— Тепер ти — один з нас, — сказав де Керадел.
— Ти — один з нас, Алане, — прошепотіла мадемуазель.
Вона заплющила очі, її довгі вії торкалися щік. Та мені
здалося, що під ними спалахнуло пурпурове полум’я. Де Керадел теж закрив свої очі рукою, наче затуляючи від чогось. Та крізь його пальці було видно, як вони зблиснули. Він сказав:
— Карнаку, ти не поцікавився, що це за Істота, яку я збираюся викликати. Чи не тому, що тобі це відомо?
— Ні, — відповів я і хотів було додати, що мені байдуже, аж раптом усвідомив, що мене це цікавить, що серед усіх речей мені конче необхідно було довідатися саме про це. Він сказав:
— Колись один визначний англієць напрочуд влучно сформулював кредо матеріалізму. За його словами, виникнення людини в цьому світі — чистісінька випадковість, а її історія — це лише короткий, скороминущий епізод в існуванні однієї з планет. Він вказував на те, що науці достеменно невідомо, яке поєднання причин перетворило мертву органічну сполуку на живий організм пращурів людства. Та навіть якби і було відомо, це не мало б жодного значення. Піклувальники — голод, хвороби та братовбивчі війни — подбали про те, аби поступово перетворити їх на створіння, наділені свідомістю та розумом, щоб вони могли усвідомити власну мізерність, неважливість свого існування. Історія минулого просякла кров’ю та сльозами, сповнена безтямної покірності, безпорадних блукань, дикого бунтарства та марнотних прагнень. Зрештою, енергія нашої системи вичерпається, сонце згасне, а інертна та суха земля перетвориться на пустелю. Людина загине разом з усіма своїми думками. Більше не існуватиме жодних сенсів. Більше не існуватиме поняття добра і зла, і більше нічого не важитимуть всі зусилля, так само як і почуття відданості, жалю, кохання чи страждання.
— Це неправда, — сказав я, відчуваючи, як у мені здіймається божественна сила.
— Почасти правда, — заперечив він. — Хибною є думка хіба що про те, нібито людське життя — випадковість. Адже для нас випадковість — це результат дії тих, про існування кого ми просто не здогадуємося. Життя може зародитись тільки з іншого життя. І не обов’язково з тих його форм, які нам відомі, а, наприклад, з Чогось, що має якусь конкретну мету, з того, чиєю суттю і є саме життя. Те, що існування людства ґрунтується на болі, стражданнях, горі, ненависті та розбраті — правда. Правда і те, що нас виховали голод, хвороби та війни. Та водночас неможливо заперечувати існування таких понять, як мир, щастя, співчуття, захоплення красою, мудрість... хоча вони настільки ж вразливі та ніжні, як лісові квіти. Але попри це, вони існують насправді... мир і краса, щастя і мудрість. Вони є.
— Отже, — рука де Керадела все ще затуляла його очі, та крізь пальці я бачив, що його погляд прикутий до мене, — я переконаний в тому, що всі ці якості притаманні Йому — тому, хто вдихнув життя у первобутню субстанцію. І це має бути саме так, адже плід не може бути наділений тими якостями, яких бракує його творцеві.
Це було зрозуміло і без його пояснень. Навіщо марнувати час на те, щоб переконати мене в очевидних речах? Я толерантно зазначив:
— Усе це цілком очевидно.
— У такому разі, не менш очевидним має бути і те, що ми походимо з темряви, злості, створені жорстокістю цієї Істоти. І єдиний шлях до неї пролягає крізь агонію, страждання, жорстокість та лихі дії, — відповів він.
Він замовк, а потім зі злістю додав:
— Хіба не цього нас вчить релігія? Що людина може наблизитися до свого Творця тільки через страждання і муки? Жертви... Розп’яття!
— Авжеж цього. Хрещення кров’ю. Очищення через сльози. Відродження через страждання, — відповів я.
— Струни, яких необхідно торкнутися, щоб домогтися абсолютної гармонії, — прошепотіла мадемуазель.
У її словах звучала насмішка. Я обернувся до неї. Вона не розплющила очей, та я помітив, як її вуста скривила іронічна посмішка.
— Жертви готові, — сказав де Керадел.
