— Через парадний вхід, МакКенне. Власне, у мене є запрошення від мадемуазель де Керадел. І я хочу ним скористатися. Боюся, що забув розповісти тобі про це, Білле, — пояснив я.
Білл похмуро відповів:
— Боюся, що так. То... саме для цього тобі потрібна була адреса де Керадела? І саме цим ти займався, поки я спав... і саме тому...
Я перервав його, безтурботно промовивши:
— І гадки не маю, про що ти говориш, Білле. Мадемуазель, передовсім, напрочуд цікава жінка. Кілька днів тому я думав над тим, що ти радив мені — ігнорувати її. Просто так склалося, що запрошення я отримав саме тоді, коли ти спав, і я відразу ж прийняв його. От і все.
Він повільно повторив:
— І відразу ж...
Я хутко зупинив його:
— Не бери в голову, Білле. Пусте. Тепер, я бачу, що ситуація...
Але тут втрутився МакКенн. Його очі звузилися, а вираз обличчя став жорстким:
— Здається, що цю дівку де Керадела ви знаєте ліпше за інших, докторе Каранак. Виглядає так, наче вам відомо до біса багато.
— Авжеж, до біса багато. Але я вам не можу розповісти більше. Все має лишатися, як є. Ваші хлопці будуть по той бік муру. Я — всередині. Я згоден на співпрацю. Якщо ж вас це не влаштовує, я розпочну власну гру. Зрештою, чого вам боятися? — запитав я.
МакКенн спалахнув, обличчя вкрилося червоними плямами, а руки різким рухом опустилися донизу. Він протягнув:
— Я нічого не боюся, а просто хочу знати, з ким маю справу.
Я засміявся:
— Довіртеся мені, МакКенне. У мене немає жодного наміру підставити вас. Та більше я нічого не можу сказати.
Чоло Білла все ще було вкрите краплями поту. Він промовив:
— Я не можу тобі дозволити це зробити, Алане.
Я відповів:
— Послухай. Є лише два варіанти — або де Керадел з мадемуазель доклали рук до самогубства Діка та решти, або ні. Якщо так, тоді їм вдалося зробити це завдяки темній магії або застосувавши гіпнотичне навіювання. У будь-якому випадку, у нас немає доказів, щоб притягти їх до суду. То ж цей спосіб відпадає. Але якщо де Керадел справді працює над тим експериментом, на який він натякнув, і якщо він намагається приховати необхідні для цього людські жертви, тоді у нас з’являється можливість отримати цілком реальні докази та звинуватити його у вбивстві. А отже, накинути йому на шию петлю. А разом з ним, — я на мить зупинився, — і мадемуазель. Єдине місце, де ми можемо дістати ці докази, це Род-Айленд. План МакКенна непоганий, та він перебуватиме за межами маєтку і не бачитиме того, що відбувається всередині. Так уже сталося, що мене запросили, і я, як ніхто інший, годжуся для того, щоб усе там розвідати, — я не втримався і саркастично посміхнувся, глянувши на Білла. — Окрім цього, Білле, я глибоко переконаний в тому, що ризикуватиму набагато менше, прийнявши запрошення мадемуазель, якщо мені насправді щось загрожує.
І я мав рацію. Приймаючи запрошення Дагут, я, напевно, назавжди втрачу Хелен. Та якби я цього і не зробив, усе одно б її втратив. І мені зовсім не хотілося думати про те, що в такому разі могло спіткати Хелен та Білла. У цей момент невір’я та водночас відчуття абсолютної переконаності у диявольській могутності Дагут завертілись у моїй голові, наче лопаті величезного млина. Вони крутилися з такою швидкістю, що я ніяк не міг вирішити, у що мені вірити, а в що ні.
— З тебе завжди був поганий брехун, Алане, — сказав Білл.
МакКенн простяг руку:
— Гаразд, док. Вибачаюся за свої слова. Можете нічого більше мені не розповідати. Що від мене потрібно?
Я потис йому руку і сказав:
— Я теж перепрошую, МакКенне.
— За що? — здивувався він.
— За деякі свої думки. Поїхали зі мною до клубу. Нам потрібно розробити план. Тут ми не можемо говорити, тому що з цього моменту доктор Беннет поза грою, — запропонував я
— Дідька лисого! Я поїду разом з МакКенном, — гаряче заперечив Білл.
— Я знаю, про що говорю. Ця гра — наша з МакКенном. І з Рікорі, якщо він з’явиться. А ти, Білле, тримайся від усього цього подалі. І навіть думати не смій обговорювати щось з Рікорі. Нехай доктор Ловелл усе йому пояснить, — сказав я.
