Вона нахилилася до мене, її великі очі сяяли, а вуста торкнулися моїх:
— То ось що ти про мене думаєш! Це правда... А Повелитель Карнаку так і не розгледів мене, справжню... ти пам’ятаєш більше за нього...
Вона вхопила мене за руки, припала грудьми до моїх.
— А та руда дівчина? Не пам’ятаю, як її звати. Вона теж схожа на сад?
Хелен!
— Так, але земний. Духмяний і приємний. Проте у ньому неможливо заблукати, — байдуже відповів я.
Вона відпустила мої руки, хвилину помовчала, потім підвелася і різко сказала:
— Ходімо на палубу.
Я пішов за нею. Атмосфера була напруженою. Щось пішло не так, можливо, я щось не те сказав про Хелен, чи чогось не сказав. Та що це в біса могло бути, я не знав. Я подивився на годинник. Була четверта. На воду опускався туман, та для яхти, здавалося, це не було перешкодою.
Замість того, щоб знизити швидкість, ми, навпаки, набирали її. Сівши на палубі у крісла, я сказав про це мадемуазель. У відповідь вона промовила з байдужим виразом обличчя:
— Пусте. Нам ніщо не загрожує.
— Але надто небезпечно плисти на такій швидкості, — продовжував я.
— Маємо до сьомої бути в Ici, — відповіла Дагут.
— В Ici? — вражено перепитав я.
— Іс. Так ми звемо нашу домівку, — пояснила вона.
Дагут відкинулася у кріслі й замовкла. Я спостерігав за туманом. Він був якимось дивним. Не огортав нас, як це зазвичай буває, а підлаштувавшись під нашу швидкість, він наче супроводжував яхту. Рухався разом з нами.
Повз нас проходили члени екіпажу з порожніми очима та байдужим виразом обличчя. Мені почало здаватися, що я опинився у якомусь жахливому нічному маренні, на кораблі-привиді, такому собі Летючому Голландці, відрізаному від решту світу, який несуть уперед невидимі, безшумні вітри. Чи його штовхає вперед якийсь плавець-велетень, вчепившись рукою за кіль.... а туман, що огорнув нас, то його подих. Я подивився на мадемуазель. Її очі були заплющені. Здавалося, що вона дрімає. Я наслідував її приклад.
Коли ж розплющив очі, яхта вже стояла. Від туману не лишилось ані сліду. Ми дрейфували у невеликій бухті між двома скелястими мисами. Дагут трясла мене за плечі. У голові паморочилося після сну. Це, напевно, через морське повітря, подумав я, намагаючись остаточно прокинутись. Ми пересіли у маленький човен і зійшли на пристані. Перед нами були сходи. Здається, ми підіймалися цілу вічність. Нагорі, за кілька ярдів від сходів, стояв довгий кам’яний будинок. Було темно, тож я не міг роздивитися, що там за ним. Краєвид затуляли дерева, з яких вже почало опадати листя.
Ми зайшли до будинку. Нас зустріли слуги. Їхні зіниці були теж розширені, а обличчя здавалися застиглими байдужими масками, так само, як у тих чоловіків з «Бріттіс». Мені показали мою кімнату, а камердинер почав розпаковувати валізи. Все ще перебуваючи в стані якогось заціпеніння, я вдягнувся до вечері. На якийсь час я прийшов до тями, коли відчув кобуру МакКенна, випадково зачепивши її рукою.
Вечеря минула наче у тумані. Я мало що пам’ятаю. Точно можу сказати лише те, що де Керадел був надзвичайно гостинним та привітав мене з підкресленою ввічливістю. За вечерею він без упину балакав, та хай мене дідько вхопить, коли я згадаю, що саме він казав. Час від часу я відволікався на мадемуазель. Її обличчя та очі виринали з туману та приковували до себе мій погляд. У якісь моменти я починав думати, що мені щось підсипали в їжу, та, здавалося, не мало жодного значення чи було це правдою. Єдине, що для мене важило, і я це чітко розумів, були мої відповіді на запитання де Керадела. Якась інша частина моєї свідомості, чи моє альтер-его, що не піддалося впливу того, що мене паралізувало, взяло ситуацію під свій контроль. Я почувався у відносній безпеці, переконуючи себе в тому, що все загалом не так і кепсько.
Потім я почув голос Дагут:
— Алане, ти виглядаєш сонним. У тебе заплющуються очі. Напевно, це через морське повітря.
