і
Я не встиг придумати, що їй відповісти, як вона продовжила:
— Я б життя віддала, щоб врятувати тебе, — її голос затремтів, і вона поспіхом додала: — Білл попросив дочекатися його у клубі. Він має приїхати о четвертій. — І Хелен поклала слухавку.
Ледь ми договорили, як мені принесли листа. На конверті був маленький відбиток тризуба.
Я розпечатав його і почав читати. Написано було бретонською:
Мій невловимий друже! Хай би ким я тобі здавалася, та насамперед я — жінка, тож мені кортить про дещо довідатися. Зокрема, чи ти, так само як і тіні, не маєш фізичного тіла? Двері та стіни для тебе не завада? Вчора ти здавався мені цілком реальним. З нетерпінням чекаю на твою розповідь сьогодні ввечері.
Дагут
У кожному рядку цього листа вгадувалася прихована погроза. Особливо там, де йшлося про тіней. У мені почала закипати злість. У відповідь я написав:
Розпитай своїх тіней. Можливо, вони вже не так вірно служать тобі, як в Ici. Щодо сьогоднішнього вечора, у мене інші плани.
Я підписався Аланом Каранаком, віддав листа посланцеві і залишився чекати на Білла. Мене тішила думка, що мадемуазель і гадки не мала, як мені вдалося втекти з її вежі. Це свідчило про те, що хоч би якими силами вона була наділена, та вони не були безмежними. Я також розмірковував, чи ці кляті тіні насправді існували в реальному житті поза уявою тих, кого Дагут навіюванням заманила до своїх тенет. Якщо це було так, то у мене з’явилася непогана думка щодо того, як збурити її оточення.
Рівно о четвертій прийшов Білл. Він мав стурбований вигляд. Я відразу ж виклав йому все — від самого початку і до кінця, навіть про гру в покер розповів. Він прочитав листа мадемуазель та дізнався про мою відповідь на нього. Уважно подивившись на мене, він сказав:
— Я не звинувачую тебе в тому, що сталося минулої ночі, Алане. Та, як на мене, краще б тобі було відповісти інакше.
— Хочеш сказати, я мав би погодитися на зустріч?
Білл кивнув:
— Так. Тобі вже достатньо відомо. Звичайно, ти можеш тепер деякий час вичікувати. Можеш пограти з нею... змусити повірити в те, що кохаєш... вдати, що ти б залюбки приєднався до них з де Кераделом...
— Тобто грати в їхню гру?
— Принаймні деякий час, — трохи повагавшись, відповів він.
Я засміявся:
— Білле, стосовно того, що мені достатньо відомо: якщо те видіння міста Іс, викликане Дагут, взагалі щось означає, то тільки те, що вона озброєна набагато краще за мене. І знає про мене теж набагато більше. Щодо вичікування та спроб ввести її в оману: вона одразу ж виведе мене на чисту воду. А якщо не вона, тоді це зробить її батько. У мене залишився єдиний шлях — боротися.
— І як ти збираєшся боротися з тінями? — запитав він.
— Мені і дня не вистачить, щоб перелічити всі магічні обряди, ритуали вигнання демонів та решту подібних речей, які придумала людина для цієї мети, починаючи ще від кроманьйонців і, поза сумнівом, тих, хто населяв Землю до них. Шумери, єгиптяни, фінікійці, греки, римляни, кельти, галли та й будь-яка інша раса, що колись існувала, доклали до цього руку. Та є лише один спосіб здолати силу тіней — не вірити в те, що вони насправді існують, — відповів я.
— Можливо, раніше я б і погодився з тобою. І не так давно. Та зараз це нагадує мені думку про те, що від раку можна вилікуватися, переконавши себе в тому, що його немає, — сказав він.
— Якби ти ввів Діка у глибокий гіпноз чи спробував на ньому методику захисту від навіювання, він, можливо, був би зараз живий, — не втримався я від докору.
— Я робив це. Просто не хотів, щоб де Керадел про це дізнався. І ти також. Я спробував усе, та марно, — тихо промовив Білл.
Почекавши, доки я усвідомлю сказане ним, він обережно запитав:
— Алане, ти ж не віриш у тіні, правда? Тобто в те, що вони реальні?
— Ні, — відповів я, сподіваючись, що це правда.
— Що ж, схоже, минулої ночі твій скептицизм не дуже тобі допоміг! — зауважив Білл.
