Я подивився на байдужий вираз його обличчя. Порожні очі не бачили ані власне мене, ані світу, в якому я існував, натомість вони бачили когось іншого, з іншого світу. І я здогадувався, з якого саме.
Накинувши на піжаму халат, я пішов до ванної кімнати і зачинив двері просто у нього перед носом. Потім зняв кобуру МакКенна і сховав її. Скупавшись, я відпустив камердинера. Він сказав, що сніданок буде готовий після дев’ятої, низько вклонився і пішов.
Я підійшов до шафки, дістав пістолет і перевірив магазин. Набої були на місці. Навіть запасні лежали там, куди їх поклав МакКенн. Невже і порожній магазин мені привидівся? У голові почали роїтися сумніви. Якщо я і помилявся, можливо, це була випадковість. Я підійшов з пістолетом до вікна, навів його на море та натиснув на купок. Почуйся різкий тріск, наче спрацював запобіжник. Я збагнув, що вночі з набоїв висипали порох, а коли я спав, пістолет з порожніми патронами поклали на місце.
Що ж, подумав я похмуро, ще одне попередження, так ніби недостатньо було тієї трупної мухи. Поклавши пістолет на місце, я спустився на сніданок. Я шаленів від люті і в разі потреби був ладен будь-кому дати грубу відсіч. Мадемуазель чекала на мене, спокійно читаючи газету. Стіл було сервіровано для двох, тож я вирішив, що її батько, напевно, поїхав кудись у справах. Коли я її побачив, захоплення та почуття ніжності вже звично доповнили палітру гніву та ненависті, що вкоренились у мені. Здається, я вже казав, яка вона вродлива. Але такою чарівною, як сьогодні, вона ще ніколи не виглядала: її обличчя сяяло свіжістю ранкової роси, що вкриває трави на світанку, її шкіра дивовижно світилася, очі були чистими, цнотливими... Вона зовсім не була схожою на вбивцю, блудницю чи відьму, якою, як мені підказувало серце, вона насправді була. Зараз вона випромінювала чистоту.
Побачивши мене, вона відклала газету і простягнула мені руку. Іронічно посміхнувшись, я поцілував її.
— Сподіваюся, Алане, ти добре спав, — сказала вона.
У цих словах було щось домашнє. Це роздратувало мене ще більше. Я сів у крісло, розгорнув на колінах серветку:
— Добре, Дагут. Якщо не брати до уваги великої трупної мухи, що залетіла до моєї кімнати та шепотіла мені на вухо.
Її очі звузилися, і я помітив, що вона здригнулася. Потім опустила очі та засміялася:
— Ти, напевно, жартуєш, Алане.
— Та ні. У мене в кімнаті справді літала велика трупна муха, вона шепотіла до мене і дзижчала, шепотіла і дзижчала, — відповів я.
— І що ж вона шепотіла, Алане? — спокійно запитала вона.
— Остерігатися тебе Дагут, — так само спокійно відповів я.
— То ти не спав у цей час? — знову запитала вона.
А тут варто бути обережним, тож я засміявся:
— А хіба трупні мухи шепотять до тих, хто не спить? Звісно, я спав, і бачив це уві сні.
— Голос не здався тобі знайомим? — Несподівано вона підняла на мене очі. Наші погляди зустрілися.
— Уві сні мені здалося, що я вже чув цей голос. Та коли прокинувся, забув де, — відповів я.
Увесь час, протягом якого слуги змінювали страви, вона мовчала. Опісля вона якось втомлено сказала:
— Сховай свого меча, Алане. Сьогодні він тобі не знадобиться. І я сьогодні теж без зброї. Прошу тебе про це, повір мені. Поводься зі мною сьогодні так, як з тією, хто сильно тебе кохає. Обіцяєш, Алане?
Це прозвучало так щиро і просто, що моя злість кудись зникла, а недовіра до неї стала слабшою. Вперше я відчув до неї жаль.
— Навіть не проситиму тебе вдавати, що кохаєш мене, — сказала вона.
— Покохати тебе не складно, Дагут, — повільно промовив я.
Її фіалкові очі налилися сльозами:
— Невже?
Я зітхнув:
— Давай домовимося. Сьогодні ми вперше зустрілися. Я нічого про тебе не знаю, Дагут. І сьогодні я бачитиму в тобі лише ту, якою ти мені зараз здаєшся. Можливо, до вечора я стану твоїм рабом.
— Я ж просила тебе сховати зброю! — вигукнула вона.
