидів король Іса, серед людей, які перебували у піднесеному настрої, були невиразними. Праворуч від нього — Дагут, ліворуч — жовтоокий вдягнутий у біле жрець. Його чоло оповивала золота стрічка, а за поясом був священний молот, від ударів якого перед Алькар-Азом загинуло стільки людей мого народу. Він зі злістю дивився на мене. А король почав засинати, раз за разом схиляючи донизу голову...
Та зараз я був у вежі Дагут. Буря лютувала все сильніше, і хвилі ще з більшою силою вдарялися об кам’яні мури Іса. Рожеве світло потьмяніло, тіні на зелених завісах не ворушилися. Та мені здавалося, що вони біля самої поверхні, стежать за мною.
Я тримав у руці три тоненькі бруски із зеленого металу з чудернацькими зазубринами. На кожному був символ тризуба. Найбільший з них був утричі довший за відстань між моїм вказівним пальцем та зап’ястям, найменший — не довший за долоню.
Вони звисали з тонкого срібного браслета, до якого був прикріплений чорний камінець з викарбуваним на ньому червоним тризубом — символом морського бога. У моїх руках були ключі від міста Іс, які повелитель моря колись віддав його засновникам.
Ключі від морської брами!
Дагут стояла переді мною босоніж. У своєму білому вбранні вона виглядала зовсім дівчиськом. Сріблясто-золотаві пасма її волосся спадали на витончені плечі, довкола голови ореолом сяяло блідо-рожеве світло. Голос Алана Карнака всередині мене твердив: вона наче свята. Та Повелитель Карнаку, якому нічого не було відомо про святість і про святих, подумав: як я можу вбити це створіння, хай би яким лихим воно було!
Вона спокійно запитала мене:
— Тепер ти можеш мені довіряти, мій Повелителю?
Ключі вислизнули з моїх рук. Я обійняв її за плечі і спромігся вимовити:
— Так.
Вона очікувала на поцілунок, як дитя. Попри все, що мені було відомо про неї, я відчував жаль, і нічого не міг з тим вдіяти. Тож довелося збрехати. Я сказав: «Білосніжна квітко, нехай ключі залишаються там, де вони і були. Повернеш їх батькові вранці, перш ніж він прокинеться. Я просто хотів тебе випробувати, моя вогняна діво».
Вона кинула на мене похмурий погляд:
— Як тобі буде завгодно. Але в цьому немає жодної потреби. Завтра королем Іса станеш ти.
Її слова вразили мене, і почуття жалю зникло. Якщо вона не брехала, це могло означати лише одне: завтра вона збирається вбити свого батька так само безжально, як хотіла вбити власну дитину. Вона стиха сказала:
— Він не стає молодшим. І з кожним днем йому дедалі важче. Він лише зрадіє. А разом з цими ключами я віддаю тобі все, що маю, залишаю позаду своє минуле життя. Я стою перед тобою незаймана. Я готова забути всіх, чиї життя занапастила, якщо ти зможеш пробачити мені, а їхні тіні відпустити.
Я знову почув, як хтось зітхнув, але Дагут не звернула на це уваги, чи то вдала, що не помітила.
Вона міцно обійняла мене, її вуста впилися в мої... цей поцілунок важко було назвати невинним... полум’я жаги пройняло мене з голови до п’ят.
Усю ніч я не міг заснути. Я не міг наважитися заплющити очей, постійно думаючи про те, що на мене чекає попереду. Втома наливала мої повіки свинцем. Лежачи біля Дагут, я дослухався до її дихання і чекав, поки її зморить глибокий сон. Та я, мабуть, таки задрімав, бо відразу ж прийшов до тями, почувши, як хтось шепоче прямісінько над моїм вухом. І я усвідомив, що цей хтось був тут вже деякий час.
Я підвів голову. Освітлення було тьмяним. Поруч лежала Дагут, її біла рука та груди були оголені, шовкове волосся розсипалося по подушці.
А шепіт не змовкав, він ставав усе наполегливішим. Я кинув оком по кімнаті: коливаючись мов хвилі, в ній юрмилися тіні. На підлозі, на тому місці, куди я їх кинув, лежали ключі від міста. На зв’язці виблискував чорний камінець.
Я знову подивився на Дагут, і мій погляд вловив щось ледь помітне. Над її очима нависла тінь чиєїсь руки. Така сама була і над вустами. Інша тінь лежала на грудях, немов стискаючи її серце, а ноги та руки були наче закуті в кайдани — так міцно обвивали їх тіні.
Я вислизнув з ліжка, хутко вдягнувся, накинув на плечі плаща і підняв ключі.
Озирнувся, аби востаннє подивитися на Дагут, і моя рішучість похитнулася. Відьма чи ні, та вона була надто прекрасною, щоб померти.