Я підійшов до вікна і визирнув на вулицю. Хотів було сказати йому, що існує ще один спосіб здолати їх. Єдиний надійний спосіб — убити відьму, яка їх створила. Та яка з цього користь? Я мав таку можливість, але не скористався нею. І знав, що не зробив би цього, навіть якби міг пережити цю ніч знову. Натомість сказав:
— Ти маєш рацію, Білле. Та це сталося тому, що я не надто сильно опирався. Дагут знає, як послабити силу скептицизму. Саме тому я хочу триматися від неї подалі.
Він засміявся:
— Ти мені нагадуєш хворого на рак, який міг би подолати цю недугу, якби тільки повірив у те, що її в нього немає. Що ж, не хочеш іти, то не йди. Та я маю для тебе новини. Де Керадел володіє великим маєтком на Род-Айленді. Вчора дізнався про це. Це приватна територія, ізольована від навколишнього світу, на самісінькому березі океану, довкола — ані душі. У нього є яхта. Напевно, збив чималі статки. І зараз він саме там, тож ти залишився б з мадемуазель наодинці. Вчора Ловелл послав за МакКенном, і сьогодні він має приїхати, аби все обговорити. Це наша спільна ідея — відправити його понишпорити довкола маєтку де Керадела, розпитати про нього у тамтешніх людей. Ловеллу, до речі, вдалося здолати свої страхи. Тепер його переповнює глибока ненависть до де Керадела, а разом з ним — і до мадемуазель. Я казав тобі, що він постійно непокоїться за Хелен. Йому здається, що вона в небезпеці. Він її дуже любить і вважає своєю донькою.
Я сказав:
— Та це ж блискуча ідея, Білле! Де Керадел розповідав, що працює над якимось експериментом. Немає сумніву, що він проводить свої досліди саме там. У своїй лабораторії. МакКенн може все розвідати.
Білл схвально кивнув:
— Може, приєднаєшся до нас? Поїдемо в місто і вип’ємо по келиху, га?
Я вже готовий був погодитися, аж раптом відчув, як десь глибоко в душі почало зароджуватися передчуття небезпеки. Наче продзвенів сигнал тривоги. Я похитав головою:
— Не можу, Білле. Маю працювати. А завтра ти мені про все розповіси, гаразд?
Він підвівся.
— Вагаєшся, чи не погодитись на те побачення з мадемуазель?
— У жодному разі, — відповів я. — Передай Хелен, що я її кохаю. Дуже. І більше ніяких подорожей не буде. Вона зрозуміє.
Після того, як Білл пішов, я пропрацював весь вечір до глибокої ночі. Час від часу мене тривожило неприємне відчуття того, що за мною хтось стежить. Наступного дня зателефонував Білл, аби розповісти, що МакКенн поїхав на Род-Айленд. Тоді слухавку взяла Хелен і сказала, що отримала моє повідомлення, і запитала, чи не збираюся я приїхати до неї сьогодні ввечері. Її голос був теплим, м’яким і здавався цілющим. Я хотів зустрітися з нею, але мене до кісток пронизало відчуття зачаєної тривоги. Я вичавив із себе недолуге вибачення.
Хелен запитала:
— Ти ж не думаєш, що та відьма лишила на тобі якусь мітку?
— Ні, але я не хочу наражати тебе на небезпеку, — відповів я.
— Я не боюся мадемуазель. Я знаю, як їй протистояти, Алане, — сказала Хелен.
— Що ти хочеш цим сказати? — здивувався я.
— Як можна бути таким дурнем! — розлючено вигукнула Хелен і кинула слухавку, перш ніж я встиг вимовити бодай слово.
Я був спантеличений та занепокоєний. Мене не залишало тривожне відчуття того, що я маю триматися подалі від доктора Ловелла та Хелен. Зрештою, я вкинув свої нотатки до сумки, захопив кілька речей з одягу та поїхав шукати притулку у віддаленому готелі, залишивши для Білла записку з адресою. Я попередив його, щоб він нічого не казав Хелен, і запевнив, що маю вагомі причини так діяти. І вони в мене насправді були, хоча я сам не міг зрозуміти, в чому їхня суть. Був вівторок. До клубу я повернувся у п’ятницю.
Мене чекали дві записки від мадемуазель. Одну з них вона, напевно, надіслала відразу після того, як я поїхав. Мадемуазель писала:
Ти мені дещо заборгував. Частину боргу вже сплатив. Я ж тобі ніколи нічого не була винна. Коханий, приїзди до мене ввечері.