Але голос... Він здавався мені знайомим.
Невідома істота продовжувала танцювати і мерехтіти; розтікалася у просторі, але не набувала жодної форми, тоді знову зменшувалася... залишаючись лише тінню, що тремтить у сяйві...
Тінню!
Вона прошепотіла:
— Володарю Карну, Алане, не дозволь Цьому поглинути мене, стережися Дагут, звільни мене... звільни...
То був голос Ралтсона!
Я став навколішки, спершись руками на підлогу, мій погляд був прикутий до того світіння, я намагався розгледіти пурхаючу істоту, що шепотіла до мене голосом Ралтсона.
Раптом ореол сяйва почав стискатися, наче зіниці капітана яхти «Бріттіс», які звузились, щойно він мене побачив. І просто перед собою я побачив ручку дверей. Мідну ручку, що виблискувала у світанкових променях.
На ній сиділа синя муха. То була трупна муха. Вона повзала по ручці та дзижчала. Голос, який, як мені здалося, належав Діку, розчинився у цьому звукові, злившись з ним в одне ціле. У кімнаті не було нікого, окрім мене і цієї мухи, що повзала по блискучій ручці та дзижчала. Раптом вона здійнялася з ручки, облетіла мене і зникла.
Я підвівся і подумав: те, що ти зробила зі мною на тому човні, Дагут, тобі вдалося на славу. Подивився на годинник. Він показував кілька хвилин по шостій. Я обережно прочинив двері. У залі не видно жодних тіней. Все було спокійно. У будинку теж було тихо. Здавалося, всі ще сплять, та я не йняв цьому віри. Тож тихенько зачинив двері, засунувши великі засуви, що були прибиті згори та знизу.
У голові було порожньо, наче вона звільнилася від тягаря думок. Перед моїми очима все розпливалося. Я підійшов до вікна і зробив ковток ранкового повітря з добре відчутним запахом морського бризу, що бадьорив. Мені стало ліпше. Я обернувся, обвів поглядом кімнату. Вона була просторою, стіни оздоблені дерев’яними панелями, на них висіли гобелени, барвисті кольори яких протягом століть поблякли. Позолочене ліжко з різьбленням та балдахіном теж виглядало давнім. Інтер’єр більше нагадував оздоблення замків Бретані, аніж маєтків Нової Англії. Ліворуч від мене стояла шафка, така ж старезна, як і ліжко. Не маючи нічого певного на меті, просто знічев’я, я висунув горішню шухляду. На носовичках лежав мій пістолет. Я перевірив магазин — він виявився порожнім.
Я не міг повірити власним очам! Я точно знав, що заряджав його перед тим, як покласти до валізи. Раптом мені спало на думку, що все це якось пов’язано — порожній магазин, непрацюючий ліхтарик, несправний вимикач та підозріла сонливість. Кволість наче рукою зняло. Я поклав пістолет назад у шухляду і ліг на ліжко. Я не мав жодних сумнівів стосовно того, що заціпеніння, в якому я перебував, викликане зовсім не природною реакцією організму на морську прогулянку. І байдуже, використала Дагут проти мене свою силу навіювання, доки я дрімав на палубі, чи підсипала мені у їжу снодійне. Хай там як, але це було зроблено навмисно. Може, це були наркотики? Я згадав про легкий наркотик, який використовували у своїх практиках тибетські лами. «Володар волі» — так вони його називали. Він послаблював стійкість організму до гіпнозу та робив розум і свідомість тих, хто його вживав, безсилими перед наказами, максимально посилюючи силу сприйняття галюцинацій. Раптом окремі фрагменти склалися докупи і утворили цільну картину: поведінка і зовнішність чоловіків на човні та слуг у будинку. Що, як всі вони скуштували цей наркотик і, як результат, рухалися та міркували тільки так, як їх змушували до цього мадемуазель та її батько? Що, як мене оточували людські роботи, істоти, які були лише відображеннями, копіями де Кераделів?
І що, як загроза потрапити у це рабство нависла і наді мною?
Що більше я міркував над цим, то міцнішим ставало моє переконання в тому, що такий сценарій цілком можливий. Я щосили намагався пригадати нашу вчорашню розмову з де Кераделом. І хоча це мені так і не вдалося, проте глибоко всередині я був упевнений, що впорався з цим випробуванням, що моє друге «я» взяло гору і не дозволило мені припуститися помилки.
