— Капітане Браз, мені більш до вподоби, коли мене називають доктором Каранаком, не сером Карнаком, — звернувся до нього я, уважно спостерігаючи за його реакцією. Він не відповів. Його обличчя залишалося байдужим, очі були широко розплющеними, а погляд скляним. Складалося враження, що він навіть не почув мене.
— Повелитель Карнаку часто подорожуватиме з нами, — сказала мадемуазель.
Тоді Браз схилив коліно і поцілував мені руку. Він промовив так само байдуже, як і чоловік з човна:
— Повелитель Карнаку, для мене це велика честь.
Уклонившись мадемуазель, він пішов геть. Я дивився йому вслід, відчуваючи, як по спині пробіг морозець. Здавалося, що зі мною щойно говорив робот, робот з плоті та крові, який бачив мене не тим, ким я був, а таким, як хтось йому мене змалював.
Мадемуазель з неприхованою насмішкою дивилася на мене.
— У вас бездоганна дисципліна, — байдуже зауважив я.
Вона засміялася:
— Чудово, Алане. Ходімо обідати.
Тож ми пішли обідати. І тут все теж було бездоганно. Я б, навіть сказав, занадто бездоганно. Два стюарди, які нас обслуговували, поводилися так само, як решта екіпажу. Страви до столу подавали схиливши коліно. Мадемуазель поводилася зі мною, наче з почесним гостем, демонструючи риси неперевершеної господині. Ми обговорювали різні теми... і в якийсь момент я забув, ким вона могла бути. Її образ у моїй голові почав збігатися з тим, ким вона здавалася на перший погляд. Цей образ міцно закарбувався у моїй пам’яті. Стюарди зі скляним поглядом вклонилися і пішли.
Я тихо промовив:
— Тут сучасність поєднується з феодальним минулим.
Вона спокійно відповіла:
— Так само, як і в мені. Але надто консервативно з твого боку послуговуватися терміном «феодальне минуле», Алане. Мої слуги походять з набагато давніших часів. Власне, так само, як і я.
Я нічого не сказав у відповідь. Вона роздивлялася свій келих з вином у променях світла, спостерігаючи, як вони виграють на склі, і спокійно додала:
— Власне, як і ти!
Я підняв свій келих і доторкнувся до її:
— З давнього Іса? Якщо так, я за це вип’ю.
— З давнього Іса... за це і вип’ємо, — із серйозним виглядом відповіла вона.
Наші келихи мелодійно задзвеніли, торкнувшись одне одного, і ми їх спорожнили. Дагут подивилася на мене. Коли вона заговорила, в її очах, як і в голосі, була легка насмішка:
— Схоже на медовий місяць, Алане, адже так?
— Якщо і так, тоді у мене таке враження, наче я все це вже десь бачив, — холодно відповів я.
Її обличчя порожевіло від стримуваного гніву:
— Ти дуже грубий, Алане.
— Я б упевненіше почувався в ролі нареченого, якби не відчуття, що став ув’язненим, — зауважив я.
Вона насупила брови, а в очах запалахкотіли пекельні іскорки. Відвівши погляд, вона стримано промовила:
— Але ж ти такий невловимий, коханий. У тебе справжній дар непомітно зникати. Тієї ночі тобі нічого було боятися. Ти побачив те, що я змусила тебе побачити, і робив те, до чого я тебе спонукала... то навіщо ж було тікати?
Я був шокований. З новою силою прокинулися відчуття люті та ненависті, що чаїлися у моїй душі із самого моменту нашої зустрічі. Я вхопив її за зап’ястя:
— Не тому, що боявся тебе, білява відьмо. Я міг би задушити тебе уві сні.
— То що зупинило тебе? — спокійно запитала вона. У кутиках її вуст з’явилися маленькі ямочки.
Я відпустив її руку.
— Я все ще можу зробити це. Ти намалювала надзвичайну картину у моїй голові, поки я спав.
— Ти хочеш сказати... тобто ти думаєш, що це було у твоїй уяві? Що ніякого Іса не існувало в реальності? — зі здивуванням перепитала вона, пильно дивлячись на мене.
— Хіба що в такій самій реальності, як і та, в якій перебуває свідомість членів екіпажу твоєї яхти, Дагут. З твоєї легкої руки чи руки твого батька.
— Тоді я маю довести тобі, що все це було насправді, — похмуро відповіла вона.
