Я сказав:
— Усе добре, Білле. Вибачте, МакКенне, — і налив собі випити.
У відповідь МакКенн лише сказав:
— Ок, док. Мабуть, у вас є на це свої причини, — і продовжив розповідь:
— Тож у цей момент до кімнати зайшов довгов’язий хлопець. Він без упину щось бурмотів. Його погляд був зовсім безтямним. Ніхто не промовив і слова, всі тільки мовчки дивилися на нього. Він підійшов і витріщився на мене. Тоді затремтів і прошепотів: «Вона знову верхи. Верхи на чорному коні. Минулої ночі вона скакала на ньому, а вітер розвівав її волосся. Біля її ніг бігли пси...»
Раптом з його вуст вихопився моторошний крик, і він почав розгойдуватися з боку в бік, як дитяча іграшка. А тоді закричав: «Це не пси! Це не пси! Заберіть їх від мене! Господи милосердний... заберіть їх від мене!» Люди навколо почали його заспокоювати, намагаючись вгамувати: «Пішли, Лайясе, пішли». Вони вивели його з кімнати. А я й досі чув, як він репетує. Ті, хто залишився, були не дуже багатослівними. Мовчки, не зводячи з мене очей, вони налили собі випити й пішли.
— Я... — МакКенн замовк, — я був вражений. Якби мені талант старого козла, я б показав вам, як верещав Лайяс. Здавалося, наче демони зажали тисками його душу і смикали за неї, намагаючись вирвати, як хворого зуба. Я випив ще одну нормальну склянку і зібрався йти спати, але мене перепинив старий. Його обличчя зблідло, а борода тремтіла. Він приніс повний жбан випивки і сказав: «Залишіться ще ненадовго, містере Партінгтон. Ми б хотіли з вами дещо обговорити. Якщо ціна, яку я запропонував, вас не влаштовує, назвіть свою. Думаю, ми домовимося».
І мені стало повністю ясно, що це село до біса налякане. Враховуючи те, що мені було відомо, а також те, що я чув раніше, я їх не засуджував. Я запитав старого козла: «То що там з тими жебраками? Ви маєте хоч якісь ідеї куди вони зникають? Хто їх забирає?»
Перш ніж відповісти, він роззирнувся кругом, а потім прошепотів: «Де Керадел».
Я здивувався: «Навіщо?» Він так само тихо відповів: «Для свого кам’янистого саду».
Раніше ці слова, напевно, викликали б у мене посмішку. Та зараз мені було не до сміху. Тож я сказав, що зацікавився його пропозицією, але завтра мені треба повернутися до Нью-Йорку та все обдумати. А тим часом порадив йому звернутися до поліції. Він відповів, що тутешній констебль був наляканий не менше за інших мешканців села, і до того ж не було доказів, щоб отримати ордер на проведення у садибі обшуку. Він говорив на цю тему з кількома місцевими офіцерами, та ті сприйняли його розповідь як божевільну маячню.
На наступний ранок я розрахувався за кімнату і обіцяв за день-два повернутися. Проводжати мене зібралося чи не все село. Просили чимшвидше повернутися.
Мені страшенно хотілося побачити, що ж ховається за тою стіною, і особливо те, що старий козел називав кам’янистим садом. У мене в Провіденсі є приятель, у якого гідроплан. Тож я вирішив поїхати до нього. Я з ним швидко про все домовився, ми відремонтували його старий літачок і вночі вилетіли до маєтку де Керадела. Наш маршрут пролягав уздовж узбережжя. Ніч була місячна. Ми піднялися в небо о десятій. Коли почали наближатися до місця, я дістав бінокль. Під нами було футів п’ятсот. Погода була ясною, тож можна було добре все роздивитися. Та тільки ми підлетіли ближче, як почав підніматися туман. Він огортав землю так швидко, що здавалося, наче хтось це навмисно робить.
У бухті ми побачили велику яхту. Хтось із неї світив на нас прожекторами, намагаючись або засліпити, або краще роздивитися. Я попросив товариша летіти до будинку, і світло прожекторів залишилося позаду. Я підніс до очей бінокль і роздивився видовжений кам’яний будинок, який наполовину затуляв пагорб. І побачив ще дещо, і воно викликало у мене таке ж моторошне відчуття, як завивання Лайяса. Не знаю чого. То були величезні камені, що стояли концентричними колами, а в самому центрі лежала купа каміння. Туман оповивав усе довкола, наче змій. Тільки інколи мерехтіло світло... тьмяне світло... тут і там...
МакКенн замовк і пригубив склянку. Його рука тремтіла:
— Тут і там... мерехтіли. А по купі каміння стрибала якась чорна істота... вона не мала форми... похожа на тінь. Дрижала і коливалася... а мегаліти ніби намагалися дістати нас і стягнути вниз, до цієї чорної тіні...