Раптом я відчув на собі чийсь пильний погляд. Отже, за мною стежать. Я лежав на ліжку і дивився у вікно. Зробивши глибокий вдих, наче уві сні, я перевернувся на другий бік і закрив обличчя рукою. Так я міг бодай трохи розплющити повіки і спостерігати за тим, що відбувається довкола. За мить з-за гобелену з’явилася біла рука і відсунула його убік. До кімнати зайшла Дагут. На ній була тоненька ранкова сукня з чистого шовку, волосся розсипалося по плечах і спадало до пояса. Вона була неймовірно чарівною. Безшелесно, наче одна з її тіней, прослизнувши до мого ліжка, Дагут сіла на його краєчок і почала мене роздивлятися. Я докладав зусиль, аби моє дихання було рівним та глибоким і складалося враження, ніби я міцно сплю. Та вона була такою звабливою, що мені це вдавалося з величезними труднощами. Тоді вона пересіла на інший бік ліжка і нахилилася до мене. Я відчув дотик її вуст на своїй щоці, ніжний, як поцілунок метелика.
Та раптом вона зникла. Так само несподівано, як і з’явилася.
Я розплющив очі. У кімнаті витав якийсь інший запах, незнайомий. Він навіював спогади про море і неабияк бадьорив. Вдихнувши його, я відчув, як зникають останні сліди сонливості. Я сів у ліжку, бадьорий та сповнений енергії. На столику стояв неглибокий металевий таріль. На ньому купкою лежало листя, що нагадувало папороть. Воно тліло, і над ним здіймався дим, від якого линув той освіжаючий запах. Я спробував поворушити листя, але дим одразу зник, а разом з ним і запах.
Вочевидь, це була якась протиотрута від того, що ввело мене у стан, в якому я перебував з учорашнього вечора. Так само стала очевидною і причина, з якої цієї ночі я спав мов немовля.
І мені спало на думку, що зала, сповнена тіней та звуків, так само, як і трупна муха, що дзижчала голосом Ралтсона, могли бути лише побічними ефектами від вживання наркотику. Під його дією підсвідомість вкрай майстерно малює картини, наче уві сні, використовуючи звуки, що колись були зафіксовані свідомістю.
Можливо, насправді я не прокидався вночі. Може, мені лише наснилося, що я виходив з кімнати до сповненої тіней зали... а потім тікав, упавши на підлогу під дверима... може, той спів мені лише наснився.
Та якщо всього цього не було, якщо взагалі немає нічого такого, чого мені не належало побачити чи почути, навіщо тоді мене огорнули цією ковдрою сну?
Зрештою, я був впевнений у тому, що принаймні одна річ мені не наснилася.
І це була Дагут, яка нишком зайшла до моєї кімнати і принесла листя.
А це свідчило про те, що я діяв не зовсім так, як вони на це розраховували. Інакше я б міцно спав і не побачив би Дагут. Вони у чомусь помилилися? Хай там як, але мені пощастило, сам не знаю чому. А листя ще може стати у пригоді, якщо вони знову захочуть згодувати мені той наркотик.
Я підійшов до гобелену і відгорнув його край. Жодного сліду дверей не побачив, стіна виглядала суцільною. Мав десь бути якийсь таємний портал, та я вирішив зайнятися його пошуками пізніше Я відсунув засуви на дверях. Але тут вони гарантували приватність і усамітнення не більше, ніж стіна в кімнаті без трьох інших стін. Згрібши рукою рештки листя, я сховав їх у конверт і поклав у кобуру МакКенна. Тоді викурив з півдесятка сигарет і висипав попіл на таріль. Він виглядав майже так само, як той, що був від листя. Саме стільки мало б лишитись, якби все дотліло. Може, ніхто й уваги не звернув би на такі дрібниці, а може, і звернув би.
На годиннику була сьома. Я подумав, що, напевно, вже час підводитись та одягтися. Цікаво, коли б антидот мав подіяти? Я нічого про це не знав, і мені зовсім не хотілося припуститися помилки. Хоча встати пізніше було б безпечніше, ніж прокинутися занадто рано. Тож я знову заліз під ковдру і заснув. Цього разу насправді. І жодні сни мене не тривожили.
Прокинувшись, я побачив камердинера, який розкладав мої речі. Таріль, на якому лежало листя, зник. Було пів на дев’яту. Я підвівся і позіхнув. Камердинер смиренно оголосив, що ванна для Повелителя Карнаку готова. Попри невеселі думки, якими була зайнята голова Повелителя Карнаку, поєднання старомодної послужливості та атрибутів сучасної цивілізації змусило мене засміятися. Та я не побачив усмішки у відповідь. Напевно, усміхатися не входило до кола його обов’язків.