Другу вона надіслала наступного дня. У ній йшлося:
Я маю допомогти батькові в його роботі. Коли запрошу тебе наступного разу, очікую неодмінно побачити. Аби не забув, надсилаю тобі сувенір.
Я знову і знову здивовано перечитував ці рядки. Перша записка було пронизана любовним бажанням. Це був один із тих листів, які жінки пишуть своїм байдужим коханцям. У другій була погроза. У роздумах я вештався кімнатою, та зрештою зателефонував Біллові. Він сказав:
— То ти повернувся! Зараз приїду.
Він був у мене за півгодини, знервований до краю. Я запитав:
— Є якісь новини?
Він вмостився у кріслі і недбало відповів, наче йшлося про буденні речі:
— Так. Вона прилаштувала одну з них до мене.
— Хто? Що зробив? — не розуміючи, у чому річ, перепитав я.
— Дагут. Вона прилаштувала одну зі своїх тіней до мене, — відповів Білл.
Від його слів у мене потерпли руки й ноги, а горло стиснуло, ніби довкола нього хтось затягував мотузок. Перед моїми очима лежав лист, у якому Дагут казала про сувенір. Я попросив Білла:
— Розкажи мені все.
Він відповів:
— Не панікуй, Алане. Я не Дік і не решта бідолах. Зі мною їй так просто не впоратися. До того ж я не кажу, що ця істота всюди слідує за мною. До речі, ти нічого не бачиш праворуч від мене? Нічого схожого на темну завісу, що коливається?
Він не зводив з мене почервонілих очей, та було очевидно, наскільки складно йому сконцентрувати на мені свій погляд. Я уважно придивився і відповів:
— Ні, Білле. Нічого не бачу.
Він продовжив:
— Тоді я трохи подрімаю, якщо ти не проти. Вчора увечері вийшов з лікарні після одинадцятої. На узбіччі стояло таксі. Водій куняв, спершись на кермо. Я відчинив дверцята і тільки зібрався сісти, аж побачив, як у дальньому кутку сидіння щось ворушиться. В машині було достатньо темно, тож мені не вдалося розгледіти, хто то був — чоловік чи жінка. Я вибачився: «О, перепрошую! Я думав, що таксі вільне». І зробив крок назад.
Водій прокинувся. Він доторкнувся до мого плеча і промовив: «Усе гаразд, пане. Кажіть куди їхати. Я вільний». Я відповів: «Але ж позаду хтось сидить». Він увімкнув світло. Окрім нього, в авто нікого не було. Він продовжив: «Я стою тут більше години, пане. Сподівався дочекатися клієнта. І задрімав. Тут нікого не було. Ви, напевно, мару якусь побачили».
Я сів у машину і назвав адресу. Ми проїхали кілька кварталів, коли це раптом я відчув поруч себе чиюсь присутність. Прямісінько біля плеча. Весь цей час я дивився вперед, а потім швидко повернув голову і встиг помітити, як між мною та вікном промайнула тінь. І хоча поруч нікого не було, я чув легке шарудіння, наче вітер ганяв по склу сухий листок. Я навмисно посунувся на той бік сидіння. Ми проїхали ще кілька кварталів, аж я знову відчув якийсь рух, цього разу ліворуч, і побачив темну завісу, що відгороджувала мене від вікна. Вона мала форму людського тіла. І варто було їй заворушитися, як я почув шарудіння. І тоді, Алане, мені все стало зрозуміло.
Маю зізнатися, що спочатку я запанікував, ба навіть попросив водія відвезти мене назад до лікарні. Та згодом заспокоївся і сказав йому їхати за першою адресою. Зайшовши до будинку, я відчував, що тінь пурхає поруч зі мною. Вдома нікого не було. Невловима, безтілесна тінь супроводжувала мене, доки я не ліг спати. Я ледь встигав помічати її рухи. Вона була зі мною всю ніч. Тож мені не вдалося виспатися...
Він розплющив очі, але одразу заплющив їх знову.
— Я думав, що на світанку вона зникне, так само як і тінь Діка. Та вона не зникла. Вона була поруч зі мною, коли я прокинувся. Я дочекався, коли всі поснідають. Зрештою, Алане, ні до чого було знайомити її з родиною, — він глузливо глянув на мене. — Та це не єдине, що відрізняло її від Дікової тіні. Я дійшов висновку, що Дагут йому симпатизувала, адже з моєю приятелькою було не так цікаво.
