Тоді я спустився ще нижче, але там теж не побачив жодного відчиненого вікна. За час моїх поневірянь сорочка перетворилася на лахміття, штани репнули, а ноги були босі. Я зрозумів, що якщо так піде далі, мені доведеться довго пояснювати, як я тут опинився та чому мене мають пустити всередину, якщо взагалі пощастить когось зустріти. Я поглянув на терасу Дагут, і мені здалося, що світло у її спальні стало яскравішим. Тож я хутко переліз через карниз і сповз донизу, опинившись на наступній терасі.
Через вікно я побачив освітлену кімнату. За столом, захаращеним пляшками, сиділи четверо чоловіків і грали у покер. Я випадково зачепив великий горщик з квітами, він перекинувся і впав на підлогу. Чоловіки витріщилися у вікно. У мене не було вибору, окрім як ризикнути і зайти досередини. І я зробив крок уперед.
На чолі стола сидів товстун з блакитними очима, з його рота стирчала сигара, чоловік поблизу нього цілком міг бути досвідченим банкіром, з-поміж решти двох один був худорлявим хлопцем, що випростався на стільці з усмішкою на обличчі, другий — невисоким меланхоліком, вираз обличчя якого свідчив про те, що він страждав від хронічного нетравлення шлунка.
Товстун запитав:
— Ви всі бачите те саме, що і я? Якщо так, піднесіть ваші склянки.
Усі зробили по ковтку, і чоловік проголосив:
— Одностайно!
Банкір сказав:
— Та це ж людина-павук, якщо тільки цей тип не випав з літака.
— А як воно насправді, незнайомцю? — звернувся до мене товстун.
— Я зліз згори, — відповів я.
— Я так і знав. Завжди казав, що в цьому будинку ніхто не дотримується моральних засад, — зауважив меланхолік.
Худорлявий хлопчина підвівся та тицьнув на мене пальцем:
— То ти зліз згори?
— Так, — відповів я.
— Що ж, — сказав він, — якщо згори, то ми не проти.
— А хіба є різниця? — не зрозумів я.
— Ще й яка! Всі ми живемо внизу, окрім товстуна, і всі одружені, — відповів він.
— Нехай це стане для тебе уроком, незнайомцю. Ніколи не розраховуй на те, що чоловіка не буде дома, — напучував мене меланхолік.
— Джеймсе, це заслуговує на тост. Налий-но мені, Білле, — попросив худорлявий.
Товстун передав йому келих. Раптом я усвідомив, яке недолуге враження справляю на них:
— Панове, я можу відрекомендуватися, і ви зможете перевірити мої ім’я та професію телефоном. Щоправда, я волів би цього не робити. Запевняю вас, ви не станете співучасниками злочину, дозволивши мені просто піти. Зрештою, якщо я і розповім вам правду, ви все одно не повірите.
— Скільки разів мені доводилося чути саме ці слова. І всі ті, від кого я їх чув, запевняли мене, що ні в чому не винні. Стій де стоїш, незнайомцю, доки присяжні не вирішать, що з тобою робити. Давайте обстежимо місце злочину, панове, — запропонував худорлявий.
Вони вийшли на терасу, побачили перекинутий горщик, оглянули фасад будинку і повернулися до кімнати. У їхньому погляді було здивування.
— Тут можливі два варіанти: або він неабиякий сміливець, якщо наважився подолати такий шлях, щоб врятувати репутацію леді, або ж татусь до смерті його налякав, — порушив тишу худорлявий.
— Не так складно перевірити, який він сміливець. Нехай зіграє з цим клятим піратом, — кинув меланхолік Джеймс.
— Я не матиму справи з чоловіком, який носить взуття на шиї, — обурено відповів товстун Білл.
— Слушне зауваження, Білле. Наливай ще, — сказав худорлявий.
Усі четверо пригубили склянки. Я взувся і одразу відчув себе впевненіше. Тепер здавалося, що стародавній Іс та Дагут залишилися далеко позаду.
— Навіть під розідраною сорочкою може битися відважне серце. Я граю. Але налийте і мені, — попросив я.
— Блискуча думка. Панове, давайте вип’ємо всі разом, — підняв склянку худорлявий.
Зробивши ковток, я відчув, що це саме те, що було мені потрібно:
— Граю на пару шкарпеток, чисту сорочку, штани, пальто, капелюх і можливість піти без перешкод та зайвих запитань.