— Тож почнемо обряд! — запропонував я.
Де Керадел опустив руку. Його зіниці палали блідо-блакитним світлом, таким яскравим, що риси обличчя втратили свою чіткість і здавалися невиразними. Мадемуазель розплющила очі, і я побачив два бездонні озера пурпурового вогню. На їхньому тлі геть не було видно обличчя. Тоді мені це не здалося дивним.
На стіні висіло дзеркало. Я поглянув у нього і побачив, що мої очі теж горіли таким самим диким вогнем, виблискуючи золотом, а обличчя втратило форму, ставши лише тлом для палаючих очей...
І це не здалося мені дивним. Тоді.
— Жертви готові, — повторив де Керадел.
— Тож скористаймося ними! — сказав я, підводячись.
Ми вийшли з їдальні та рушили нагору. Мене не полишало відчуття нестримного захвату, воно тільки міцнішало, ставало потужнішим. Ми мали забрати життя. Та хіба могло одне життя, чи навіть кілька, стати на заваді, якщо вони були лише щаблинами сходів, якими я міг вибратися з темної ями і дістатися сонця? З нами була Його сила, сила Того, хто існував до нас, задовго до зародження життя... вона скеровувала нас... Чи був це Володар Карну?
Де Керадел узяв мене за руку і завів до моєї кімнати. Він звелів мені роздягнутися та скупатися, а сам вийшов. Коли я скидав одяг, моя рука торкнулася якогось предмета під лівою пахвою. То була кобура, в якій лежав пістолет. Я не пам’ятав, хто мені дав його, але він казав, що це важливо... надзвичайно важливо, я не повинен був його знімати, чи комусь давати, чи десь лишати... у жодному разі... Я засміявся. Яке значення могла мати ця забавка, якщо я був за кілька кроків від того, щоб викликати Творця життя? І кинув пістолет у куток...
Поруч стояв де Керадел. Я здивувався, бо не помітив, як він повернувся. Я щойно вийшов з ванної кімнати і був зовсім голий. Він обгорнув шматком білої бавовняної тканини мої стегна. Коли він відійшов, я побачив, що він теж був одягнений у біле. На ньому був широкий пояс, чи то з чорного металу, чи зі старого дерева. Такий самий пояс прикрашав і його груди. Обидва пояси були прикрашені срібними рунами... та я ніколи не бачив, щоб срібло набувало такої форми... ці руни буквально перетікали одна в іншу. На голові де Керадела був чорний вінок з дубового листя, а з пояса звисали довгий чорний ніж, чорний молот, чорна овальна чаша і чорний глечик...
Дагут спостерігала за мною. Я не міг збагнути, чому не бачив, як вона теж зайшла до кімнати. На ній було вбрання з білої щільної бавовняної тканини, але пояс був золотим, а символи на ньому — червоними. Обруч на її волоссі та браслети на руках були з червоного золота. В одній руці вона тримала золотий серп з гострим лезом.
Вони застібнули на моїй талії такий самий чорний пояс зі срібними символами та одягли на голову вінок з чорного дубового листя. Де Керадел зняв зі свого пояса чорний молот і передав його мені. Мимохіть я відсахнувся від його дотику та впустив. Підібравши молот, де Керадел, вклав його мені в руку і змусив міцно стиснути пальці. Я спробував розтиснути їх, але не зміг, хоча відчуття дотику того молота було моторошне. Я підняв його та уважно роздивився. Він був важким, потемнілим від часу... як і пояс... як і вінок. Монолітним, наче вирізаним із самої серцевини дуба, його середина була гостра, а кінцівки масивної верхівки тупі.
Мел Бенік! Той, що трощить груди і серця! Я зрозумів, що він почорнів не від часу, а від численних обрядів хрещення кров’ю.
Раптом мій запал згас. У мені почало щось прокидатися. Воно намагалося скинути кайдани, шепотіло до мене... казало, що я мушу перешкодити цьому обряду, що я прибув з Карнаку, з давніх часів, аби вбити Дагут... і хоч би що трапилося, я не повинен застосувати той молот... та водночас я мав іти далі... йти, як я йшов у стародавньому Ici... ба навіть поринути у це давнішнє зло, для того... для того, щоб...