— Ви говорите так приречено, ніби вас присудили до довічного ув’язнення в тому маєтку, — пожартував він.
— Я завжди очікую найгіршого, — сказав я. — Тільки так можна уникнути розчарування. МакКенне, запам’ятайте, будь ласка, якщо для доктора Беннета надійде телеграма такого змісту: «Почуваюся добре. Не забудь надіслати всі листи», ви повинні облишити всі справи, швиденько перебратися через мур та за будь-яку ціну дістатися будинку. Зрозуміло, МакКенне?
— Так, ясно, — відповів він. — Але в мене теж є кілька ідей з цього приводу. По-перше, там ніхто не зможе заборонити вам писати листи. Тож, допустимо, лист ви написали і придумали причину поїхати в село. Знаходите там «Беверлі Хауз», про який я вам розказував, заходите всередину. Хто б там не був разом з вами, впевнений, що ви знайдете варіант непомітно його десь оставити чи впустити на підлогу. Не треба його нікому передавати. Як тільки ви поїдете, там усе догори дном перевернуть і знайдуть того листа. І я його обов’язково отримаю. По-друге, з північного боку стіни весь час буде рибалити хтось із моїх хлопців. Це зліва від будинку. Там на скалі єсть виступ. Думаю, ви могли б вилізти на нього, щоб нібито обдивитися все кругом. Навряд чи вам це заборонять, бо ж ви уже за тією стіною, так нащо вас зупиняти? Ви можете написати записку і запхати її у маленьку пляшку, а тоді почати кидати у море камінні і разом з ними викинути ту пляшечку. Хлопці слідитимуть за морем і підберуть її.
— Добре, — сказав я і знову наповнив його склянку. — Тепер вам залишається лише чекати телеграми для доктора Беннета і зібрати своїх мірмідонів[22].
— Кого-кого? — перепитав МакКенн.
— Ваших чудових хлопців з револьверами у руках.
— Звучить непогано, — сказав МакКенн, — хлопцям би сподобалось, як ви їх охрестили. Ну-бо, повторіть ще раз.
Повторивши свої слова, я додав:
— І заради Бога, не забудьте передати моє повідомлення докторові Беннету.
— То до вашого від’їзду ви з ним не побачитеся? — здивувався МакКенн.
— Ні. Ні з ним, ні з міс Хелен, — відповів я.
Замислившись на хвилину, він запитав:
— Ви добре озброїлися, док?
Я показав йому свій 32-міліметровий «Кольт», та МакКенн лише похитав головою:
— Візьміть краще це, док. — Він підняв ліву руку і відстебнув кобуру. У ній був компактний короткоствольний пістолет.
— Для нього підійдуть 38-міліметрові пулі, — сказав він. — Пробиває все, хіба що попадеться броня. Свій пістолет оставте, а цей завжди держіть під рукою. Зажди, даже коли лягатимете спати. І не показуйте нікому. У кармані кобури є ще пара пуль.
— Спасибі, Маку, — сказав я і кинув пістолет на ліжко.
— Ні, начепіть його на себе і носіть. Ви повинні увесь час відчувати пістолет, щоб привикнути до нього, — запротестував він.
— Гаразд, — погодився я і зробив так, як сказав МакКенн.
Він неквапно випив ще склянку, а потім обережно промовив:
— Є один простий спосіб, як викрутитись з усієї цієї історії, док. За вечерею з де Кераделом та його дівкою вам треба просто розстібнути кобуру і пустити в них пару пуль. Ми з хлопцями вас прикриємо.
— Не знаю, що й сказати, Маку. Їй-богу, не знаю, — зітхнув я.
Він теж зітхнув і підвівся.
— Вас надто затягла ця справа, док. Що ж, ви маєте право робити так, як вважаєте за потрібне.
Біля дверей він обернувся:
— В будь-якому разі, ви б сподобалися босу. У вас є характер.
МакКенн пішов. А я почувався так, ніби мене щойно нагородили почесною відзнакою.
Я написав короткого листа Біллу, в якому сказав, що зважившись на щось, варто діяти без зволікань. І саме тому я погодився стати іграшкою в руках де Кераделів. Про телеграму мадемуазель вирішив не згадувати, аби він думав, що поїздка до них — виключно моє рішення. Я також написав, що МакКенн має передати йому дуже важливе повідомлення, і коли він отримає від мене телеграму, необхідно буде, дотримуючись відповідних інструкцій, почати негайно діяти.
