Тримаючи її у своїх обіймах, я відчув, як помирає Повелитель Карнаку. Та я, Алан Каранак, і досі не міг прокинутись.
Я міцніше стиснув її у своїх обіймах... від неї віяло ароматом загадкової морської квітки... її поцілунки були солодкими та водночас нагадували про давно забуте зло...
17. Чаша для жертвоприношення
Я прокинувся з неприємним відчуттям. Ніби побачив страшний сон. Не міг пригадати деталей, та точно знав, що він був паскудний. Море штормило, буруни хвиль розбивалися об скелястий берег, завивав вітер, а крізь вікна сочилося сіре світло. Я підняв ліву руку, щоб подивитися, котра година, та на зап’ястку не було годинника. Не було його і на столику біля ліжка. У роті пересохло, шкіра теж була сухою та гарячою. Я почувався так, ніби пиячив два дні поспіль.
Понад усе я боявся пригадати власний сон.
Я сів у ліжку. Крім годинника, не вистачало ще дечого — пістолета МакКенна. Я знову ліг і спробував згадати, що відбулося вчора. Пригадав ігристий зелений напій з бульбашками. А далі — біла пляма. Все було немов оповите туманом. І я боявся, що він колись розсіється.
Туман був уві сні. Так само, як і пістолет. Я пам’ятав, що він був зі мною, коли я пив той трунок. Раптом у мозку спалахнула згадка: випивши ту суміш, мені здалося, що тримати пістолет при собі абсурдно та геть ні до чого, тож я закинув його в куток. Я вискочив з ліжка, аби пересвідчитися, чи він і досі там.
Моя нога зачепила чорну овальну чашу. Вона була вже не цілком чорна, з усіх боків на ній виднілися плями та патьоки, а всередині плавали якісь гидкі шматки.
Чаша для жертвоприношення!
Раптом туман розсіявся, і я пригадав свій сон... якщо це був сон... я згадав усі найдрібніші деталі, усі жахливі подробиці. Те, що я побачив, викликало у мене відразу — не лише моральну, а й фізичну. Мене почало нудити...
Якщо ж усе це відбулося насправді, це означало одне: я був проклятий, тричі проклятий. Попри те, що власними руками я нікого не вбив, я дав мовчазну згоду на вбивство. Попри те, що не я бив по грудях жертв, однак і пальцем не поворухнув, щоб їх врятувати. Ба більше — я живив вогонь, що став для них погребальним.
Я викликав ту чорну та лиху Силу разом із Дагут та де Кераделом... я був таким самим убивцею, як і вони, таким самим катом... слугою пекла.
Як я міг переконати себе в тому, що це був лише сон? Ілюзія, в яку де Керадел та Дагут мене занурили, доки я, перебуваючи під дією зеленого напою, не міг чинити їм опору? Намагаючись позбутися жахливих спогадів, я відчайдушно силувався віднайти бодай якийсь доказ того, що це був тільки сон. Їхні очі світилися, наче у тварин. Як і мої. Жодна людина не здатна на таке. Це неможливо з фізіологічних причин, і жоден напій не здатен створити в людському організмі клітин, які б викликали цей блиск. Так само, як і жодна людина не має під шкірою, біля серця, люмінесцентних часток, що відбивають світло та яскраво світяться замолоду, а з віком тьмянішають. Та, хай там як, але груди жертв випромінювали це світло!
Так само і з деревами. Крони дубів не можуть підспівувати, вони не мають голосу. Хіба що уві сні.
Але чаша з плямами крові була тут! Хіба могла вона матеріалізуватися зі сну?
Звичайно, ні... Але де Керадел та Дагут могли її принести сюди, щоб прокинувшись, я повірив у те, що це був не сон. Та навіть якби все це мені тільки наснилося, я вже був заплямований злом.
Я підвівся з ліжка і почав шукати пістолет. Він лежав у кутку, саме там, куди я його вчора жбурнув. Принаймні це сталося насправді. Я взяв його і почепив під пахву кобуру. Почувався так, наче моя голова була вуликом, а замість мозку — стільники, біля яких юрмилися бджоли моїх думок, створюючи нестерпний гул. Натомість у тканині моєї свідомості міцно вкоренилися холодна, люта ненависть до де Керадела та його доньки-відьми.
За вікнами періщив дощ, довкола старого будинку навісніла буря. Десь пролунав удар годинника. Та я не міг сказати, сигналізував він про початок нової години чи давав знати про те, що минула тільки половина. Раптом, серед маси безглуздих думок, промайнула напрочуд чітка. Я дістав з кобури листя та почав його жувати. Листя було дуже гірким, але я проковтнув його, і в голові відразу ж прояснилося.
