— Справді? — сказав він похмуро. — Я не готовий це визнати. Мені відомо, що Волтерс більшу частину зароблених коштів віддає на лікування своєї маленької хворої небоги, яка живе разом з нею. Дитині вісім років. Тож у цій справі, за теорією Рікорі, ми також можемо простежити спільний інтерес.
— Хай там як, — відповів я не менш понуро, — але я простежу за тим, щоб у клініці вжили всіх необхідних заходів проти цієї інфекційної хвороби.
Щойно ми надягнули капелюхи та пальта, як під’їхало моє авто. Клініка була розташована всього за два квартали від мого дому, та я не хотів гаяти ні секунди. Я наказав, щоб медсестру Волтерс поклали в окрему інфекційну палату, призначену для підозрілих захворювань. Оглядаючи її, я помітив ту ж в’ялість тіла, що й у Пітерса. Та, на відміну від нього, в її очах і на обличчі не було й тіні жаху. Натомість одна лиш відраза й неймовірна ненависть. Жодних ознак паніки. Здавалося, вона також бачила щось перед та поза собою. Під час огляду я чітко розгледів у її погляді спалах усвідомлення, а затим — благання. Я глянув на Брайла, і він кивнув; він також це помітив.
Я оглянув кожен дюйм її тіла. На ньому не було жодних слідів, окрім рожевуватої плямки на правому передплесні[4]. Придивившись уважніше, я подумав, що то, мабуть, слід від натирання чи легкого опіку. Якщо так, то ранка вже повністю загоїлася.
Перебіг її недуги повністю збігався з Пітерсовою та іншими. Медсестра сказала, що у Волтерс стався напад якраз тоді, коли вона збиралася додому. Нашу розмову перебив вигук Брайла. Я повернувся до ліжка й побачив, як рука Волтерс повільно підіймається і тремтить так, наче робить це із неабияким зусиллям. Її напівзігнутий палець вказував на щось. Простеживши, куди саме показував палець, я побачив ту саму плямку. А тоді побачив, як її погляд так само, з величезним зусиллям, зосередився на ній.
Напруження було надто сильним, її рука безсило впала, а очі знову нагадували озерця ненависті та огиди. Та вона, очевидно, намагалася нам щось сказати. Щось, пов’язане з цією ранкою.
Я запитав у медсестри, чи Волтерс коли-небудь говорила комусь про ранку на її стопі. Вона сказала, що нічого такого від неї не чула, та й інші медсестри про це не говорили. Проте медсестра Роббінс ділила помешкання разом із Гаррієт та Деніз. Я запитав у неї, хто така Деніз, і вона сказала, що то небога Волтерс. Як виявилося, тієї ночі в Роббінс закінчилася зміна, тож я попросив її зв’язатися зі мною, щойно вона повернеться додому.
Госкінс саме брав кров для аналізу. Я попросив його зосередитися на мікроскопічному дослідженні мазків і в разі, якщо він натрапить на світлоносні тільця, негайно мене про це сповістити. Бартано, чудовий фахівець із тропічних захворювань, та невролог Сомерс, якому я неабияк довіряв, у цей час якраз перебували у клініці. Я запросив їх на огляд, нічого не сказавши про попередні випадки. Коли вони оглядали Волтерс, зателефонував Госкінс і сказав, що йому вдалося успішно відділити одне зі світлоносних тілець. Я попросив колег спуститися до Госкінса і прокоментувати мені те, що він їм зараз покаже. Через якийсь час вони повернулися, дещо роздратовані та спантеличені. Вони сказали, що Госкінс говорив про якийсь «лейкоцит із фосфоресцентним ядром усередині». Глянувши в мікроскоп, вони нічого такого не побачили. Сомерс серйозно порадив мені відправити Госкінса на діагностику зору. Бартано уїдливо зазначив, що здивувався б не менше, якби побачив в артерії мініатюрну русалку. Після цих слів я ще раз переконався в тому, що моє мовчання — золото.
Жодних очікуваних змін на обличчі Волтерс не відбувалося. Все той самий вираз огиди і ненависті, які Бартано та Сомерс прокоментували як «незвичний». Вони дійшли висновку, що в медсестри ураження мозку. На їхню думку, не було жодних ознак інфекції чи отруєння. Проте, перш ніж піти, вони сказали, що ця хвороба їх неабияк зацікавила, і попросили тримати їх в курсі справ та повідомляти про будь-які зрушення в її перебігу.
