Він поцікавився, як звали діда. Я відповів — Партінгтон, і додав, що планував викупити його старий будинок, та запізнився, бо будинок вже були виставили на продаж і якийсь француз на ім’я де Керадел купив його разом із землею. Тож я мабуть упустив свій шанс. Та, може, я знайду щось інше рядом, або ж повезе і француз погодиться продати мені хоча б ділянку землі. Тоді я б дочекався, поки йому не набридне маєток, і задешево би його викупив.
Білл пояснив мені:
— Маєток, який купив де Керадел, протягом століть належав родині Партінгтонів. Останній з них помер десь чотири роки тому. Про все це я розповів МакКенну. Будь ласка, продовжуй, МакКенне.
— Він слухав мене з дивним виразом лиця, якимсь вроді наляканим, — продовжив МакКенн. — Тоді припустив, що мій дід, напевно, був Ебеном Партінгтоном, який поїхав на Захід після Громадянської війни. Я підіграв йому, сказавши, що, мабуть, так і є, адже мого діда звали Ебен. І здається, він мав зуб на сім’ю і ніколи багато про них не розказував, що і стало основною причиною моїх планів купити цю стару садибу. Я сказав, що хотів викупити її, аби подратувати привидів членів сім’ї, які вигнали діда з дому.
Що ж, це було вроді пострілу навмання, та він попав у ціль. Старий козел став балакучішим. Він сказав, що я точно внук Ебена, бо Партінггони не забувають давніх обід. Тоді добавив, що у мене немає шансів повернути старий маєток, бо француз вбухав у нього кучу грошей. Але він знав інше місце рядом, яке могло б мені сподобатись. І якби я доручив цим йому зайнятися, мені була б гарантована найнижча ціна, яка тільки буває. А ще, з тим самим дивним виразом на лиці, він сказав, що у мене все одно не вийшло б викупити ділянку землі у того француза, а даже якби і вдалося, то навряд чи мені б там сподобалось. Він не зводив з мене очей, наче ніяк не міг наважитися щось розказати.
Я сказав, що віддав би перевагу колишньому маєтку Партінгтонів, і додав, що, наскільки я знаю, на Сході він може вважатися досить великим, з обширними угіддями, на відміну від Заходу. Тоді я запитав, як саме француз перебудував той маєток. Старий козел приніс карту і розклав переді мною. На ній виділявся величезний кусок землі, що омивався океаном. До нього вів вузький перешийок десь у тисячу футів завширшки, а за ним простиралася земля, розширюючи, як хвіст павича, на кілька тисяч акрів.
За його словами, на цьому перешийку француз звів стіни заввишки двадцять футів. Посередині є ворота, але ними ніхто ніколи не користується. Все, що вони отримують із селища, забирають охоронці. Вони теж іноземці, додав старий, дивні невисокі смуглі чоловіки при грошах і завжди мовчазні. Він сказав, що вони на свій човен грузять багато добра. До того ж у них є ферма і купа худоби — корів, овець, коней, а ще зграя великих собак. Він додав: «Ніхто тих собак не бачив. Крім одного чоловіка, і він...»
Старий раптом замовчав, наче зрозумів, що сказав лишнє, і на його лиці появився переляк, який не міг не тішити мене. Я запам’ятав ці його слова, та поки що рішив не давити на нього і спитав, чи бував хтось у будинку того француза і як там усередині. На це старий козел відповів: «Нікого з тутешніх там не було, крім того чоловіка, який...», — і знову замовк, а я зрозумів, що йдеться про того самого чоловіка, який бачив собак, і це тільки підігріло мою цікавість.
Я обережно сказав йому, що не розумію, що заважає людям проникнути туди з боку океану і все як треба роздивитися. Він відповів, що там скрізь скали, і човен можна пришвартувати лише у трьох місцях, які під такою ж пильною охороною, як і ворота. Старий подивився на мене з підозрою, та я тут же спохопився: «Точно, згадав. Батько колись розповідав мені про це». Дальше розпитувати я не наважився.
Тож я запитав, які ще зроблені зміни, і він розказав, що у маєтку розмістили кам’янистий сад. Я здивувався, навіщо, мов, комусь робити кам’янистий сад у місці, в якому і так повно каміння. Він пригубив склянку і відповів, що це зовсім другий сад, а може, зовсім і не сад, а кладовище. І на його обличчі знову появився той самий дивний вираз переляку. Цього разу він був ще красномовнішим.
Ми випили ще трохи, він сказав, що його звуть Ефрем Гопкінс, а тоді продовжив розповідати. Десь через місяць після переїзду француза, сказав він, з моря додому поверталися рибалки, і в них прямісінько перед його будинком поламався мотор човна. Якраз тоді кинула якір і яхта француза, і з неї на берег зійшло багато людей. Оскільки рибалки йшли на веслах, то встигли помітити, що їх було не менше сотні.
