Обличчя де Керадела наблизилося до мого, в його очах палав вогонь, а вуста шипіли:
— Ти — один із нас, Володарю Молота!
Дагут торкнулася мене рукою, її щока притиснулася до моєї; у мені знову прокинулося відчуття захоплення, бунтарський дух згас. Та його тремтливе відлуння залишилося.
Я сказав:
— Я один із вас, та молота не візьму. — Дагут знову торкнулася мене, мої пальці розімкнулися, і я відкинув молот.
— Ти маєш виконувати мої накази. Підійми молот, — з погрозою у голосі промовив де Керадел.
Дагут солодко, хоча таким самим убивчим голосом, сказала:
— Май терпіння, батьку. Він нестиме чашу і глек та зробить з ними усе як належить. Він нагодує вогонь. Він має застосувати молот з власної волі. Інакше це не матиме жодного сенсу. Май терпіння.
Він розлючено відповів:
— Колись ти вже зрадила батька заради коханця.
Вона спокійно промовила:
— І можу зробити це знову... І що ти вдієш, батьку?
Де Керадел зблід. Він уже підняв було руку, ніби збираючись вдарити її. І тут в його очах з’явився страх — той самий страх, який я побачив під час нашої першої зустрічі. Тоді він говорив про сили, які, коли їх викликати, можуть підкорятися і допомагати нам, у відповідь на що Дагут додала:
— Або керувати нами.
Він опустив руку, підняв молот і передав мені чашу з глеком.
— Ходімо, — похмуро сказав де Керадел.
Ми вийшли з кімнати. З одного боку поруч зі мною крокував де Керадел, а з іншого — Дагут. Спустившись сходами вниз, я побачив натовп слуг у залі. Всі вони були вдягнені у білі одежі і тримали у руках смолоскипи. Як тільки ми до них підійшли, вони опустилися на коліна. Де Керадел натиснув на стіну, і в ній відчинилися двері. За ними були широкі кам’яні сходи, що вели вниз. Пліч-о-пліч де Керадел, Дагут і я почали спускатися. Слуги йшли слідом, аж доки перед нами не постала суцільна стіна. Де Керадел знову натиснув на неї, і частина стіни повільно і плавно, наче завіса, почала підніматися.
За стіною відкривався вхід до просторої зали, висіченої з кам’яного моноліту. До нас долинув різкий задушливий запах та відлуння безлічі голосів. Залу заливало приглушене світло, наче у сутінковому лісі, але прозоре і чисте. Перед нами стояло близько сотні чоловіків та жінок. Їхні порожні очі з розширеними зіницями жадібно вдивлялися в якийсь паралельний світ. Та нас вони теж бачили. Печера рясніла вирубаними у стінах нішами, з яких усе виходили і виходили люди, жінки несли на руках немовлят, старші діти чіплялися за спідниці матерів. Маленькі личка не відображали жодних емоцій, очі, теж широко розплющені, мрійливо та захоплено щось роздивлялися. Всі вони були вдягнені у стародавнє вбрання.
Де Керадел підійняв догори молот і щось крикнув. Вони закричали у відповідь та кинулись до нас, падаючи долілиць. Вони повзли навколішках і цілували мої ноги, ноги де Керадела та витончені ніжки Дагут у сандаліях.
Де Керадел почав співати. Його голос був низьким, гучним, а спів здавався дуже давнім. До нього приєдналася Дагут, а потім я почув, що і сам співаю... хоча ми співали мовою, якої я не знав. Чоловіки та жінки підвелися. Вони теж стали співати хором у повний голос і розхитуватися в такт мелодії. Я пильно їх роздивлявся. Вони були виснаженими, худими. Більшість з них — підстаркуваті. Їхнє вбрання нагадувало те, що я бачив у стародавньому Карнаку, та обличчя не скидалися на обличчя жертв Карнаку.
Крізь їхні груди пробивалося світло. В тому місці, де билося серце. У більшості людей воно було тьмяним, якимсь жовтим і ледь жевріло. Тільки в дітей та немовлят воно було яскравим і потужним.
Я звернувся до де Керадела:
— Забагато старих людей. В них ледь жевріє вогонь життя. Їхньої життєвої сили не вистачить, щоб запалити наші смолоскипи. Нам потрібні молодші жертви — ті, в кому цей вогонь палає яскраво і незгасно.
— Яке це має значення, якщо у нас вже є жертви, які віддадуть свої життя? — запитав він.
— Має, ще й яке! Нам потрібна молодь, а не ці старі із захололою кров’ю, — розлючено відповів я.