Він поставив склянку на стіл. Його рука все ще тремтіла:
— Тоді ми почали розвертатися. Я оглянувся і побачив, що туман оповив усе те місце.
Він звернувся до Ловелла:
— Кажу вам, док, мені не було так паскудно відтоді, як мав справу з відьмою Менділіп. Ясно, що вона була посланницею пекла. Та те, що я там побачив, і е саме пекло!
13. Запрошення від Дагут
— Це і є кінець історії, — сказав МакКенн, запаливши цигарку. — Та у мене таке враження, що доктор Каранак зрозумів з моєї розповіді більше, ніж я сам. Для мене це абсолютний морок. Можливо, йому вдасться щось у ньому розгледіти. До речі, док, що вас так збудоражило, коли я згадав про тих двох жебраків?
Я сказав:
— Докторе, Ловелл, ви не заперечуватимете, якщо ми з Біллом залишимо вас на кілька хвилин? МакКенне, заздалегідь прошу вибачення. Білле, давай відійдемо у куток. Хочу в тебе дещо дізнатися.
Ми відійшли, так щоб нас не чули, і я запитав:
— Як багато відомо МакКенну?
— Він знає стільки ж, скільки і ми, про Діка. Знає про стосунки де Керадела з лялькаркою. Це, напевно, і все. Навряд чи йому відомо більше.
— А про мене та мадемуазель?
— Ні, про це він нічого не знає, — впевнено відповів Білл. — Ми з Ловеллом подумали, що це має залишитися між нами.
— Це дуже шляхетно з вашого боку, — сказав я, намагаючись зберігати серйозний вигляд. — А чи розповідав ти ще кому-небудь, крім мене, про ту твою уявну тінь?
Білл вигукнув:
— Уявну?! Ні, нікому.
— Навіть їй.
— Чудово! Тепер я, принаймні, розумію ситуацію. — Повернувшись до столу, я ще раз вибачився перед МакКенном, а тоді звернувся до Ловелла:
— Пам’ятаєте, де Керадел згадував про експеримент, який збирався провести? Він мав викликати якогось бога чи то демона, якому поклонялися за сивої давнини. Що ж, судячи з розповіді МакКенна, я б сказав, що той експеримент непогано просувається. Він розставив мегаліти, дотримуючись правил стародавнього ритуалу, а в центрі звів Велику Піраміду. Храм пітьми. Святилище Збиральника піраміди. Алькар-Аз...
Мої слова зацікавили Ловелла. Він перебив мене:
— Вам вдалося щось дізнатися про цю назву? Пригадую, коли ви вперше згадали її, де Керадел аж закляк. Та ви уникали відповідей на його запитання. Ви робили це навмисно, аби ввести його в оману?
— Ні. І досі не розумію, як вона з’явилась у моїй голові. Можливо, про неї згадувала мадемуазель, як згодом і про багато інших речей. А може, й ні. Пригадуєте, як мадемуазель припустила, що я щось згадав. Хай там як, але я точно знаю: те, що він звів посеред мегалітів — Алькар-Аз. І це і є справжній морок, точнісінько як казав МакКенн.
— А як щодо двох жебраків, док? — запитав МакКенн.
— Цілком можливо, що їхні тіла і справді било хвилями об скелі. Але у Карнаку та Стоунхеджі друїди трощили груди своїх жертв молотами з дуба, каменю та бронзи, доки не розбивали їхні ребра на друзки, а серця не перетворювалися на відбитий шматок м’яса, — відповів я.
— Боже милосердний! — тихо сказав МакКенн.
Я продовжив:
— Каменяр, який намагався втекти, казав, що ті чоловіки загинули під мегалітами, а їхні тіла зникли. Не так давно під час археологічних досліджень у Стоунхеджі було знайдено фрагменти людських скелетів, що були захоронені на місці розташування монолітів. Коли встановлювали ці камені, люди були ще живі. Під мегалітами Карнаку є такі самі скелети. У давні часи чоловіків, жінок і дітей ховали під міськими стінами або замуровували їхні тіла під час зведення цих стін. Іноді їх вбивали перед тим, як назавжди ув’язнити у камені, іноді ж замуровували живцем. Храми теж зводилися на жертвах. Жертвах чоловіків, жінок і дітей... їхні душі назавжди закуті в кам’яні кайдани... щоб охороняти. У це вірили наші пращури. Та навіть сьогодні люди не позбулися забобонів. Дехто й досі вірить у те, що жоден міст довго не вистоїть, якщо під час його спорудження не загинула принаймні одна людина. Варто як слід покопати під монолітами кам’янистого саду де Керадела. Можу побитися об заклад, що там знайдуться тіла тих зниклих робітників.