Шепіт ставав усе гучнішим, він ніби погрожував мені, наполегливо спонукав до дії. Та я не міг ще раз не подивитися на Дагут. Я вийшов з її спальні, відчуваючи, що тіні рушили вслід за мною, оточивши зусібіч.
Я знав дорогу до морської брами. Мені потрібно було пройти палацом, потім спуститися у підземелля і дійти до кам’яного муру, об який розбивалися морські хвилі.
Я не міг зосередитися, чітко мислити, мої думки перетворилися на власні тіні, та і сам я став тінню, що крокує між інших тіней...
Вони квапили мене, шепотіли... Казали, що ніхто не завдасть мені шкоди... ніхто не наважиться зупинити мене... та варто поспішати... поспішати.
Тіні оповили мене, наче запиналом.
У кінці коридору, що вів до підземелля, стояв вартовий. Здавалося, він куняє. Його погляд був байдужим. Він дивився крізь мене, наче я сам був уже тінню. «Вбий його», — прошепотіли тіні, і я встромив у нього свій кинджал.
З підземелля я потрапив до приміщення, за яким, власне, і була брама. З дверей, що вели туди, вийшов чоловік. То був жовтоокий жрець у білому. Для нього я не був тінню.
Він витріщився на мене і на ключі, які я тримав у руках, наче перед ним був демон. Тоді кинувся до мене, замахнувся молотом, а іншою рукою підніс до губ золотистий свисток, щоб забити на сполох. Тіні виштовхнули мене вперед, і не встиг він покликати на допомогу, як я вгородив кинджал прямісінько йому в серце.
Переді мною були двері. Я вибрав найменший ключ і, легко повернувши його у замку, відчинив їх. Тіні знову оточили мене, та штовхнули вперед.
Усередині було двоє вартових. Одного я вбив, перш ніж він встиг витягти зброю. Другого задушив до того, як він закричав. Мені здалося, що тіні теж душили його. В будь-якому разі, він був мертвий.
Я підійшов до морської брами. Вона була зроблена з того самого металу, що й ключі; щонайменше вдесятеро вища за мене, а завширшки — вдвічі більша за висоту Споруда була настільки масивною, що неможливо було повірити в те, що її могла створити людина. Скидалося на те, що це справді подарунок морського бога, як нам і розповідали мешканці Іса.
Я відшукав замкову шпарину. Тіні продовжували шепотіти... підказували, що спочатку маю вставити великий ключ і повернути... потім менший і повернути... а тепер вигукнути ім’я того, чиє зображення викарбувано на камінці... один раз, потім удруге і втретє... я вигукнув це ім’я...
Масивні стулки брами здригнулися. Вони почали відчинятися всередину. У протилежну стіну, наче стріла зі свистом, вдарив тоненький струмінь води.
Тепер тіні казали мені тікати... хутко... хутко...
Не встиг я дістатися виходу з приміщення, як стулки брами з ревінням розчахнулися, і мене вдарила хвиля. Вона несла тіло жерця. Його руки тягайся до мене, наче і після смерті він прагнув схопити мене і потягти за собою... донизу... у морську глибінь.
Та вже за мить я мчав верхи широкою дорогою до Карнаку, прориваючись крізь стогін бурі. В руках тримав дитину, сполотнілу від жаху дівчинку з широко розплющеними фіалковими очима. Ми мчали все швидше і швидше, залишаючи за собою розбурхані хвилі.
Позаду лунали передсмертні крики людей, ревіння потоків води та завивання вітру, поміж яких чувся гуркіт руйнування веж та палаців Іса, а також його мурів. Усе це злилося в одному неперервному крикові розпачу...
10. Залишаючи вежу Дагут
Я лежав із заплющеними очима, та не міг заснути. У спробах подолати безсоння, знову і знову намагався взяти гору над своїм другим «я», яке вперто продовжувало наполягати на своєму праві на існування. Зрештою, я переміг, і від нього залишилися лише спогади про Іс. Та вони були й досі свіжими і сильними, так само, як і сила його спротиву. Вони злилися в єдине ціле з моїм альтер-его і нагадуватимуть мені про нього доти, доки я зовсім не позбудуся цих спогадів, очікуватимуть слушного випадку. Я був настільки виснажений, ніби то була справжня битва. У моїй голові Повелитель Карнаку разом з Аланом Каранаком, Дагут із давнього Іса та мадемуазель де Керадел кружляли у відьомському танку, щоразу змінюючи обличчя — як дівчата з «Будинку сердечних бажань».
Минув якийсь час між тим моментом, коли я мчав піщаною дорогою до Карнаку, а у вухах відлунював передсмертний зойк Іса, та миттю, коли я розплющив очі. Але мені важко сказати, були то кілька хвилин чи промайнули цілі століття. Тоді сталися й інші речі, про які мені неприємно згадувати.
