Тоді, напевно, цього хотіла Дагут. Але чому, якщо проти цього був її батько? Єдиною причиною могли бути суперечності між ними. Хоча причина могла критися й набагато глибше. У мене викликав повагу спосіб мислення де Керадела. Не думаю, щоб він почав розпитувати про те, що йому вже й так відомо. Принаймні, без вагомих на це причин. Чи могло це означати, що він не брав участі у процесі прикликання Володаря Карну? Чи свідчило це про те, що не було жодних жертв... що все це — лише ілюзія... і що він не мав жодного стосунку до її створення? Що все це була справа рук самої Дагут?
Стривайте-но! А чи не могло це також означати, що зелений напій, який перетворив мене на того, ким я став, мав змусити мене все забути? І що з якоїсь причини у мене виявився імунітет проти нього? А зараз де Керадел, можливо, хотів дізнатися, наскільки сильним він був... щоб порівняти мої спогади з тим, що відбулося насправді?
Але мені не давала спокою чаша... і я двічі помічав, як його очі сповнювалися страху, коли до нього зверталася Дагут... здавалося, що між ними пробігла кішка... Та чи міг я цим скористатися?
Чи міг хтось, окрім Дагут, залишити біля мого ліжка чашу... та будь-що?
Я згадав про те, що чув голос Ралтсона, що перетворився на дзижчання мухи... чув, як кричав Дік... стережися, стережися Дагут... звільни мене... від Володаря Карну... Алане.
У кімнаті стало темно. Так, наче дощові хмари стали важчими... чи наповнилися тінями...
— Відпустіть слуг, де Керадел, — попросив я.
Коли він це зробив, я все йому розповів. Він уважно слухав, не перебиваючи. Вираз його обличчя не змінювався, бліді очі дивилися то у вікна, то їхній погляд зупинявся на мені. Коли я закінчив, він запитав:
— Ви думаєте, це був сон, чи це сталося насправді?
— Ось що я про це думаю, — я кивнув на заплямовану чашу, що стояла на столі.
Узявши до рук, де Керадел уважно роздивився її, а потім сказав:
— Що ж, припустимо, що все, що ви бачили та відчували, відбувалося насправді. У такому разі я постаю відьмаком, чаклуном, проповідником диявола. І я не відчуваю до вас жодних сентиментів. Ви мені не лише не подобаєтесь, окрім усього, я ще й не довіряю вам. Мене не обманула ваша удавана готовність сповідувати нашу віру, поділяти наші цілі та завдання. Я знаю, що ви тут тільки через страх перед тим, що могло б статися з вашими друзями, якби ви не прийняли пропозицію моєї доньки. Якщо коротко, мені відомо про те, що вона має над вами владу. І я знаю чому. Я міг би позбутися вас. І зробив би це дуже просто Та мене спинила єдина річ. І це — кохання моєї доньки до вас. Пробудивши в ній ці спогади, спогади її пращурки з Іса... перетворивши її на давню Дагут... я, звичайно ж, не міг користуватися лише окремими спогадами. Заради досягнення моєї мети вони мають бути цілісними. Я маю відтворити їх усі. На жаль, Повелитель Карнаку теж був у них. Та найбільша біда в тому, що вона зустріла вас — того, чий далекий пращур і був тим самим Повелителем Карнаку. Якби я вас знищив, це б зруйнувало всі мої плани. Ба більше, це б розлютило Дагут. Вона б перетворилася на мого ворога. Саме тому ви все ще серед живих. Я зрозуміло пояснив?
— Цілком, — відповів я.
— То ж що мені залишалося робити з огляду на наше припущення щодо того, ким я, на вашу думку, є. Вочевидь, зробити вас спільником злочину. Ви не зможете виказати мене, не виказавши себе. Тож я пригостив вас напоєм, який послабив ваші внутрішні упередження щодо деяких речей, зняв, так би мовити, обмеження. І ви стали нашим спільником. Виказувати мене немає жодного сенсу. Хіба що вам теж кортить засунути голову в петлю. Та я маю сумніви щодо цього, — ввічливо сказав він.
— Ваша правда, — погодився я. — Та я б хотів поставити вам кілька запитань, тобто вашій іпостасі чаклуна, відьмака чи посланця диявола.
— Моїй іпостасі, — похмуро повторив він. — Що ж, запитуйте.
— Ви доклали рук до загибелі Ралтсона?
