— Але, Джоб, мені справді обпекло ногу, — заперечила вона. — Так, що аж виступив пухир.
Деякий час вона просто сиділа й дивилася на пов’язку та свою ногу. Мазь мала синюватий відтінок і якось дивно виблискувала. Я ще зроду такого не бачила. Ні, вона не мала неприємного запаху. Гаррієт нахилилася, взяла пов’язку й сказала:
— Джоб, спали її.
Тож я пожбурила пов’язку у камін. Пам’ятаю, як вона дивно спалахнула, але не загорілася. Вона просто спалахнула, а тоді зникла. Від побаченого Гаррієт зблідла. А тоді знову поглянула на свою стопу.
— Джоб, — сказала вона. — Я ніколи не бачила, щоб рани так швидко гоїлися. Вона, мабуть, відьма.
— Що ти таке кажеш, Гаррієт? — здивувалася я.
— Ах, забудь, — відповіла вона. — Якби ж мені стало духу роздерти ту пляму на нозі й змастити її протиотрутою від зміїних укусів!
А тоді засміялася, і мені здалося, що вона просто жартує. Натомість вона намастила ногу йодом і перев’язала її асептичною пов’язкою. Наступного ранку вона розбудила мене зі словами:
— Поглянь. Учора повний чайник кип’ятку перелився мені на ногу. А тепер на ній немає й сліду, а мав би залишитись. Джоб, Богом клянуся, краще б там був опік!»
— От і вся історія, докторе Ловелл. Більше ми про це не говорили. Та й, здавалося, вона про все забула. Так. Я запитала в неї, де розташована крамниця і хто та жінка, але вона мені не сказала. Не знаю чому.
— Після того випадку я більше ніколи не бачила її веселою та життєрадісною. Щасливою, безтурботною... Не розумію, чому вона померла... Не розумію!
Брайл запитав у неї:
— Число 67 вам ні про що не говорить, Роббінс? Можливо, це номер будинку, куди навідувалася Гаррієт?
Вона задумалася, а тоді похитала головою. Я розказав їй про те, як Волтерс розмірено то розплющувала, то заплющувала очі.
— Очевидно, вона хотіла нам щось сказати, щось, пов’язане з цим числом. Добре подумайте.
Раптом вона випросталася і почала рахувати на пальцях. Вона ствердно закивала.
— Можливо, таким чином вона намагалася вимовити якесь слово? Наприклад, цифра 6 позначає літеру «Д», а 7 — «Е». Перші дві літери імені Деніз.
— Що ж, це доволі логічно. Вона, мабуть, хотіла, щоб ми подбали про дитину, — я звернувся до Брайла.
Він заперечливо хитнув головою.
— Вона знала, що я так чи інакше про неї подбаю, — сказав він. — Ні, розгадка полягає в іншому.
Незабаром після того як Роббінс пішла, зателефонував Рікорі. Я розповів йому про смерть Волтерс. Його це дуже вразило.
І ось знову настав час цієї сумної процедури — розтину. Ті самі результати, що й у Пітерса. Ми так і не дізналися, що стало причиною смерті дівчини.
Наступного дня, близько четвертої, знову зателефонував Рікорі.
— Ви будете вдома між шостою та дев’ятою, докторе Ловелл? — він намагався говорити стримано, тамуючи збудження.
— Звісно, якщо це важливо, — відповів я, глянувши в книгу записів. — Вам вдалося щось вивідати, Рікорі?
Він завагався.
— Не знаю. Але думаю, що так.
— Маєте на увазі, — я навіть не намагався приховати свого хвилювання, — маєте на увазі те місце, про яке ми говорили?
— Можливо. Про це я дізнаюся пізніше. А наразі вирушаю туди, щоб пересвідчитися.
— Скажіть, Рікорі, що ви сподіваєтеся там знайти?
— Ляльок! — відповів він.
І, ніби уникаючи подальших запитань, кинув слухавку, не давши мені вимовити й слова.
Ляльки!
Я задумався. Волтерс купила ляльку в тому самому таємничому місці, де вона отримала травму, яка її так турбувала, чи радше те, як вона містично загоїлася. Вислухавши Роббінс, я не сумнівався, що між травмою та нападом був певний зв’язок, про який вона намагалася нам сказати. Тож ми правильно зрозуміли її перше відчайдушне зусилля, про яке я вже писав. Звісно, вона могла помилятися, й опік чи то мазь жодним чином не стосувалися її стану. Втім, Волтерс виявляла неабияку турботу до дитини. Діти були спільним інтересом усіх тих, кого спіткало те ж лихо, що й її. А ляльки, поза сумнівом, є спільним інтересом дітей. Що ж вивідав Рікорі?