Я розклепив повіки, вважаючи, що лежу на м’якому ліжку. Та виявилося інакше. Повністю одягнений, я стояв біля вікна у кімнаті, залитій тьмяним рожевим світлом, восьмикутне приміщення своєю формою нагадувало вежу, його стіни були вкриті зеленкуватими гобеленами, на поверхні яких обережно рухались тіні. І тут моє альтер-его ожило, і я почув гуркіт хвиль, що ось-ось наздоженуть мене...
Різко обернувшись, я визирнув у вікно. Ніякого моря не видно, і жодні пінясті хвилі не розбиваються об грубі мури. Я побачив перетяту мостами Іст-Рівер, та вогні Нью-Йорка. Вони додали мені снаги і допомогли надати думкам ясності.
Повільно озирнувшись, я побачив, що на ліжку лежить Дагут. Вона спала, її біла рука та груди були оголені, шовкове волосся розсипалося по подушці. Вона влежала на ліжку, випростана, мов стріла. На її вустах вигравала усмішка.
Її більше не торкалися руки тіней. Зап’ястя Дагут прикрашав браслет з чорним камінцем, який, наче всевидяче око, стежив за мною. Я дивився на неї і думав, чи вона теж не спостерігає за мною з-під своїх довгих вій. Її груди здіймалися, наче хвилі у спокійному морі. Вуста, з усмішкою, що застигла на них, були розслаблені. Мені здавалося, що вона — душа моря, яке відпочиває після бурі, що вгамувалася. Дагут виглядала такою беззахисною... і у моєму серці зворухнулося жагуче бажання, та разом з ним прокинувся і страх. Я наблизився до ліжка... хотів вбити її уві сні, поки вона була беззахисною... стиснути своїми руками її горло та вичавити з цієї білявої відьми її чорний дух... вбити її так само без жалю, як убивала вона...
Але так і не наважився цього зробити. Не зміг збудити її зі сну. Заважали відчуття страху та водночас приваба Дагут. Я відступив назад і вийшов на терасу.
Я стояв і розмірковував над тим, що відбувалося, спостерігаючи за спальнею Дагут. Можливо, для когось віра в чаклунство — то просто забобони, але те, що вона зі мною зробила два рази поспіль, цілком підпадало під визначення відьомства. Я подумав про те, що сталося з Діком, і як спокійно вона зізналася у його вбивстві. Тоді вона не брехала, незалежно від того, загинув він від її навіювання чи від дій тіні. Я побачив достатньо, аби не мати жодних сумнівів щодо цього. Це Дагут убила Діка Ралтсона, і інших трьох теж. І лише їй одній було відомо, скількох іще.
Я вирішив, що не намагатимуся прослизнути навшпиньках через її вежу та не шукатиму прихованих дверей, з-за яких лунали співи тіней. Боявся, що цього разу вони не будуть допомагати мені, як у стародавньому Ici. Зрештою, я ще мав знайти передпокій, звідки ліфтом можна було спуститися вниз.
Та правда була в тому, що холодний страх перед мадемуазель, здавалося, паралізував всю мою віру в себе. Я був надто вразливим на її території. Зрештою, яке виправдання я міг знайти своєму бажанню її вбити? Загибель Ралтсона, тіні, відьомство? Та на мене б після цього чекали в боже вільні, і це у ліпшому випадку. Як я міг довести, що вся ця нісенітниця — чистісінька правда? А якби я наважився збудити її і почав вимагати відпустити, це теж могло б виявитися марним. Нью-Йорк та стародавній Іс і досі були тісно пов’язані у моїй уяві, щось мені нашіптувало, що найкращим виходом із ситуації було б скористатися досвідом втечі, набутим у стародавньому місті. І я мав це зробити, доки вона не прокинулася. Підійшовши до краєчку тераси, я подивився вниз. До наступного балкона було футів двадцять. Я не наважився зістрибнути. Натомість уважно оглянув стіну. У деяких місцях з неї виступала цегла, тож я вирішив, що зможу по ній спуститися. Я зняв черевики та, зв’язавши шнурками, повісив їх на шию. Перелізши через карниз, кількома вправними рухами дістався нижньої тераси. Її вікна були відчинені, зсередини долинав звук важкого дихання. Годинник пробив другу, і хропіння припинилося. До вікна підійшла якась жінка, визирнула з нього і різким рухом зачинила. Я зрозумів, що тут не знайти притулку босому втікачеві без пальта і капелюха. Тож я переліз на наступну терасу. Всі вікна були щільно зачинені.