Я відповів, що так, напевно, і є, та вибачився за свою сонливість. Маю досить розмиті спогади про той вечір, але пригадую, що де Керадел відразу ж виявив турботу, почувши мої непевні виправдання. Він сам зголосився провести мене до моєї кімнати. Принаймні я пам’ятав, хоч і розпливчато, те, що він привів мене у якесь місце з ліжком, де я за звичкою, стягнув із себе одяг, бухнувся на ліжко і тут же поринув у сон.
Раптом я прокинувся. Від дивної млявості не лишилось жодного сліду. На годиннику була перша. Що ж мене розбудило? І тут я вловив якийсь приглушений звук — спів, що, здавалося, долинав звідкілясь здалеку, немов з-під землі.
Той звук повільно наростав, ставав чіткішим. Я почув дивний спів, він здавався дуже давнім та невиразно знайомим. Підвівшись з ліжка, я підійшов до вікна. Воно виходило на океан. Ніч була безмісячною, та я бачив сірі гребені хвиль, що билися об скелястий берег. Спів ставав гучнішим. Я хотів увімкнути світло, та не знав де вимикач. Згадав, що взяв із собою ліхтарика, але речі вже були розпаковані та розкладені по місцях, і я не знав де саме його шукати.
Понишпоривши у кишенях пальта, я знайшов коробку сірників. Спів почав стихати. Так, наче, ті, з чиїх вуст він лунав, віддалялися від будинку. Запаливши сірника, я побачив на стіні вимикач. Натиснув на нього, але безрезультатно. Раптом побачив, що на столику біля ліжка лежить мій ліхтарик. Я натиснув на кнопку, та він не загорівся. У мені почала зароджуватися підозра, що тут має бути якийсь зв’язок: дивна млявість, непрацюючий ліхтарик та несправний вимикач...
Пістолет МакКенна! Я відчув, що він на мені. На тому самому місці, під лівою пахвою. Магазин був заряджений, і запасні набої на місці. Я підійшов до дверей та обережно повернув ключ, що стримів у замковій шпарині. Вони легко відчинилися. Переді мною лежала старомодно декорована зала, в кінці якої виднілося тьмяне світло вікна. Тут було дуже незатишно. Це єдине слово, яке можна дібрати, аби описати те, що я відчував у той момент. Зала була сповнена шепоту, шарудіння та тіней.
Деякий час я вагався, зрештою наважився прослизнути до вікна і визирнув назовні.
Я побачив дерева. Крізь їхні напівоголені гілки виднілося широке поле. За ним був гай. Саме звідти долинали співи.
Поміж дерев пробивалося світло — дивне сіре світло. Я не міг відвести від нього погляду... згадав, що казав МакКенн... наче світло тьмянішало, потім розгоралося... тлінне, згубне...
Саме таким воно й було. Я стояв мов укопаний, вхопившись руками за підвіконня, і спостерігав за тим, як це світло прогниває, стікаючи, наче віск зі свічки... та згасає. Тепер мені здавалося, що спів, який я чув, — то перетворене на звук оце мертвотне світло...
Раптом почувся болісний крик — крик агонії, в якій б’ється людське тіло.
Шепіт у залі звучав усе наполегливіше. Шарудіння оточувало з усіх боків. Довкола мене скупчилися тіні. Вони відтіснили мене від вікна, заштовхавши назад до кімнати. Я із силою грюкнув дверима просто перед ними, відчуваючи, як по мені стікають краплі поту.
Притулившись до дверей, я чув, як все гучнішими ставали крики нестерпних страждань. І раптом вщухли.
Зненацька повернулося відчуття заціпеніння. Я сповз униз по дверях і заснув.
15. По той бік муру де Керадела — 2
Щось витанцьовувало та пурхало перед моїми очима. Це щось не мало форми, але мало голос. Він шепотів до мене, знову і знову: «Дагут... стережися Дагут... Алане, стережися Дагут... звільни мене, Алане... стережися Дагут, Алане... звільни мене... з полону Володара Карну... з мороку...»
Я намагався зосередитися на цій пурхаючій істоті, але раптом щось яскраво спалахнуло — і вона немов розчинилася в тому блискучому сяйві та зникла. У повітрі лишився лише об’ємний осяйний ореол, та варто було мені відвести від нього погляд, як я побачив, що вона і досі витанцьовує та пурхає в ньому, наче комаха у промені світла.