Він знав, що вдень у нього немає ніяких шансів, але він, як шпигун, розвідав що до чого, і в кінці-кінців найшов одне місце коло самої води. Старий козел сказав, що стіна врізається у скали, і вилізти на неї з води неможливо. Лайяс придумав, що може пропливти трохи далі, зійти на берег і там попробувати вилізти на стіну. Вирішив діяти вночі. Дождався, коли буде повня, але так, щоб хмари час од часу затягували місяць. Взяв із собою легеньку драбину і поплив уздовж скали. Зійшов на берег, витяг драбину і приставив її до стіни. Як тільки місяць сховався за хмарами, швидко піднявся нагору. Підтягнув драбину, випростався та роздивився навколо. Потім вирішив перекинути її на інший бік і почекати, доки з-за хмар вийде місяць. Перед ним відкрилася простора галявина, всіяна великими кущами. Дождавшись, коли хмари знову затулять місяць, він почав спускатися...
І тут старий козел замовк, звернув убік і зупинив машину. Я запитав: «І що ж далі?» Він продовжив розповідь: «Наступного ранку ми побачили, як він плив у човні і кричав: „Заберіть їх від мене, заберіть!“ Коли ми привели його до тями, він розповів нам те, що ви вже від мене чули».
— А потім, — сказав МакКенн, наливши собі у склянку та хутко її спорожнивши, — потім старий козел довів, що він — найталановитіший з усіх брехунів та акторів, яких я бачив у своєму житті. У нього закотилися очі, обличчя перекосилося, і він, вдаючи Лайяса, зарепетував: «Ви чуєте це цвірінькання? Це ж наче птахи співають! Тільки подивіться, як вони перебігають від одного куща до іншого, ховаючись за ними! Ховаються і цвірінчать! Господи милосердний! Вони виглядають точнісінько як люди! Але це не люди...
Що це? Похоже на коня... великого коня... що скаче... скаче! О Боже! Гляньте на неї... її волосся розвівається... гляньте на її біле обличчя і голубі очі... верхи... на великому чорному коні!
Гляньте, вони біжать і цвірінчать! Наче птахи у кущах... перебігаючи від одного куща до іншого...
А оно собаки... Ні, це не собаки. О Боже, заберіть їх від мене! Заберіть їх від мене! Пекельні пси... Господи милосердний... Заберіть їх від мене!»
МакКенн сказав:
— Мене чуть не зтошнило від його слів. Їй-бо!
Старий завів двигун, і ми рушили далі. Я запитав: «А що було потім?» Він відповів: «Це все. Все, що ми змогли з нього витягти. Він уже не був таким, як раніше. Може, впав з тої стіни, вдарився головою і повередився умом. Може, так, а може, й ні. У будь-якому разі, більше Лайяса нічого не інтересує. Шляється одиноко по селу з виряченими очима. Варто його зачепити, і він почне верзти те саме, що я тільки розказав. Тільки жвавіше».
І досі відчуваючи тошноту, я запитав: «Якщо ті, хто був схожий на людей, насправді не були людьми, а пси, що виглядали псами, теж ними не були, то що ж це тоді таке?»
Він відповів: «Я знаю не більше за вас».
«О, так, ясно. Та, може, ви догадуєтесь, що то за дівчина була верхи на чорному коні?» — запитав я.
«Звичайно. То була дівка француза», — відповів він.
Я знову відчув дотик крижаної руки на своєму волоссі, і думки понесли мене геть... Дагут на чорному огирі... полює... кого вона хоче вполювати і для чого? Мегаліти та чоловіки, що загинули, зводячи їх, як пращури... пращури Карнаку...