Через три години вираз її лиця змінився, але не так, як я очікував. Очі та обличчя Волтерс не виражали нічого, крім ненависті. На якусь мить мені здалося, що я побачив, як на ньому промайнув вираз диявольського очікування. Якщо й так, то цей спалах швидко минув. А тоді ми побачили, як в її очах знову зажевріла іскра свідомості. Серце її також забилося з новою силою. Я подумав, що стан її стабілізувався.
А потім її повіки почали підійматися, повільно, наче з великим зусиллям, але рішуче. Шість разів вони підіймалися й опускалися. Пауза. Тоді ще сім разів. Знову пауза. Тоді вони опустилися і очі враз розплющилися. І так було двічі.
— Вона намагається нам щось сказати, — прошепотів Брайл. — Але що?
Тоді її довгі вії знову опустилися й піднялися шість разів... пауза... сім разів... пауза...
— Ми її втрачаємо, — прошепотів Брайл.
Я припав на коліна зі стетоскопом у вухах... повільніше... серце б’ється повільніше... і ще повільніше... а тоді настала тиша.
— Вона померла! — сказав я, підвівшись з колін. Ми схилилися над нею в очікуванні цього останнього страшного спазму, конвульсії чи що то було.
Але нічого не відбувалося. На її обличчі залишився той самий вираз ненависті. Ніякого диявольського вищиру. Жодних звуків не долинало з її мертвих уст. Усе ще тримаючи її білосніжну руку в своїй, я відчув, як тіло починає заклякати.
Невідома смерть вбила медсестру Волтерс, у цьому не було жодних сумнівів. Але щось мені підказувало, що вона її не здолала.
Її тіло — так. Але не її волю!
Розділ 4
Пригода в авто Рікорі
Геть пригнічений, я повернувся з Брайлем додому. Важко описати, яке враження справили на мене всі ці події від початку й до кінця, хоч це ще був далеко не кінець. Здавалося, ніби я весь час, нервово здригаючись, перебував у тіні чужого світу, наче під невсипущим оком чогось невідомого, не з нашого життя, де моя підсвідомість тягнулася до порогу свідомого, розбиваючи між ними двері, щоб стати на варті... кожну хвилину пильнувати. Дивні слова як для прибічника традиційної медицини, еге ж? Що ж, нехай.
Бідолаху Брайла всього тіпало, та так, що я задумався, чи не поєднувало його з мертвою дівчиною щось більше, ніж суто професійний інтерес.
Близько четвертої ми прийшли до мене додому. Я наполіг на тому, щоб Брайл залишився на ніч. Перед сном я зателефонував у клініку, але від медсестри Роббінс не було жодної звістки. Я погано спав. Щойно годинник пробив дев’яту ранку, до мене зателефонувала медсестра Роббінс. Вона була в істериці. Я попросив її прийти, а коли вона з’явилася, ми з Брайлем взялися її розпитувати.
«Близько трьох тижнів тому, — почала вона, — Гаррієт принесла Деніз гарненьку лялечку. Дитина була в захваті від неї. Я запитала Гаррієт, де вона взяла ляльку, і вона сказала, що придбала її в чудернацькій крамничці неподалік від центру.
— Джоб, — сказала вона (мене звуть Джобіна), — у цій крамниці сидить дуже дивна жінка. Я її боюся, Джоб.
Я не звернула особливої уваги на її слова. Тим паче, Гаррієт ніколи не була надто товариською. Та мені здалося, що вона пошкодувала про сказане.
А тепер, озираючись назад, мені здається, що Гаррієт після цього поводилася якось дивно. То вона весела й життєрадісна, то наче якась замислена. Близько десяти днів тому вона прийшла додому з пов’язкою на стопі. Правій стопі, питаєте? Так. Вона сказала, що чаювала з тою самою жінкою, котра дала їй ляльку для Деніз. Чайник перевернувся, і гарячий чай вилився їй на ногу. Жінка одразу ж змастила опік якоюсь маззю, і біль як рукою зняло.
— Але, думаю, краще намастити ногу чимось своїм, — сказала Гаррієт. А тоді зняла панчоху і почала розмотувати пов’язку. Я саме пішла на кухню, коли вона покликала мене, щоб я глянула на її ногу.
— Дивно, — сказала вона. — Опік був доволі сильний, Джоб. А тепер практично загоївся. Хоча та жінка нанесла мені мазь не більш ніж годину тому.
Я поглянула на її ногу. На її передплесні виднілася велика червона пляма. Але то не був опік, тож я сказала їй, що чай, мабуть, був не такий уже й гарячий.