Він неуважливо кивнув:
— Та з ними, напевно, треба вести себе як з реальними істотами. Але як їх можна заставити щось зробити? В кінці-кінців, ті, хто управляє ними, — абсолютно реальні люди. І на них завжди можна вплинути. — А потім додав: — А ця дівка де Керадела? Що скажете про неї? Чув, що вона страшенно красива. Не страшно потикатися до неї?
Почувши ці слова, я аж спаленів, але стримано промовив:
— Якщо мені знадобиться охоронець, я дам вам знати, МакКенне.
Він відповів так само стримано:
— Я не це мав на увазі. Єдине, що хотів сказати, так це те, що міс Хелен заслуговує на повагу.
Я був вражений і розгублено промовив:
— Якби не міс Хелен... — і замовк. Нахилившись до мене, МакКенн прошепотів:
— Я так і подумав. Ви непокоїтеся за міс Хелен. Саме тому і йдете. Та, можливо, це не найкращий спосіб захистити її. — Його погляд пом’якшав.
— А що ви пропонуєте, МакКенне? — запитав я.
— Чому б вам не довірити цю справу мені та хлопцям?
— Я знаю, на що йду, — сказав я.
МакКенн зітхнув і підвівся:
— Що ж, незабаром з’явиться бос, а поки що нам з вами потрібно договоритися, як тримати зв’язок, та визначити час, коли ми зможемо зустрічатися. До речі, там, біля дальнього кінця стіни, буде плавати наш рибальський човен. Коли ви знатимете, о котрій вирушите туди?
— Як тільки за мною когось пришлють.
Знову зітхнувши, він з похмурим виразом обличчя потис мені руку й пішов. Я вклався у ліжко і відразу поринув у глибокий сон. Наступного ранку, о дев’ятій, зателефонував Білл і повідомив, що Рікорі надіслав всі необхідні вказівки і вилітає з Генуї до Парижа, а потім сяде на «Мавританію» і за тиждень має бути у Нью-Йорку. МакКенн передав мені ті самі новини, і ми домовилися опівночі зустрітись, щоб обговорити деталі нашої співпраці.
Ми з Хелен чудово провели час. Я зустрів її у Маргенза зі словами:
— Цей день тільки наш з тобою. Давай забудемо про решту. До біса де Кераделів. Сьогодні згадую про них востаннє.
— До біса — звучить бездоганно, — відповіла вона своїм милозвучним голосом.
Це був надзвичайний день, і задовго до того, як настав час розлучатися, я зрозумів, наскільки сильно закоханий у Хелен, якою чарівною вона була та як сильно я її жадав. І щоразу, коли думки про мадемуазель починали ворушитися на споді моєї свідомості, де я їх ув’язнив, я заштовхував їх назад болем ненависті. О пів на дванадцяту я попрощався з Хелен. Ми стояли на ґанку будинку Ловелла, і я запитав:
— Може, побачимося завтра?
— Гаразд, якщо ти можеш, — відповіла Хелен.
— Чому б це я не зміг? — здивувався я.
Хелен промовила:
— Наш день закінчився. Тобі не вдасться так просто позбутися мадемуазель. — Не встиг я щось сказати у відповідь, як вона мене зупинила: — Ти навіть не уявляєш, як сильно я тебе кохаю. Пообіцяй, якщо тобі потрібна буде моя допомога... ти прийдеш до мене... о будь-якій порі... будь-як!
Я міцно обійняв її:
— Будь-як? Що ти маєш на увазі?
Її обличчя наблизилося до мого, а вуста міцно притислися до моїх, і ми злилися у довгому поцілунку — ніжному та пристрасному водночас. Потім вона відштовхнула мене, і я побачив, що вона плаче. Хелен відчинила двері, а тоді на мить озирнулася:
— Ти навіть не уявляєш, як сильно я тебе кохаю!
Двері зачинилися, а я повернувся до таксі, що залишилося стояти на узбіччі, та поїхав до клубу, проклинаючи мадемуазель так, як не робив цього навіть у давньому Ici — якщо це все відбувалося насправді. МакКенн ще не приїхав. Але на мене чекала телеграма. Від Дагут:
Завтра опівдні у клубі «ларчмонт» на вас чекатиме яхта. Її назва — «Бріттіс». Я зустріну вас там. Щиро сподіваюся, що Ви лишитесь назавжди.
Ось і все. Я оцінив натяк, що був у назві яхти, а також те, як вона сформулювала запрошення з отим своїм «лишитесь назавжди». Хелен існувала насправді, натомість Дагут була тінню. Та у цей момент я усвідомив, що тінь перетворилася на реальну істоту. Із завмиранням серця, з тривожними передчуттями, які мене страшенно дратували та з якими я нічого не міг вдіяти, з почуттям жалю до Хелен, наче я прощався з нею назавжди, з крижаною ненавистю до жінки, яка у такій зневажливій формі запрошувала до себе, — з усім цим я знав, що не маю вибору і мушу їй підкоритися.
