Раптом голоси стихли, зазвучали молитви, заклинання... Жертви притискалися до мене. Вони розхитувалися з боку на бік, шепотіли. Їхні захоплені погляди були спрямовані до Карну... що вони там бачили?
Біля входу до Карну стояло три камені. Середній був гранітною плитою, що завдовжки могла зрівнятися з високим чоловіком. Приблизно на рівні плечей, якби той чоловік лежав на камені, було округле підвищення, що нагадувало подушку. Плита вся у плямах, як і молот, і ці плями вкривали камінь з усіх боків. Камінь ліворуч був нижчим, приземкуватим. Посередині він мав заглибину, з якої відходив рівчачок, ніби для того, щоб дати рідині стікати по ньому. Праворуч від довгої плити стояв ще один камінь із почорнілою від вогню заглибиною.
Мене охопило дивне заціпеніння, відчуття відсторонення від усього, що відбувається. Здавалося, якась частина мене, найважливіша частина, відступила вбік, аби поспостерігати за виставою, в якій інша, менш важлива частина, була актором. Двоє слуг, одягнених у біле, вручили мені невеликі оберемки гілок, кілька жмутиків листя і дві великі чаші з жовтими кристалами та шматками смолистої гуми. За допомогою гілок я розпалив багаття на почорнілому вівтарі, як заповідалося старовинними обрядами... я добре пам’ятав, як священики міста Іс запалювали вогонь перед Алькар-Азом у Карнаку...
Тож я черкнув кременем, і гілки загорілися. Тоді я поклав на них листя, потім кристали і насамкінець ґуму. У повітря здійнявся дивний запах, що, огорнувши все довкола, потягся до Карну, наче щось його притягувало звідти.
Повз мене прошелестіла Дагут. Поруч стояла жінка з дитиною на руках. Дагут забрала немовля і повернулася назад до приземкуватого вівтаря. Жінка не опиралася. Крізь дим я помітив, як зблиснув золотий серп. Тоді де Керадел забрав у мене чорну чаша і глек. Поставив під стічний рівчак вівтаря. Коли він повернув їх мені, вони були повні по вінця...
Я занурив пальці у чашу і бризнув тим, що її наповнювало, на поріг Карну. Взявши до рук глека, я щедро окропив його вмістом увесь поріг. Повернувшись до вівтаря з вогнищем, я підкинув до нього ще кілька галузок. Мої руки були червоні.
Тепер де Керадел стояв біля приземкуватого вівтаря. У його піднятих догори руках було маленьке тільце. Він жбурнув його у Карн. Дагут стояла поруч, цілком незворушна. Коли вона підняла свій серп, я побачив, що він уже не золотий. Він був червоний... як і мої руки.
Нас огортав дим священного вогнища.
Де Керадел щось вигукнув, і молитва припинилася. Один з чоловіків серед жертв захитався, його очі були широко розплющені, а обличчя виражало захоплення. Де Керадел вхопив його за плечі, і двоє слуг миттю накинулися на цього чоловіка, зірвали з нього одяг і кинули оголеного на камінь. Його груди лежали на кам’яній подушці, голова звисала. Де Керадел відразу ж натис на якісь точки на шиї, на грудях та на стегнах. Тіло жертви на плиті обм’якло... і де Керадел почав гатити чорним молотком по оголених грудях. Спершу повільно... потім усе швидше і швидше... з більшою силою... дотримуючись ритму стародавніх обрядів.
Чоловік, що лежав на камені, закричав від болю. Наче підживившись тим пронизливим криком, спалахнули вогні святого Ельма. Вони пульсували блідим світлом, то розгораючись, то пригасаючи. Жертва замовкла, і я зрозумів, що де Керадел натис їй на горло... муки жертви не мають бути гучними, адже найважче витримати саме мовчазний біль, що приносить найбільшу насолоду Володарю Карну...
Молот вдарив у груди чоловіка востаннє, роздробивши його ребра та розчавивши серце. Дим від вогню почав заповнювати Карн. Де Керадел узяв тіло з кам’яної плити... підняв його догори...
Він кинув його у Карн, а за ним туди ж полетіло маленьке тільце...
З рук Дагут! Вони були червоні, і з них щось стікало, так само, як і з моїх.