Уперше після того, як я відмовився брати до рук молота, де Керадел подивився мені в очі. Було помітно, що він щось обмірковує, та водночас в його погляді читалися задоволення і схвалення. Він подивився на Дагут, вона кивнула йому та прошепотіла:
— Я мала слушність, батьку... він з нами, але... май терпіння.
Де Керадел сказав:
— Молодь буде, але пізніше. Скільки завгодно. Та зараз маємо розпочинати з тими, хто тут є.
Дагут доторкнулася до моєї руки, вказала на дальній кінець печери, де були ще одні двері, і промовила:
— Час спливає, тож ми маємо братися до справи з тим, що маємо зараз.
Де Керадел знову заспівав. Ми втрьох рушили вперед, крокуючи між рядами чоловіків та жінок, що співали та хиталися у такт мелодії. За нами слідували слуги зі смолоскипами, а за ними співаючи почали шикуватися жертви. Ми спустилися схилом печери. Легко відчинилися двері. Переступивши поріг, ми опинилися надворі.
Де Керадел вийшов наперед, його спів став гучнішим, надривнішим, ніби він кидав комусь виклик. Небо заволочило хмарами, все довкола огортав тонкий серпанок туману. Ми перетнули простору відкриту галявину і опинилися в дубовому гаю. Дерева зітхали та шепотіли, тоді їхні гілки почали гнутися додолу, а листя підхопило спів. Де Керадел у вітальному жесті підняв свій молот. Ми рушили далі.
Якоїсь миті мені здалося, що стародавні часи та сучасність переплелися і змішалися довкола мене. Задихаючись, я промовив:
— Це ж Карнак! Але цього не може бути! Карнак існував у минулому... а ми тут і зараз!
Дагут обійняла мене за плечі, її вуста торкнулися моїх, і вона прошепотіла:
— Для нас, моє кохання, не існує ані минулого... ані сьогодення. І ти один із нас.
Я не міг рушити з місця. Співи потроху почали стихати, стали невпевненими та ледь чутними. Переді мною простяглася галявина з величезними монолітами. Вони не просто були розкидані довкола, як у сучасному Карнаку, а войовничо здіймалися високо вгору, як у стародавньому Карнаку. Камені розходилися рядами від центру, наче спиці великого колеса. А в їхньому осерді височів гігантський дольмен — Карна. Храм був точнісінькою копією Алькар-Азу... більший за той, який я бачив у.давньому Карнаку... а поміж каменями витанцьовували примарні клуби туману... туману, який, наче велика перевернута чаша, накрив Кари разом із монолітами. До мегалітів тулилися тіні... тіні людей...
Дагут своєю долонею затулила мої очі. І раптом усі порівняння, які вибудовувала моя пам’ять, усі дивні відчуття зникли. Де Керадел обернувся до жертв, несамовито волаючи свою пісню, і здійняв догори свій молот. Символи на його чорному поясі заблищали та почали переливатися. Я підняв чашу та глек і теж заспівав. Голоси, які до цього стихали, знову почали набирати силу, аж поки не перейшли на крик. Дагут знову поцілувала мене:
— Коханий, ти один із нас.
Дуби схилили додолу свої гілки і підхопили спів.
Слуги запалили смолоскипи та вишикувались, наче сторожові пси, довкола жертв. Ми ступили на галявину з мегалітами. Попереду крокував де Керадел, високо піднявши молот і вказуючи ним на Карн, мов священик на вівтар. Дагут йшла поруч і співала... співала, тримаючи вгорі свій золотий серп. Тим часом стінки великої перевернутої чаші туману ставали все щільнішими, а разом з ними густішали і клуби туману, що кружляли між мегалітами. Тіні, що охороняли камені, потемніли.
Жертви оточили мегаліти, кружляючи довкола них у стародавньому танку, зливаючись із клубами туману. Слуги загасили свої смолоскипи, натомість на каменях загорілися вогні святого Ельма. Відьомське світло. Світло мертвих. Спочатку тьмяно, а потім усе яскравіше і яскравіше. Мерехтливі сяючі кулі, неживий, сірий блиск яких викликав в уяві картини гниття та тліні.
Переді мною був великий Карн. Зазирнувши всередину, я побачив, що там порожньо; у храмі нікого не було, принаймні зараз. Жертви продовжували кружляти у танку довкола мегалітів. Їхні співи ставали все гучнішими. Вони наближалися до мене. Вогні святого Ельма горіли яскравіше, освітлюючи шлях Володаря Карну.