Я хотів поговорити з Брайлем, але так і не додзвонився до нього. Тоді я зателефонував Роббінс і попросив її негайно принести мені ляльку, що вона й зробила.
Лялька була надзвичайно красива. Вирізьблена з дерева і покрита левкасом[5], вона, однак, була зовсім як жива. Маленька лялечка з ельфійським личком. Її сукенка була оздоблена вишуканою вишивкою — етнічна сукня якогось невідомого мені народу. То був мало не музейний експонат, який медсестра Волтерс навряд чи могла собі дозволити придбати. На ній не було жодних позначок виробника чи продавця, які б вказували на її походження. Ретельно роздивившись ляльку, я поклав її до шухляди і став з нетерпінням чекати на Рікорі з його новиною.
О сьомій вечора я почув довгий та настирливий дзвінок у двері. Визирнувши з кабінету, я почув у холі голос МакКенна і попросив його піднятися нагору. Я одразу ж зрозумів, що щось сталося. Його мовчазне засмагле лице було землисто-жовтого кольору, а погляд — приголомшений. Ледь ворушачи губами, він мовив:
— Ходімте до авта. Здається, шеф мертвий.
— Мертвий! — вигукнув я, кулею кинувшись вниз до авта. Шофер, що стояв біля автівки, відчинив дверцята, і я побачив Рікорі, що зіщулився в кутку заднього сидіння. Мені не вдалося намацати його пульсу, а коли я підняв йому повіки, на мене втупилася пара скляних очей. Але тіло його не охолонуло.
— Занесіть його всередину, — наказав я.
МакКенн разом з водієм занесли його до будинку, поклавши на стіл у мене в кабінеті. Я приклав стетоскоп до його грудей. Жодної ознаки серцебиття. Дихання я також не простежив. Я швидко оглянув усе інше. Судячи з усього, Рікорі був мертвий. Та я все одно не міг заспокоїтись. Я зробив усе, що роблять в таких сумнівних випадках, але безрезультатно.
МакКенн і шофер стояли неподалік від мене. Вони все зрозуміли з виразу мого обличчя. Я бачив, як вони збентежено перезирнулися між собою; очевидно, кожного з них охопив страх, більше навіть шофера, ніж МакКенна. Останній запитав рівним, монотонним голосом:
— Це отруєння?
— Так, може бу.., — я затнувся на півслові.
Отрута! І та загадкова справа, про яку він говорив по телефону! І можливість отруєння в інших випадках! Але його смерть, попри деякі мої сумніви, не була схожа на інші.
— МакКенне, — звернувся я до охоронця, — коли і де ви вперше помітили, що щось негаразд?
Він таким же монотонним голосом відповів:
— Десь за шість кварталів від вас. Шеф сидів біля мене і тут як скрикне «Ісусе!», ніби злякався чого. Він притиснув руки до грудей. А тоді застогнав і закляк. Я спитав у нього: «Що таке, шеф, вам щось болить?» Він не відповідав, а тоді якось так звалився на мене, і я побачив, що очі в нього широко розплющені. Я крикнув Полю, щоб зупинив машину, і ми вдвох його обдивилися, після чого чимдуж примчали до вас.
Я відкрив дверцята бару і налив їм міцного бренді. Це якраз те, що їм було потрібно. Я накрив Рікорі простирадлом.
— Сідайте, — сказав я, — а ви, МакКенне, розкажіть, як усе було, із самого початку і до того місця, куди ви з Рікорі поїхали. Мені важлива кожна деталь.
Він почав:
«Близько другої шеф поїхав до Моллі, та що сестра Пітерса, посидів у неї з годину, а тоді повернувся назад додому, наказавши Полю під’їхати до нього о пів на п’яту. Але через те, що він багато сидів на телефоні, ми виїхали лишень о п’ятій. Він сказав Полю заїхати в одне місце, що на маленькій вуличці біля Беттері-парку. Але попросив його не заїжджати на саму вулицю, а припаркуватися неподалік від парку. А тоді сказав мені:
— Я піду туди сам. Не хочу, щоб вони знали, що я не один. У мене є на те свої причини. Ти поки прогуляйся, можеш час від часу заглядати, що там і як, але не заходь, поки я не покличу.
— Але, шефе, думаєте, це розумно? — спитав я у нього. На те він відповів: