Він похмуро перепитав:
— О, то я не впевнений? — І я побачив, як він стиснув кулаки.
Я одразу ж відповів:
— Так, не впевнений. Ти надто багато думав про Діка та нісенітницю, яку молов де Керадел, а також про те, що я тобі розповідав про невеличкий елегантний експеримент мадемуазель, який вона поставила наді мною. У тебе надто багата уява. Я ж віддаю перевагу тверезому, холодному науковому скептицизму. Немає ніяких тіней. А мадемуазель — першокласний майстер гіпнозу, і ми дозволили їй грати з нами в її ігри — от і все.
Він якийсь час уважно дивився на мене, а потім сказав:
— Ти ніколи не вмів брехати, Алане.
Я засміявся і відповів:
— Гаразд, Білле, я скажу тобі правду. Поки ти спав, я спробував поекспериментувати з контрнавіюванням. Кілька разів занурював тебе у гіпноз, щоразу глибше, доки не дістався тіні. Тоді я стер її з твоєї підсвідомості і переконав тебе в тому, що ти більше ніколи її не побачиш. Саме так і буде.
Білл повільно промовив:
— Ти забув, що я намагався спробувати це з Діком, але нічого не вийшло.
— З Діком не вийшло, а з тобою спрацювало.
Я розраховував на те, що він повірить мені. Це б допомогло йому вибудувати захист проти майбутніх спроб мадемуазель застосувати до нього свої хитрощі. Я не міг сказати, що був налаштований надто оптимістично. Білл був талановитим психіатром і знав про витівки та аберації людської психіки набагато більше за мене. І якщо він сам не зміг переконати себе в тому, що тіні — це лише галюцинації, чи мав я підстави вважати, що це вдасться мені?
Білл помовчав, а потім зітхнув і похитав головою:
— Це все, що ти хочеш мені сказати, Алане?
— Це все, що я можу тобі сказати, Білле. Більше мені нічого додати.
Він знову зітхнув і подивився на свій годинник:
— Боже, вже сьома!
— Може, залишишся на вечерю? Чи маєш якісь справи? — поцікавився я.
Білл пожвавішав:
— Та ні. Але я маю зателефонувати Ловеллу.
Він потягнувся до слухавки. Я зупинив його:
— Стривай-но. Ти розповідав Ловеллу про нашу з мадемуазель невеличку вечірку?
— Так. Ти ж не проти? Я подумав, що це може допомогти.
— Я радий, що ти розповів. Та чи казав ти щось Хелен?
Він деякий час вагався, перш ніж відповісти:
— Не все, тільки частину.
— Чудово! Їй відомо, що ти приховав. Так я можу виграти час. Іди телефонуй Ловеллу.
Я спустився вниз замовити вечерю. Подумав, що нам не завадить спробувати чогось особливого. Коли повернувся, Білл був у піднесеному настрої. Він повідомив:
— МакКенн має приїхати сьогодні і відзвітувати. Він щось довідався. Буде у Ловелла о дев’ятій.
— Тоді хутенько повечеряємо і вирушимо. Я хочу зустрітися з МакКенном, — сказав я.
Ми повечеряли, а о дев’ятій вже сиділи у Ловелла. Хелен не було. Вона не знала, що я мав приїхати, та й Ловелл не розповідав їй про МакКенна. Тож вона пішла до театру. Це мене тішило та водночас засмучувало. За кілька хвилин з’явився МакКенн.
Він одразу мені сподобався. Це був худорлявий техасець, який полюбляв розтягувати слова, вимовляючи їх. Він служив наближеним охоронцем та довіреною особою у лідера гангстерів Рікорі. У минулому ковбой, він був відданий своєму босові, винахідливим та безстрашним. Я багато про нього чув, коли Білл переповідав ту неймовірну пригоду, в яку втрапили Ловелл та Рікорі у протистоянні з мадам Менділіп, майстринею ляльок, коханцем якої був де Керадел. Бріггз приніс карафку і склянки. Ловелл підійшов до дверей та замкнув їх. Усі четверо сіли до столу. МакКенн звернувся до Ловелла:
— Що ж, док, як я бачу, ви знову вплутались у якусь халепу, як минулого разу. Хіба що ця історія виглядає трохи прикріше. Якби тут був бос...
— МакКенн має на увазі Рікорі. Він зараз в Італії. Здається, я казав тобі, — пояснив мені Ловелл.
Я запитав у МакКенна:
— Як багато вам відомо?
Відповів Ловелл:
— Йому відомо стільки ж, скільки і мені. Я довіряю йому, як нікому іншому, докторе Каранак.