Не мало жодного сенсу влаштовувати полювання на де Керадела, щоб його вбити. По-перше, я не мав для цього жодних підстав. Хіба що Карн був би завалений людськими тілами і мені вдалося б відкрити двері до печери з жебраками. Але я не сподівався віднайти ту печеру чи побачити у Карні бодай якісь тіла. Вбивство де Керадела було б божевіллям, а на мене чекала б, у ліпшому випадку, психіатрична лікарня. Та навіть якби я і вбив його, лишалися слуги зі скляним поглядом. Їх теж не варто списувати з рахунку.
І Дагут... Я не був упевнений, що зможу її безжально застрелити. Та навіть якщо й зможу, залишалася проблема зі слугами. Вони б убили мене... а мені зовсім не хотілося вмирати. Я згадав обличчя Хелен... і мені ще більше захотілося жити.
Зрештою, я мав з’ясувати: те, що я бачив, відбулося насправді чи уві сні? Мені конче потрібно було дізнатися про це.
Якимось чином я мав зв’язатися з МакКенном. Хоч би що сталося минулої ночі, та я мав продовжувати гру. Я не міг дозволити собі знову потрапити до пастки де Керадела і Дагут. В будь-якому разі, мені варто було вдавати, що я повірив у реальність всього, що сталося і переконати в цьому де Керадела. Бо навіщо їм було залишати біля мого ліжка чашу?
Вдягнувшись, я взяв її та спустився вниз, тримаючи за спиною. За столом сидів де Керадел. Він був один. На годиннику — кілька хвилин по першій. Він пильно подивився на мене, а щойно я сів до столу, промовив:
— Сподіваюся, ви добре спали. Я наказав, щоб вас не турбували. Сьогодні кепська погода, тож моя донька прокинеться пізно.
— Ще б пак — після минулої ночі, — засміявся я.
— Що ви маєте на увазі? — запитав де Керадел.
— Вам більше не потрібно оборонятися, де Керадел, — відповів я, — беручи до уваги минулу ніч.
— Що саме ви пам’ятаєте? — обережно поцікавився він.
— Усе, де Керадел. Починаючи з вашого переконливого монологу про зародження темного життя та особливості, що цей процес супроводжують, доки він еволюціонує, і завершуючи доказом, який постав у вигляді того, кого ви прикликали до Карну.
— Це вам наснилося, — сказав він.
— Невже?
Промовивши це, я поставив на стіл заплямовану чашу. Його очі округлилися. Він подивився на неї, потім на мене і запитав:
— Де ви це знайшли?
— Біля ліжка, щойно прокинувся, — відповів я.
Вени на його скронях запульсували, і він прошепотів:
— Навіщо вона зробила це...
— Тому що вона мудріша за вас. Тому що знає, що мені не варто брехати. Тому що довіряє мені, — сказав я.
— Так само, як довірилася колись, заплативши за це власним життям та життям свого батька? — запитав де Керадел.
— Коли я був Повелителем Карнаку, — посміхнувся я, — але Повелитель Карнаку вчора помер. Так вона сама мені сказала.
Де Керадел здивовано подивився на мене:
— Як саме він загинув?
— В обіймах вашої доньки. Вона віддала перевагу мені, — жорстко відповів я.
Де Керадел різко відсунув стілець, підвівся з-за столу і підійшов до вікна. Він стояв та дивився, як падає дощ. Потім повернувся назад, спокійно сів на місце і запитав:
— Каранаку, що вам наснилося?
— Давайте не будемо марнувати часу на ці запитання. Якщо це і був сон, то його навіяли мені ви. Якщо ж це все відбувалося насправді, ви теж там були, — сказав я.
— Все одно, я прошу вас розповісти, — наполягав він.
Я пильно подивився на нього. Його слова звучали якось дивно, та, вочевидь, прохання було щирим. Воно змусило мене піддати сумніву власні припущення. Та я хотів виграти трохи часу.
— Спершу поїм, — відповів я.
Він не вимовив жодного слова, доки я не закінчив снідати, навіть не дивився у мій бік. Здавалося, він глибоко занурився у далеко не найприємніші думки. Я намагався зрозуміти, що змусило мене сумніватися у власних переконаннях. Його реакція на появу чаші видавалася цілком щирою. Якщо він не брехав, отже, її приніс хтось інший. А це означає, що він не прагнув освіжити у моїй пам’яті спогади про сон, а може й про реальні події.