Та я не хотів сказати нічого іншого, окрім того, що сказав. Жодних натяків... Та я знову почув голос, що змінився дзижчанням мухи: «Стережися... стережися Дагут... Алане, стережися Дагут...» І згадав тих чоловіків з байдужими виразами обличчя та скляним поглядом... рабів її волі чи волі її батька...
Я не збирався складати зброю... тільки сховати її.
Я щиро промовив:
— І гадки не маю, про що ти говориш, Дагут. Справді, не розумію. Я мав на увазі тільки те, що сказав.
Здається, вона повірила моїм словам. У такій доволі неоднозначній атмосфері, якщо взяти до уваги те, що раніше відбувалося між нами у Нью-Йорку та давньому Ici, проходив наш сніданок. Кілька разів я ловив себе на думці, що починаю бачити в мадемуазель саме те, що вона хоче.
Ми не поспішали. Коли ми підвелися з-за столу, на годиннику була одинадцята. Дагут запропонувала оглянути місцевість, і я з полегшенням пішов нагору перевдягнутися. Мені довелося кілька разів клацнути затвором пістолета і пошурхотіти листям у кобурі МакКенна, аби розвіяти всі сумніви щодо пропозиції Дагут скласти зброю. Вона знала, як домогтися свого.
Коли я спустився, вона вже чекала на мене у костюмі для верхової їзди. Пишне волосся вкривало голову, наче шолом. Ми рушили до стайні. Там було з дюжину першокласних коней. Я роздивився всіх, намагаючись відшукати чорного жеребця. Його я не побачив, та в очі мені впало відокремлене стійло, де він міг стояти. Я вибрав чалого коня, а Дагут довгоногого гнідого. Найбільше мені кортіло побачити «кам’янистий сад» де Керадела. Та цього разу мені не пощастило. Ми поскакали добре доглянутою доріжкою для верхової їзди, з якої часом відкривався вид на море, але частіше його затуляли скелі та дерева. Місцевість була досить цікавою. Я ще ніколи не бачив настільки вдало втіленого задуму усамітнення. Нарешті ми дісталися муру, повернули і поскакали вздовж нього. На його вершині здіймалися конструкції з перехрещених дерев’яних брусів, а над ними натягнуто кілька дротів, які, як я підозрював, могли бути під напругою. Напевно, коли Лайяс забирався на мур, їх ще там не було. Я подумав, що, може, він не лише засвоїв, але й подав урок. Попід муром на певній відстані один від одного походжали смагляві невисокі чоловіки. В руках вони тримали кийки. Та я не міг сказати, чи була в них ще якась зброя окрім цієї. Коли ми проїжджали повз них, вони схиляли коліна.
Невдовзі я побачив велику браму, яку охороняв гарнізон з півдюжини людей. Проминувши їх, ми опинилися на широкому і довгому лузі, порослому невисокими кущами, що нагадували людських істот, які зігнулися, присівши на землю. Раптом мені спало на думку, що, мабуть, саме тут Лайяс і побачив псів, які геть не були псами. У сонячному світлі, на свіжому повітрі, у збудженні від прогулянки верхи вся та історія здавалася малоймовірною. Хоча щось у цьому місці лякало, воно здавалося зловісним. Тут не хотілося надовго затримуватись. Я мимохіть сказав про це Дагут. Вона відповіла іронічним поглядом, промовивши:
— Так, але тут добре полювати.
Вона поскакала вперед, так і не сказавши, на кого саме тут добре полювати. А я і не запитував. Її відповіді було достатньо, щоб відновилася віра у правдивість історії Лайяса.
Діставшись кінця муру, я побачив, що він врізався у скелю, як і розповідав МакКенн. Там був великий виступ, який заважав розгледіти те, що було за ним. Я сказав:
— Я б хотів подивитися, що там.
Перш ніж вона встигла відповісти, я зліз з коня і почав дертися на скелю. Згори відкривався вид на відкритий океан. За кілька ярдів від берега у човні рибалили двоє чоловіків. Побачивши мене, вони підвели голови. Тоді один з них дістав сітку і почав закидати її у воду. Що ж, МакКенн не підвів.
Я повернувся назад до Дагут і запитав:
— Може, повернемося до воріт та проїдемося по прилеглій території? Мені хочеться подивитися на селище.
Кілька секунд вона вагалася, та зрештою кивнула. Тож ми повернулися назад, через гарнізон, і виїхали на сільську дорогу. Трохи згодом на нашому шляху постав старий будинок, що ховався за розлогими деревами. Від дороги його відділяв кам’яний мур, а біля воріт стояв МакКенн.