— Добре, — сказав я.
МакКенн усміхнувся і промовив:
— Але боса зараз тут нема, тож краще телеграфуйте йому, бо вам знадобиться допомога, док. Попросіть його зв’язатися з цими хлопцями, — він поклав перед Ловеллом список, у якому було з півдесятка імен, — і наказати їм з’явитися до мене і виконувати мої накази. А ще попросіть його якнайшвидше повернутися.
— МакКенне, ви думаєте, у цьому є потреба? — невпевнено запитав Ловелл.
МакКенн відповів:
— Ага. Я б навіть додав, що це питання життя і смерті, а чаклунка, яка виготовляла ляльки, просто аматор-початківець порівняно з тими, з ким нам доведеться зараз мати справу. Я б послав телеграму прямо зараз, доку. Я теж її підпишу.
— МакКенне, ви впевнені в цьому? — знову запитав Ловелл.
— Нам точно буде потрібен шеф. Точно, док, — відповів той.
Білл накидав на аркуші паперу текст телеграми і запитав, передавши його МакКенну:
— Так буде добре? Лише треба додати імена тих, з ким Рікорі має вийти на зв’язок.
МакКенн прочитав:
Рікорі. Справа лялькарки воскресла і становить ще більшу загрозу, ніж раніше. Необхідно негайно зустрітися. Повертайтеся якнайшвидше. А тим часом накажіть... таким-то й таким-то... негайно зв’язатися з МакКенном та неухильно виконувати його накази. Повідомте, коли можна на вас очікувати.
— Годиться, — сказав МакКенн. — Думаю, обійдемося без згадки про «питання життя і смерті».
Він уписав імена, яких не вистачало, і передав телеграму докторові Ловеллу:
— Я б зразу її і надіслав, док.
Ловелл кивнув і написав адресу. Білл надрукував повідомлення на машинці. Після цього Ловелл відчинив двері та покликав Бріггза. Той забрав аркуш з текстом телеграми і пішов її надсилати.
— Надіюся, коли він отримає телеграму, то зразу приїде, — сказав МакКенн і наповнив свою склянку по вінця. — А зараз почну із самого початку. Дайте мені розказати всю історію до кінця, а потім, коли я закінчу, можете задавати свої запитання.
Він повернувся до Білла:
— Після того, як ви мені все розказали, я поїхав до Род-Айленда. Інтуїція мені підказувала, що не лишнє взяти із собою кілька чеків. Більшість з них були фальшивими, та проста людина навряд чи догадалася б. Та, я й не думав ними користуватися, тільки показати, якщо знадобиться. На карті я побачив, що рядом з тим місцем, яке я шукав, є Беверлі. Це найближчий населений пункт до ранчо де Керадела. Далі — сільські простори та великі заміські маєтки. Отож я розвернув машину і поїхав у тому напрямку. Добрався увечері. Це невелике миле село, трохи старомодне, з одною вулицею, що веде до узбережжя, та парою магазинів і кінотеатрів. Я побачив якусь халупу з вивіскою «Беверлі Хаус». Там і вирішив переночувати. Подумав, що де Керадел разом зі своєю дівкою мали б проїжджати це місце дорогою до ранчо. Може, вони тут зупинялися, щоб зробити якісь закупки у магазині. В любому разі, можу поспорить, що тут про них чули, і той містер, який володіє «Беверлі Хаус», мав би щось знати.
Значить, я зайшов усередину, де мене зустрів старий лантух — справжній тобі козел, ще й дурнуватий на вигляд. Я сказав, що шукаю кімнату на ніч, а може, й на довше. Він запитав, чи я часом не турист. Я відповів, що нє, та, витримавши паузу, додав, що приїхав сюди у справах. Він аж вуха навострив. Тоді я сказав, що у моїх краях прийнято спочатку оголошувати ставки, а тоді починати гру. Він почесав потилицю, але, вмовивши його знизити ціну, я викликав до себе не лише інтерес, а й повагу. Саме це мені і було треба.
Залишивши у кімнаті речі, я добре повечеряв. Старий зайшов до їдальні запитати, як мої справи. Я сказав, що все нормально, і запропонував йому посидіти зі мною. Він сів рядом. Ми потерли про купу речей, а пізніше він почав розпитувати, навіщо я сюди приїхав. Ми випили міцної яблучної горілки. Намагаючись втертися до нього в довіру, я сказав, що розводив у Техасі корів і заробив на цьому непоганий капітал. Але мій дід був родом звідси, і мені завжди хотілося переселитися в цю місцевість.