А десь через місяць після того чоловік з Беверлі на ім’я Джим Тейлор проїжджав уночі цією місцевістю, аж раптом у світлі його фар з’явився чолов’яга, що плентався дорогою. Він закричав, спробував бігти, але впав. Тейлор зупинив машину, вийшов і побачив, що на чоловікові нічого не було, крім білизни та прив’язаного до шиї мішечка. Він був в обмороці. Тейлор підібрав його і привіз у «Беверлі Хауз».
Його напоїли лікером, і чоловік прийшов до тями. Та він був італійцем, який не дуже-то англійською, до того ж поводив себе так, наче його до смерті щось налякало. Він хотів одного — дістати одяг та забратися геть. Він розв’язав мішечок і показав гроші. Розказав, що тікає з маєтку де Керадела. Спершу плив, а коли вибрався за стіну, пішов берегом. Сказав, що працює каменярем разом з чималою групою робітників, які прибули на тій яхті. Вони облаштовували там великий кам’янистий сад, висікаючи камені та розставляючи їх, наче великі надгробки, довкола споруди, яка стояла у центрі. За його словами, ті камені заввишки були по двадцять-тридцять футів.
Я відчув немов дотик крижаної руки на своєму волоссі:
— Повторіть, МакКенне!
Він терпляче сказав:
— Краще дайте мені розповісти все до кінця, док.
Втрутився Білл:
— Я знаю, про що ти подумав, Алане. Та нехай МакКенн продовжує.
І він розповідав далі:
— Італієць не сказав, що його так налякало. Він продовжував щось бурчати під ніс, труситися і хреститися. Сказав, що то осідок диявола. Вони налили йому ще, і тоді він сказав, що диявол бере своє. З понад сотні хлопців, які приїхали разом з ним, половина загинула під камінням, що впало на них. А їхніх тіл ніхто так і не бачив. Додав, що всі вони були з різних міст, тож не знали один одного. Після нього приїхало ще з п’ятдесят робітників. Наймали тільки одиноких чоловіків без сімей.
Раптом він закричав, обхопив голову руками і побіг геть, перш ніж хтось встиг його зупинити. Старий козел сказав, що через два дні після того його тіло прибило хвилями до берега за милю від того місця.
Сказав, що вони подумали, що італієць був п’яний чи зійшов з ума. Та я йому не повірив. Він виглядав надто переляканим. Не треба бути ясновидцем, щоб побачити, що діло пахне жареним. А ще він додав, що дехто з його приятелів спробував проникнути туди на човнах, аби подивитися на той сад, та їм нічого не вдалося розгледіти. Це не означає, що його там нема, бо те місце оточують круті скелі, а біля нього ростуть розлогі дерева.
— Як би там не було, але вони поховали того італійця, а з його грошей заплатили податки фермі жебраків. Про неї я розкажу пізніше, — сказав МакКенн.
І тут вроді старий козел допер, що вся ця історія, яку він мені розказав, ніяк не поможе йому продати мені той кусок землі, який він мав на увазі. Тож він замовчав, у роздумах почісуючи свою бороду. Я сказав, що мене страшенно зацікавила кожна деталь його розповіді.
Сказав, що мало що може мене так заінтересувати в історії, як інтрига і таїна, і що більше він розказує, то більше мені хочеться узнати, що ж сталося насправді. Ми випили ще по склянці, і я додав, що може й куплю ту ділянку, якщо вийде більше узнать про цю історію. До того ж я був готовий заплатити кешем. Тож ми домовилися наступного дня піти подивитися на те місце, про яке він говорив. Я рішив, що на сьогодні час завершувати розмову, ми випили ще і пішли спати. Підіймаючись нагору, я помітив на собі його дуже дивний погляд.
Наступного дня, у середу, ще й не світало, як він уже проснувся. Старий виглядав аж надто бодрим і, здається, не міг дождатися, коли ми приступимо до діла. Тож ми бистренько сіли в його машину і виїхали. Проїхали небагато, як він почав розказувать про типа, який бачив тих псів. Його звали Лайяс Бартон. Він кругом сунув свого носа, як та стара дівка, що заглядає у вікна будинку, куди тільки що заїхали молоді. Сказав, що це в нього як хвороба. Лайяс годен був укласти угоду із самим дияволом, щоб хоч одним оком побачити, що ж робиться у де Кераделів. Він став просто одержимий цією стіною та бажанням заглянути за нього. Десятки разів він був у старому маєтку Партінгтона і прекрасно знає, що там всередині. Та ця стіна — наче дружина, яка раптом вирішила закрити обличчя вуаллю. Він розуміє, що піднявши її, побачить те саме лице. Але все одно не може цього не зробити. І з цієї ж причини він має довідатися, що ховається за стіною.