Написав кілька рядків і Хелен...
Наступного ранку я виїхав з клубу рано, перш ніж до адресатів могли надійти мої листи. Неквапливо дістався Ларчмонта, а опівдні вже був на пристані. Там мені сказали, що біля причалу мене чекає човен з яхти «Бріттіс». Я спустився до води. У човні сиділо троє чоловіків — бретонці чи баски, не міг зрозуміти, що для мене було зовсім незвично. Виглядали вони досить дивно: їхні обличчя не відображали жодних емоцій, зіниці були розширені, шкіра мала блідо-жовтий відтінок. Один із них обернувся до мене і байдуже промовив:
— Сер де Карнак?
— Доктор Каранак, — роздратовано відповів я, займаючи своє місце на палубі.
— Сер де Карнак, рушаймо, — сказав він двом іншим.
Човен стрімко розітнув табунець дрібних рибок, і ми попрямували до видовженої сірої яхти. Я запитав:
— Це «Бріттіс?»
Стерновий кивнув головою. Яхта мала чудову форму, її довжина була близько 150 футів[23], а такелаж свідчив про те, що вона може розвивати добрячу швидкість. Даремно МакКенн сумнівався в її можливості виходити у відкритий океан.
Мадемуазель чекала на верхній палубі. Враховуючи те, як завершилася наша остання зустріч, я почувався досить ніяково. Заздалегідь обміркувавши все, я вирішив поставитися до того, що тоді трапилося, з іронією і поводитися так, наче нічого й не було. Звісно, якщо вона дозволить. В її очах я аж ніяк не виглядав романтичним героєм, що крадькома спускався з її вежі. Той ганебний випадок ніяк не йшов мені з голови. Я мав надію, що її здібності, хоч би якими вони були, інфернальними чи земними, не допоможуть їй відтворити подій тієї ночі. Тож я піднявся східцями і, прикинувшись простаком, який у захваті від усього, що відбувається, промовив:
— Вітаю, Дагут. Ви виглядаєте просто чарівно.
Вона і справді була чарівною. Ані краплі не схожа на ту Дагут зі стародавнього міста Іс, на ту королеву тіней та відьму. На ній був елегантний білий спортивний костюм, а над її блідо-золотавим волоссям більше не сяяв загадковий ореол. Натомість її голівку прикрашав вигадливий зелений капелюшок. Чудові фіалкові очі сяяли ясним світлом, без жодних пекельних лілових зблисків. На позір здавалася всього лише надзвичайної вроди жінкою, наділеною не більш потужною силою, ніж будь-яка інша вродлива жінка, що цілком природно. Та я знав про неї дещо більше, і щось підказувало мені, що варто бути пильним.
Вона засміялася і простягла мені руку:
— Ласкаво прошу, Алане.
Дагут кинула оком на дві мої валізи, і на її обличчі з’явилася загадкова посмішка. Вона провела мене вниз до невеликої розкішної каюти. Звичним тоном сказала:
— Чекатиму вас на палубі. Не баріться. Обід уже готовий, — і пішла.
Виявилося, що ми вже відпливли. Визирнувши в ілюмінатор, аби подивитися на порт, я зі здивуванням помітив, що він лишився далеко позаду. «Бріттіс» рухалася швидше, ніж я очікував. За кілька хвилин я піднявся на палубу і приєднався до мадемуазель. Вона розмовляла з капітаном, який мав давнє традиційне бретонське ім’я Браз. Мене вона відрекомендувала як «сера де Карнака». Браз мав міцнішу статуру за решту членів екіпажу, яких я бачив, та його обличчя так само не виражало жодних емоцій, а зіниці були незвично розширені. Раптом я помітив, як вони звузилися, і в них з’явився вогник зацікавленості, так наче він мене упізнавав.
Вже тоді я розумів, що відсутність емоцій була вірогідним виявом абстинентного синдрому. Свідомість цього чоловіка перебувала в іншій реальності, а його дії та реакції на подразники довколишнього світу були всього-на-всього інстинктами. З якоїсь причини його свідомість відгукнулася на звук давнього імені. Вона виринула з іншої реальності... яку він, можливо, сам і створив або в яку його занурив хтось інший. Мені стало цікаво, чи були так само поневолені решта екіпажу?
22
Мірмідони — назва ахейського племені у Фессалії, звідки вони колонізували острів Егіну. У переносному значенні мірмідони — підвладні, які сумлінно виконують усі накази