— Я їду з МакКенном, — наполягав Білл.
— Дурню, ти думав, я про тебе піклуюся? Аж ніяк, йдеться про Хелен, — пояснив я.
Білл затих. Я побачив, як він знову зблід, а на його чолі виступили краплі поту. Він повільно промовив:
— Отже, ти вже все вирішив.
— Так, вирішив. Обмізкуй мої слова, і зрозумієш, що я маю рацію. Нічого не вдієш, Білле. Ти поза грою, — сказав я.
Я повернувся до доктора Ловелла:
— У мене є вагомі причини так діяти. Розраховую на вашу підтримку. Не думаю, що вам щось загрожує, а от для Білла та Хелен це може бути дуже небезпечно.
— Розумію, Алане. Можете на мене покластися, — серйозно відповів Ловелл.
Підвівшись, я подивився на Білла та засміявся:
— У тебе такий вигляд, наче ти спостерігаєш, як твій найкращий друг залишає камеру смертника та крокує до маленької кімнати, звідки ніхто ніколи не повертається. Все не так страшно, як тобі здається, Білле. Я збираюсь навідатися до чарівної жінки та її, можливо дещо божевільного, проте геніального батька. Планую чудово провести час. А якщо старий геть з глузду з’їде, покличу на допомогу Мак-Кенна. Я повідомлю, якщо потребуватиму твоєї допомоги. До моїх послуг будуть пошта і телефон. Ходімо, МакКенне.
Учотирьох ми спустилися до вітальні. Я звернувся до Білла:
— І не кажи нічого Хелен, доки я не дозволю.
Цієї хвилини двері відчинилися і до будинку увійшла Хелен.
Її очі округлилися від здивування, вона мала засмучений вигляд
— Добрий вечір, любий. Чому мені не сказали, що ти сьогодні завітаєш до нас? Я б нікуди не йшла і залишилася вдома.
Вона оповила мою шию руками і поцілувала. Її вуста були м’якими і теплими, а аромат, яким дихало її тіло, не нагадував про екзотичні морські квіти, а радше був схожим на пахощі земного цвіту.
— Я і сам не знав. А коли прийшов, тебе вже не було, янголе мій, — спробував виправдатися я.
— Що ж, нехай так, але наразі ти нікуди не підеш. Маю до тебе розмову, — сказала Хелен.
Звісно, я хотів побути з нею, та саме цього вечора мені не слід було розмовляти з Хелен. Мимохіть я кинув на МакКенна благальний погляд.
Він усе зрозумів і сказав:
— Даруйте, міс Хелен, але ми маємо йти.
— Добрий вечір, МакКенне. Я не помітила вас. То що ви збираєтесь робити з цим чоловіком? — поцікавилася вона.
— А які будуть вказівки? — пожартував МакКенн. Та у мене склалося враження, що він говорив щиро і ладен був виконати будь-яку забаганку Хелен.
— Алану насправді час іти, Хелен, — втрутився Білл.
Вона зняла капелюшка і привела до ладу мідну копицю свого волосся. Тихим голосом запитала:
— Це пов’язано з де Кераделом, Алане?
Я кивнув. Обличчя Хелен сполотніло.
— Нічого особливо важливого, та, правду кажучи, не можу залишитися. Давай проведемо разом завтрашній день, Хелен. Пообідаємо у Маргенза, потім прогуляємося, повечеряємо і відвідаємо якусь виставу. Я вже кілька років не був у театрі, — запропонував я.
Кілька хвилин вона дивилася на мене, а потім опустила руки мені на плечі:
— Гаразд, Алане. Зустрінемось о другій. І тільки спробуй не прийти.
Виходячи з будинку, я подумки заприсягся сам собі прийти на цю зустріч попри будь-що. І жодні запрошення від Дагут не мають стати на заваді. Думаю, нічого страшного не трапиться, якщо Білл на кілька годин залишиться наодинці з однією з її тіней. У клубі ми з МакКенном знову випили, і я йому ще дещо розповів. Сказав, що де Керадел зі своєю донькою здалися мені трохи несповна розуму, а запрошення я отримав тому, що у мадемуазель звідкись взялася божевільна думка, що кілька тисяч років тому ми були закохані один в одного. Він мовчки слухав, а коли я закінчив розповідати, запитав:
— Ці тіні. Думаєте, док, вони справді існують?
— Не розумію, як це може бути, але люди, які їх бачать, переконані в цьому, — відповів я.