— Ні, — відповів він. — Це моя донька. Вона наказує тіням.
— Тінь, що довела його до самогубства, була реальною?
— Достатньо реальною для того, аби спричинитися до його смерті, — відповів він.
— Ваші відповіді неоднозначні, — зауважив я. — Я запитав, чи була вона реальною.
— Є докази, що він був у цьому переконаний, — з усмішкою промовив де Керадел.
— А решта троє?
— Те саме можна сказати і про них. Докторові Беннету якимось чином вдалося встановити зв’язок між цими історіями, що і змусило нас зустрітися з Ловеллом... Той вечір став фатальним, адже, повторю ще раз, саме тоді моя донька і зустріла вас. Та ці зізнання стосуються виключно моєї іпостасі відьмака.
— Навіщо, у цій іпостасі, ви вбили їх?
— Тому що нам тоді бракувало коштів. Напевно, ви пам’ятаєте, що в той час були проблеми з доставкою золота з Європи. Ми вбивали до цього не раз — в Англії, Франції та інших куточках планети. Дагут потребує розваг, так само як і її тіні. І їх необхідно годувати, принаймні час від часу.
Я не міг збагнути, казав він правду чи глузував з мене. Я спокійно промовив, сподіваючись вивести його з рівноваги:
— Розпусний спосіб життя вашої доньки приносить вам непогані дивіденди.
Він розсміявся:
— Що таке розпуста порівняно з відьмацтвом, чаклунством та служінням дияволу?
Я холодно продовжив:
— Ті, хто крокував учора вночі до Карну, — якщо припустити, що ці жертви мені не наснилися, — жебраки...
Де Керадел перебив мене:
— Жебраки? Чому ви їх так називаєте?
Тепер настала моя черга сміятися:
— А хто ж іще?
Він відповів у притаманній йому спокійній манері:
— Знову ж таки, з урахуванням усіх вищезгаданих умов, можу сказати, що більшість з них насправді були жебраками. Тепер ви, напевно, хотіли б дізнатися, як мені вдалося всіх їх зібрати? А це, любий Каранаку, простіше простого. Для цього необхідно було лишень підкупити одного чи кількох зі старших, накачати їх наркотиками, дозволити тіням Дагут трохи пошепотіти до них, аби вони втекли під їхнім проводом та потрапили до місця, де на них чекав мій човен. Так вони й опинилися тут, і надзвичайно тішилися з цього... раділи тому, що опинилися серед жертв.
А потім де Керадел обережно запитав:
— Ну то що? Чи вдалося мені надати вашим підозрам більш-менш чіткої форми та посилити ті, в яких ви і до цього були переконані? Хіба все це не виглядає цілком типовою поведінкою для чаклуна та його доньки-відьми?
Я промовчав. Не дочекавшись від мене відповіді, де Керадел знову заговорив:
— Продовжуючи розмірковувати від імені моєї іпостасі, припустимо, мій любий Каранаку, що ви захочете поїхати та поділитися цією історією з іншими, змусити мене відповідати перед законом. Але що тоді станеться? Не знайдуть ані жертв, ані їхніх тіл у Карні, так само як і живих у печері. Бо не буде ніякої печери. Я подбав про це. Побачать лише тихого мирного науковця, який займається відродженням Карнаку в мініатюрі — таке собі хобі. Він залюбки покаже мегаліти. А його чарівна донька складе їм компанію та розрадить. Ви ж, у разі якщо залишитесь, виглядатимете несповна розуму. І яка доля чекає на вас після цього? Ні, ви не помрете... та всім серцем бажатимете смерті... якщо ще будете в змозі сформулювати бодай якесь бажання.
Його обличчя осяяла посмішка, та в блакитних очах застиг крижаний холод:
— Звичайно ж, зараз я говорю від імені чаклуна.
Я поцікавився:
— Навіщо ви приїхали саме сюди проводити свої експерименти, де Керадел? Хіба не зручніше було б робити це у Карнаку біля стародавнього Карну, шлях до якого був добре відомий його Володарю?
— Йому відомі всі шляхи. Але як я міг відкрити стародавній шлях у місці, де спогади все ще живі? Де б я взяв жертви, чи як би я привів їх на обряд живими? Це було неможливо. Тому я і приїхав сюди. Туди, де про Володаря Карну поки ще нічого не відомо, — відповів він.