З Карну долинув якийсь шум. Здавалося, що там гуділи хмари трупних мух. Туман над Карном ще більше ущільнився. Безформна тінь згустилася в його клубах і нависла над Карнаком. Вона не мала форми, її неможливо було вхопити зором. Туман потемнішав. Та я знав, що це лише частина Сутності, що вийшла за край галактики, в якій наш світ — тільки дрібна піщинка, а наше сонце — лише іскра... вона була далеко за межами Всесвіту... за межами простору.
Вона опустилася на Карн, та не бажала проникати всередину.
У руці Дагут знову зблиснув золотий серп, де Керадел знову наповнив чашу і глек та передав їх мені. І я знову в якомусь заціпенінні пішов крізь туман і дим від вівтаря до Карну, знову бризнув червоним на поріг, а потім щедро полив його з глечика.
Де Керадел знову здійняв над головою чорний молот і щось вигукнув. Цього разу з натовпу жертв вийшла літня жінка. Її обличчя було вкрите зморшками, а тіло тремтіло. Служники де Керадела роздягай її та кинули на плиту... молот почав бити по її зів’ялих грудях... знову і знову...
Її тіло теж кинули у Карн... та сама доля спіткала і решту... тіла всіх були понівечені чорним молотом... він став уже червоного кольору... тіла жертв заповнили Карн...
Та чорна тінь, що висіла над ним, зникла, просочившись усередину крізь величезні кам’яні брили його даху. Здавалося, наче стовп чорного диму був поглинутий Карном. Чорна субстанція заповнила його простір. Дим від вівтаря більше не огортав ані Дагут, ані де Керадела, ані мене, а струменів прямо до Карну.
Шум стих, над галявиною повисла тиша, така пронизлива, як та, що була задовго до народження сонця. Все навкруги завмерло. Навіть клуби диму застигли.
Та я знав, що безформний морок усередині Карну чатував на мене. Очікував і стежив за мною тисячею очей. Я вловлював те його очікування, настільки лиховісне і безжальне, що його неможливо було порівняти з найвищим виявом людської жорстокості. Воно вирвалося назовні та оповило мене своїми мацаками, наче чорні метелики торкалися мене своїми вусиками.
Але я не відчував страху.
З Карну знов долинуло гудіння. Воно ставало все виразнішим і гучнішим, а потім послабшало, перетворившись на ледь чутний шепіт.
Де Керадел став навколішки на порозі Карну, уважно дослухаючись до того, що відбувається всередині. Поруч з ним стояла Дагут і теж слухала.серп і досі був у її руці... червоний, а не золотий...
На вівтарі лежало дитя, воно відчайдушно плакало...
Раптом Карн спорожнів... тінь, що згустилася з туману, розвіялась... Володар Карну зник.
Ми пішли назад поміж мегалітами. Дагут та де Керадел крокували поруч. Вогні святого Ельма більше на мерехтіли над ними. У руках слуг горіли смолоскипи. За нашими спинами співали та колихалися у ритмі мелодії жертви, які залишилися живими. Ми минули дубовий гай. Цього разу дерева були мовчазними. Я й досі перебував у якомусь заціпенінні, мене залишили байдужим події, учасником яких я став, хоч і сам не розумів чому. Жах не охоплював мене ні через те, що я бачив, ані через те, що мені довелося зробити.
Ми наблизилися до будинку. Його обриси по-чудернацькому розпливалися... здавалися туманними і невиразними...
Наступної миті я вже був у своїй кімнаті. Те заціпеніння, що не дозволяло мені відчувати жодних емоцій, коли ми прикликали Володаря Карну, потроху почало відпускати, поступаючись місцем якомусь іншому поки що невідомому, не настільки потужному відчуттю, щоб я міг його описати. Той екстаз, який я відчував, випивши зеленого трунку, поволі згасав. Мене охопило відчуття нереальності того, що відбувалося. Я рухався поміж несправжніх речей у несправжньому світі. І куди ділося моє біле вбрання? Я згадав, що його з мене зняв де Керадел, та не міг пригадати, куди саме він його поклав. І руки мої вже були чисті... не забруднені кров’ю... кров’ю...
Зі мною була Дагут. Вона стояла переді мною босоніж, її біла шкіра світилася крізь шовк одягу, що не приховував жодного вигину тіла. В її очах і досі переливалися бліді пурпурові вогники. Вона обвила своїми руками мою шию і припала своїми вустами до моїх.
— Алане... Я забула про Алана де Карнака... він заплатив свою ціну за те, що скоїв, і тепер помирає... я кохаю саме тебе, Алане... — прошепотіла вона.