Тим часом МакКенн продовжував свою розповідь:
— Далі ми їхали мовчки. Я бачив, що старий козел нервує і час від часу смикає себе за вуса. Нарешті ми дісталися садиби, про яку він розповідав. Непогана місцина. Якби я був тим, за кого себе видавав, то купив би її. Старий кам’яний будинок з купою кімнат дивився на схід. Він був умебльований. Ми трохи потинялися, роздивляючись довкола, аж раптом побачили стіну. Вона виглядала точно так, як старий її описував. Знести її можна було хіба що артилерійським ударом чи добрим зарядом тротилу. Мій новий приятель бовкнув щось типу того, аби я на неї не дуже то витріщався. Дорогу перегороджували великі ворота. Мені показалось, що вони залізні. І хоч кругом не було ні душі, я відчував, що за нами хтось постійно спостерігає. Ми ще трохи походили тут і там, а тоді вернулися до будинку. Тоді старий козел нетерпляче запитав, що я думаю з приводу цього будинку. Я сказав, що він непоганий, та все залежатиме від ціни. Тоді він назвав суму, від якої у мене очі полізли на лоба. Не тому, що ціна була захмарною, навпаки, вона була страшенно низькою. Це наштовхнуло мене на одну думку. Я сказав, що хотів би оглянути ще кілька будинків. Ми поїхали подивитися на інші садиби, хоч він і не був від цього у захваті.
Назад до села ми повернулися пізно. По дорозі зустріли чоловіка, з яким зупинилися поговорити. Він сказав старому козлу: «Ти знаєш, ще четверо зникли з ферми».
Почувши це, старий здригнувся і запитав, коли це сталося. Чоловік відповів, що минулої ночі і що управитель збирається визвать поліцію. Старий почав щось підраховувати і сказав, що всього зникло вже десь душ п’ятдесят. Той погодився. Обидва похитали головами, і ми поїхали далі. Я запитав, що за історія з цією фермою. Старий пес відповів, що вона за десять миль звідси, там живуть жебраки, і ось в останні три місяці вони почали з неї зникати. На його обличчі знову з’явився той самий переляканий вираз, і він поміняв тему.
Ми під’їхали до «Беверлі Хауз». Перед моєю кімнатою зібрався натовп місцевих селян. Вони поводилися зі мною, як з паном. Мабуть, старий козел наплів їм, що я поважний чоловік, тож вони грали роль делегації, що вітає вельмишановного гостя. Один із них підійшов до мене і сказав, що радий мене бачити і що варто мені було б повернутися додому раніше. З’ясувалося, що вони теж знали про ту історію зі зниклими жебраками, і, мабуть, вона їм не сподобалася.
Повечерявши, я вийшов з кімнати і побачив, що внизу зібрався ще більший натовп. Вираз людських облич говорив про те, що вони ждали щось від мене почути. Щось, шо б їх заспокоїло. Мої здогади підтверджувалися. І я почав усвідомлювати, що помилково вважав, ніби старий козел хотів на мені нажитися. У голову прийшла думка, яка надзвичайно лестила мені. Я подумав, що вони були добре налякані і вірили, що, може, я саме той, хто може допомогти їм вирішити їхню проблему. Напевно, свого часу Партінгтони були тут шанованими людьми, і раптом небеса посилають їм мене — одного з них. Я сів їх вислухати. Вони говорили тільки про бідняцьку ферму і про фрацуза.
Близько дев’ятої прийшов якийсь чоловік. Сказав, що знайшли двох зниклих жебраків. Натовп оточив його, і старий козел запитав: «Де?» Той відповів: «Білл Джонсон увечері повертався з моря додому, аж раптом тіла цих двох випірнули просто перед його човном. Він узяв їх на буксир і потяг за собою. На пристані Білл зустрів старого Сі Джеймсона. Оглянувши потопельників, він сказав, що знає їх. Це Сем та Метті Велени, які вже кілька років жили на тій фермі. Вони витяти їх на берег». Чоловік припустив, що бідолахи, напевно, втопилися, а їхні тіла бозна-скільки товкло об скали.
«Що ти маєш на увазі, кажучи, що їх товкло об скали?» — перепитав старий козел. Чоловік відповів, що саме так, мабуть, і було, бо у їхніх грудях не залишилося жодної цілої кістки. Всі ребра потрощені, тож хвилі, напевно, не один день били їх об скалу. Так, наче вони були до неї прив’язані. Навіть їхні серця роздавлені.
Мене почало нудити і водночас накрило потужною хвилею гіркого гніву. Голос усередині мене волав: «То це відбувалось і раніше... вони вбивали людей твого народу... давно вбивали...» І тут я усвідомив, що зірвався на ноги, а Білл тримає мене за руки.