Я запитав:
— Невже все так погано, Білле?
— Нічого, я впораюся, аби тільки не стало гірше.
На годиннику була п’ята. Я запитав:
— Білле, маєш адресу де Керадела?
Він відповів:
— Так, — і назвав її мені.
Я сказав:
— Більше ні про що не хвилюйся, Білле. У мене виникла одна ідея. Спробуй викинути ту тінь з голови. Якщо не маєш ніяких важливих справ, йди додому і виспись як слід. Чи ти хочеш залишитися тут?
Білл відповів:
— Я б краще трохи відпочив у тебе. Здається, тут ця клята істота не так мене діймає.
Білл ліг на ліжко. Я розгорнув листа від мадемуазель і ще раз перечитав його. Потім зателефонував до телеграфної компанії та дізнався номер телефону населеного пункту, розташованого поруч з маєтком де Керадела. Мене з’єднали з найближчим до нього селищем, і я запитав, чи можна зв’язатися з де Кераделом телефоном. Мені сказали, що телефонний зв’язок є, але він приватний. Я відповів, що хотів лише продиктувати телеграму для мадемуазель де Керадел. Мене перепитали: «Для кого?» — «Для місс де Керадел», — відповів я й іронічно посміхнувся від цього «місс». Телеграфіст погодився передати повідомлення.
Я почав диктувати:
Ваш сувенір дуже переконливий, але викликає певні труднощі Заберіть його назад, і я обіцяю здатися без жодних умов. Буду до ваших послуг, як тільки ви виконаєте моє прохання.
Я сів і подивився на Білла. Він спав, але тривожним сном. Я хоч і не спав, та почувався не щасливішим за нього. Я кохав Хелен, я жадав її. Але розумів, що після цього вчинку можу назавжди її втратити.
Годинник пробив шосту. У кімнаті пролунав телефонний дзвінок. Дзвонили здалеку. Я почув голос чоловіка, якому диктував телеграму: «Місс де Керадел отримала ваше повідомлення. Ось її відповідь: „Я забрала свій сувенір, та будь-якої миті він може повернутися“. Ви розумієте, що це означає?»
Я відповів:
— Так, звісно.
Якщо він очікував, що я почну переповідати йому все в подробицях, то на нього чекало розчарування. Я поклав слухавку.
Тоді я підійшов до Білла, сів поряд і почав спостерігати, як він спить. Його сон став спокійнішим. Минуло півгодини. Дихання стало рівним, обличчя безтурботним. Я дозволив йому поспати ще трохи, а за годину розбудив.
— Час прокидатися, Білле.
Він підвівся і глянув на мене знетямленим поглядом. Розгледівся по кімнаті, підійшов до вікна. Постояв там хвилини зо дві, а потім повернувся до мене і вигукнув:
— О Боже, Алане! Вона зникла!
Він сказав це як людина, яку щойно позбавили смертельних мук.
12. Зниклі жебраки
Що ж, я очікував на такий результат, проте не сподівався отримати його так швидко. Це змусило мене по-іншому подивитися на здібності Дагут. Не мало значення, як вона досягла цього ефекту — навіюванням на відстані чи відьомськими чарами, як про це кажуть дослідники християнства. Я був збентежений. Одне те, що вона могла впливати на ситуацію здалеку, наштовхувало на думку про її причетність до чаклунського ремесла. В чому не було жодних сумнівів, то це в тому, що після моєї телеграми щось таки змінилося. Полегшення, яке відчув Білл, свідчило про те, що він недооцінював вагу тягаря, який тінню висів на ньому.
Він кинув на мене сповнений підозри погляд і запитав:
— Що ти зробив зі мною, поки я спав?
— Нічого, — відповів я.
— Навіщо тобі потрібна була адреса де Керадела?
— Просто поцікавився.
— Ти брешеш, Алане. Якби я нормально себе почував, то спершу запитав би, навіщо вона тобі. Ти щось зробив. Розповідай що, — почав наполягати Білл.
— Білле, — почав я, — та ти геть з глузду з’їхав! Власне, так само як і я. І все через ту тінь! Ти навіть не впевнений в тому, чи існувала вона насправді.