14. По той бік муру де Керадела
До того моменту, як з’явився МакКенн, я встиг спакувати одну валізу. Він кинув на неї здивований погляд:
— Хіба ви сьогодні їдете?
Піддавшись неочікуваному імпульсу відвертості, я простягнув йому телеграму мадемуазель. Обличчя МакКенна не відбивало жодних емоцій. Прочитавши її, він запитально подивився на мене:
— Ви це щойно отримали? Мені здалося, що доктору Беннету ви сказали, що вже маєте запрошення.
— Це повідомлення, — спокійно почав пояснювати я, — лише підтвердження попередніх домовленостей, у якому вказано точний час зустрічі. У тій телеграмі місце та час не були зазначені. І якщо ви уважніше прочитаєте текст, то самі все зрозумієте. — Я почав збирати другу валізу. МакКенн знову перечитав телеграму, деякий час мовчки дивився на мене, а потім обережно запитав:
— Доктора Беннета переслідувала якась тінь, так?
— Звідки ви це взяли? — різко запитав я.
Та МакКенн продовжував, наче і не чув мого запитання:
— І саме коли ви були з ним, її не стало, хіба ні?
— МакКенне, — сказав я, — та ви з глузду з’їхали. Хто вам таке сказав?
Зітхнувши, МакКенн відповів:
— Ваша суперечка сьогодні з приводу того, що ви поїдете до де Керадела, трохи здивувала мене. Та коли я побачив цю телеграму, всі запитання зникли. Тепер я розумію, в чому справа.
— От і чудово, — сказав я і продовжив складати валізу. — То в чому?
— Ви погодилися віддати щось в обмін на ту тінь, — відповів він.
Припинивши складати речі, я подивився на нього і засміявся:
— А ви майстер висувати вражаючі ідеї, МакКенне. Що я міг запропонувати? Зрештою, кому і в обмін на що?
МакКенн знову зітхнув і тицьнув пальцем на ім’я мадемуазель у телеграмі:
— Їй, — а потім вказав на слова «лишитесь назавжди» і додав: — В обмін на її тінь.
— МакКенне, — почав я, підійшовши до нього. — Докторові Беннету справді здавалося, що його переслідує якась тінь. Та все це могло бути всього-на-всього наслідком того, що він надто багато думав над тією дивною справою. До речі, він поділяє вашу думку стосовно того, як йому вдалося звільнитися від цієї мани. Пообіцяйте, що нічого йому не розповісте про ваші підозри, а тим паче міс Хелен. Якщо хтось із них заведе з вами про це розмову, змініть тему. У мене є вагомі причини просити вас про це, повірте. Обіцяєте?
— То міс Хелен про це ще нічого не знає? — поцікавився він.
— Ні, хіба що Беннет щось розповів їй після того, як ми пішли, — відповів я. Це змусило мене замислитися над тим, чи міг він насправді щось розповісти. У цей момент я проклинав себе за власну дурість, за те, що не взяв з нього слова не робити цього.
Деякий час він мовчки дивився на мене, а тоді сказав:
— Добре, док, та я повинен розповісти про це босу, коли він приїде.
Засміявшись, я відповів:
— Добре, МакКенне. До того часу, можливо, все вже скінчиться, лишиться тільки отримати на горіхи.
— Що ви хочете цим сказати? — запитав він.
— Нічого, — відповів я і продовжив пакувати валізу. Зрештою, правда полягала в тому, що я й сам не знав, що ті слова означають.
МакКенн сказав:
— Значить, ви будете там завтра ввечері. Ми з хлопцями зупинимося у старого козла задовго до заходу сонця. У той будинок, про який я розказував, потрапимо, мабуть вже наступного дня. Та навряд чи до того часу щось станеться. У вас є якісь думки щодо того, як і коли нам зустрічатися?
— Я думав про це. — Припинивши пакувати речі, я сів на ліжко. — Не знаю, наскільки пильно за мною стежитимуть та наскільки буде обмежена свобода моїх дій. Ситуація досить нестандартна і непроста. Вочевидь, не варто довіряти листам та телеграмам. Тексти телеграм треба диктувати телефоном, а їх можуть прослуховувати. Листи можуть прочитати. Можливо, мені вдасться з’їздити до селища, та немає гарантій того, що я зможу зв’язатися з вами, коли ви теж будете там. Зрештою, не думаю, що мене відпустять одного. Навіть якщо ми і опинимося там разом у той самий час, буде вкрай необачно заводити з вами розмову. Краще вдати, що я вас не знаю. Де Керадели не дурні, МакКенне, вони відразу ж нас розкусять. Доки я туди не потраплю, можу запропонувати тільки одне.