— А ми на твої гроші. Якщо програєш, підеш звідси в тому, у чому прийшов, — сказав меланхолік.
— Що ж, справедливо, — відповів я.
Худорлявий написав щось на блакитній фішці і показав мені, перш ніж кинути її до загальної чаші. На ній було написано: «Одна шкарпетка». Решта урочисто підписала свої фішки, і гра почалася. Я то вигравав, то програвав. Ми зіграли не одну добрячу партію. О четвертій ранку я нарешті виграв одяг та право піти. Вдяганка Білла була завелика для мене, тож інші пішли додому, повернувшись з усім необхідним.
Вони провели мене донизу, посадили в таксі та чесно затулили вуха руками, коли я казав водію, куди їхати. Мені просто поталанило зустріти цю четвірку. Коли я роздягався у клубі, ледь тримаючись на ногах, з кишень повипадало чимало фішок. На них було написано: «Половина сорочки», «Одна штанина», «Криси капелюха» та інші подібні речі.
Я взяв курс на північний захід і хитаючись поплентався до ліжка. Жодного разу не згадав про Іс та Дагут. Мені навіть нічого не снилося.
11. Сувенір від Дагут
Та коли я опівдні прокинувся, все було геть інакше. Все тіло заклякло, і я почувався зовсім розбитим, виснаженим. Лише з третьої спроби вдалося підвестися та опустити ноги на підлогу. Спогади про мадемуазель Дагут та Іс були дуже яскравими, але тепер скидалися на нічне жахіття. Особливо чітко в уяві поставала картина втечі з вежі Дагут. Чому я не залишився та не спробував боротися? Я навіть не міг назватися Йосипом, який тікав після зустрічі з дружиною Потіфара[21]. Я чудово розумів, що ніякий я не Йосип. Не можу сказати, що надто переймався з цього приводу, та факт залишався фактом: я обрав найменш гідний шлях для того, щоб піти. Щоразу, коли я зустрічався з Дагут, за винятком давнього Іса, вона здобувала наді мною перемогу. Все це болісно вражало моє самолюбство.
Хай йому біс! Гірка правда була в тому, що я злякався і втік, підвівши Білла та Хелен. Цієї миті я ненавидів Дагут так сильно, як колись Повелитель Карнаку.
Замовивши сніданок, я зателефонував Біллові. Слухавку підняла Хелен. В удавано занепокоєному тоні її голосу вчувалася насмішка:
— Коханий, напевно ти всю ніч працював, якщо телефонуєш так рано. Де ти був?
Я був і досі знервований, тож відповів досить коротко:
— За три тисячі миль та п’ять тисяч років звідси.
— Як цікаво! І, напевно, не сам, — припустила вона. «Чорт би забрав цих жінок!» — подумав я і запитав: — Де
Білл?
— Коханий, мені здається, чи ти виправдовуєшся? Адже ти був не сам? — запитала Хелен.
— Ні. Але там, де я був, мені зовсім не сподобалося. І якщо ми думаємо про те саме, тоді мушу зізнатися, що я справді винний. І зовсім не пишаюся цим, — відповів я.
Тон її голосу змінився, сповнившись справжнім занепокоєнням та страхом:
— Тобто за три тисячі миль звідси і тисячоліття тому?
— Так, — відповів я.
Вона на секунду замовкла, та згодом продовжила:
— З мадемуазель?
— Так.
— Клята відьма! Якби ти лише був зі мною... Я б могла тебе врятувати, — розгнівано сказала Хелен.
— Можливо. Але не тепер. Рано чи пізно, це мало статися, Хелен. Не знаю чому, але я в цьому впевнений, — відповів я, згадавши, як колись мені спало на думку, що я приречений сповна напитися з чаші зла мадемуазель, що я дуже давно вже пив той трунок і питиму ще. І я розумів, що так воно і буде.
— Це мало статися, але тепер уже по всьому, все закінчилося, — повторив я.
Я знав, що брешу, і Хелен це знала. В її голосі прозвучали нотки жалю:
— Це тільки початок, Алане.
21
Персонаж із Старого Завіту (Бут. 39:1-20), дружина Потіфара, власника Йосипа, який перебував у єгипетському рабстві. Дружині Потіфара сподобався Йосип і вона зажадала від нього взаємності. Не досягнувши свого, вона звинуватила його у спробі її зґвалтувати, за що Йосипа кинули до в’язниці