— Може, скажеш, що і тіні твої справжні, Дагут? — запитав я, намагаючись приборкати лють.
— І це я тобі теж доведу, — ще похмуріше відповіла вона.
Тієї ж миті я пошкодував про те, що згадав про тіні. І її відповідь мене не заспокоїла. Я картав і проклинав себе. Так мені нізащо не виграти цієї гри. Суперечки з мадемуазель тільки зменшували мої шанси на перемогу. Такими діями я міг наразити на ризик тих, хто був мені не байдужий, нацькувавши на них сили, від яких я так сильно хотів їх захистити. Можливо, саме це вона й мала на увазі, коли обіцяла мені довести, що все, що я бачив, відбувалося насправді. Принаймні, це точно стосувалося Вілла, а от про Хелен вона не згадала.
Якщо я хотів вести власну гру, то її треба було вести переконливіше, рішучіше. Я подивився на Дагут і замислився над тим, наскільки мені було б легше, якби вдалося заручитися її підтримкою. У цю мить я згадав про Хелен і відчув гострий біль. Я змусив себе викинути з голови думки про неї, ніби остерігаючись, що Дагут зможе їх прочитати.
Існував єдиний спосіб умовити жінку щось зробити...
Я підвівся. Взяв зі столу наші з Дагут келихи та жбурнув їх на підлогу каюти з такою силою, що скло розлетілося на друзки. Тоді підійшов до дверей і замкнув їх на ключ. Піднявши на руки Дагут, я відніс і поклав її на диван, що стояв під ілюмінатором. Вона обвила руками мою шию, заплющила очі... її вуста торкнулися моїх...
— До біса Іс з його таємницями! Волію жити сьогоднішнім днем, — промовив я.
— Ти кохаєш мене? — прошепотіла вона.
— Так, я кохаю тебе, — відповів я.
— Ні! — вигукнула вона, відштовхнувши мене. — Колись давно ти кохав мене. Кохав, хоч і вбив. У цьому житті моїм коханцем всього на одну ніч став не ти, а Повелитель Карнаку. Та я знаю, що ти і досі кохаєш мене. Та чи мусиш ти мене знову вбити? Я маю знати відповідь, Алане... Маю...
Я взяв її руки у свої долоні. Вони були холодні як лід. В очах не видно ні насмішки, ні хитрощів. Я бачив у них лише збентеження і страх. Вона більше не була схожа на відьму. У мені почало зароджуватися почуття жалю до неї — а що, як вона, так само, як і решта на цьому човні, стала жертвою чиєїсь злої волі? Наприклад, де Керадела, який називає себе її батьком... Дагут лежала, дивлячись на мене поглядом переляканої дівчинки, а я не міг відвести від неї очей — такою прекрасною вона була...
Вона прошепотіла:
— Алане, коханий, для нас обох було б краще, якби ти не відгукнувся на запрошення. Ти пристав на мою пропозицію через ту тінь, яку я змушена була послати до твого друга... чи були інші причини?
Її слова заспокоїли мене. Я подумав, що ця відьма не така вже й кмітлива.
— Була інша причина, Дагут, — ніби знехотя відповів я.
— Яка? — здивувалася вона.
— Ти, — сказав я у відповідь.
Вона нахилилася на мене і торкнулась мого підборіддя своєю м’якою рукою:
— Ти це серйозно, Алане де Карнак?
— Можливо, я ніколи не зможу покохати тебе так сильно, як Повелитель Карнаку. Та мені дуже хочеться спробувати.
Вона засміялася і відкинулась назад. Каютою прокотилися хвильки її сміху — безтурботного і водночас жорстокого.
— Ти так дивно залицяєшся до мене, Алане. Але мені це подобається. Принаймні, я знаю, що ти не обманюєш. Та що ти думаєш про мене насправді, Алане?
— Я думаю, що ти мов той сад, який розквітнув під червоним Серцем Дракона за десять тисяч років до того, як на його місці постала Велика Піраміда. Промені твого сяйва торкнулися її найпотаємнішого вівтаря... ти незвичайний сад, наполовину — морський... де листя дерев не шепоче, а співає... де квітне неземний цвіт, невідомо — лихий чи ні... сад, у якому птахи співають дивних пісень... з якого віє не земним, а морським подихом... сад, до якого непросто потрапити... і ще важче відшукати дорогу до його серця... і майже неможливо знайти шлях назад...