Я кивнув головою. Його слова мали сенс. Тоді я поставив пряме запитання:
— Яких результатів ви хотіли домогтися?
Він засміявся:
— Ви такий простосердий, Каранаку. Цього я вам не скажу.
Через гнів та докори сумління я втратив самовладання і забув про обережність:
— Я вам більше не помічник у ваших темних справах, де Кераделе!
— Що ж! — повільно протягнув він. — Що ж! Я так і думав. Та ви мені більше не знадобитесь, Каранаку. Возз’єднання, яке відбулося вчора, було майже довершеним. Настільки довершеним... що, можливо, мені не знадобиться навіть... Дагут.
Останні слова він промовив у задумі. Так, наче хотів ними підкріпити якісь свої приховані думки. І знову у мене склалося враження, що між цими двома виникло якесь непорозуміння... страх перед Дагут може підштовхнути його до... до чого?
Він відкинувся на спинку стільця і розсміявся. Цього разу сміх був і на вустах, і в очах — у них більше не прозирало нічого лихого.
— Це якщо подивитися на ситуацію з одного боку, докторе Каранак. А тепер я вам спробую пояснити все з позиції здорового глузду. Я здібний психіатр і полюбляю пригоди. Я дослідник. Та досліджую не джунглі та пустелі, а людський мозок, в якому можна відкрити цілий всесвіт. У більшості випадків, маю зізнатися, він у всіх подібний. Але іноді трапляється такий, що виправдовує зусилля, витрачені на його дослідження. У декого він влаштований абсолютно інакше. Припустимо, що я чув про вас. Правду кажучи, Каранаку, про історію вашого роду мені відомо більше, ніж вам. Але я не мав жодного бажання знайомитися з вами, аж доки не прочитав ваше інтерв’ю, в якому ви коментували випадок з цим Ралтсоном. До слова, з ним я взагалі не був знайомий. Воно викликало мій інтерес, і я вирішив дослідити вас. Та як я міг зробити це так, щоб не викликати жодних підозр? Як я міг отримати ключ до найпотаємнішої ділянки вашого мозку, яку я хотів вивчити? Я прочитав, що ви товаришуєте з доктором Беннетом, який висував цікаві теорії щодо загибелі того ж Ралтсона та решти. Я також дізнався, що він працює разом з доктором Ловеллом — моїм колегою-психіатром, з яким я давно хотів зв’язатися. Тож я зателефонував йому, і сталося так, що він запросив на вечерю мене разом з донькою. Як я й очікував, там були ви і доктор Беннет.
Дуже добре. Отже, ви знаєтеся на чаклунах та вивчаєте магію. Ви спілкувалися з журналістами з приводу тіней, і я був приємно здивований тим, що доктор Беннет одержимий цією ж ідеєю. Ба більше, він практично переконаний у силі магії в реальному світі. Зв’язок між вами настільки міцний, що це вдвічі полегшило мені завдання відшукати ключик до вашої свідомості. Водночас і до його мозку.
Він замовк, ніби очікуючи на якусь репліку від мене. Та я не вимовив ані слова. Його обличчя більше не випромінювало привітності. Він продовжив:
— Я назвав себе дослідником свідомості, Каранаку. Я можу прокладати крізь неї стежки так само, як це роблять інші дослідники у джунглях. Навіть краще. Адже я здатний контролювати сам процес, як і... рослинність.
Він знову замовк, та не побачивши з мого боку якоїсь реакції, роздратовано запитав:
— Ви розумієте мене?
Я кивнув:
— Чудово розумію. — І не став пояснювати, що не тільки чудово розумію, про що йдеться, я й випереджаю хід його думок... у моїй голові вимальовувалася чітка картина.
Де Керадел повів мову далі:
— А тепер уявіть, Каранаку, і це я кажу від імені психіатра, не чаклуна, що весь мій експеримент був спрямований на пробудження тих спогадів, що дісталися вам у спадок від ваших пращурів, які приносили жертви прадавньому богу-демону. Я маю на увазі ті самі жертвоприношення, учасником яких, як вам здалося, ви стали минулої ночі. Те, що ви нібито бачили над Карном і всередині нього, було образом бога-демона, який уява ваших пращурів витворила багато сторіч тому... Тільки це, нічого більше. Можу припустити, що з часу нашого знайомства небагато з того, що ви приймали за реальні події, відбувалося насправді. Натомість перед вами був витканий мною гобелен зі стародавніх спогадів та невинних реальних подій. Немає ніякого Володаря Карну... ніяких повзучих тіней... так само, як і під цим будинком немає ніякої печери, немає нічого, крім підмурівка. Моя донька, яка теж бере участь у моїх експериментах, насправді та, ким іноді вам здається: сучасна освічена жінка, безумовно, зі складним характером, але не більша відьма чи повія, ніж Хелен, яку ви назвали античною монетою. І насамкінець, тут ви тільки гість. Вас ніхто не утримує силою, ви — не в’язень. Єдина причина, чому ви тут — ваш власний інтерес, який, як я вже зізнався, підживлюю я своєю пристрастю до досліджень.
— І моя донька, — додав він з ледь вловимою іронією в голосі.
Тепер настала моя черга підійти до вікна і повернутися спиною. Я помітив, що дощ ущух, а крізь хмари почало пробиватися сонце. Він обманював. Та в якій з двох версій брехні було менше? Жодному чаклунові не до снаги звести вежу Дагут ані в Нью Йорку, ані в місті Іс, і тим паче передбачити мої відчуття і дії, коли я там опинився — насправді чи в уяві. Так само жоден не зміг би стати на чолі тих подій, що відбувалися під час обрядів минулої ночі. На таке здатна лише чаклунка.
Щодо другої версії де Керадела, то вона теж мала слабкі місця. Та єдиним неспростовним аргументом було те, що якось побачив МакКенн, пролітаючи над цією місциною, — вогні святого Ельма, світло, яке випромінювали тлінні тіла мертвих... темну тінь, що не мала форми та нависала над Карном... він встиг також помітити силуети, що похитувались біля мегалітів, перш ніж усе оповив туман.
Тож в яку з цих двох історій де Керадел хотів, щоб я повірив? Яку мені варто обрати? Я знав, що насправді він ніколи мені не довіряв. А отже, це могла бути пастка. Як же не потрапити у неї?
У моїй голові все чіткіше стала вимальовуватися картина того, що відбувається. Я звернувся до нього, намагаючись надати своєму голосу ноток жалю і захоплення водночас:
— Якщо бути відвертим, де Керадел, я навіть не знаю, що відчуваю — розчарування чи полегшення. Зрештою, з вашою допомогою я дістався вершини, ви мені показали царство на Землі, і якась частина мене надзвичайно зраділа тим можливостям, які відкрилися переді мною. Я навіть був готовий здатися на вашу ласку. Тож вразливіша частина мене відчула полегшення, дізнавшись, що це був лише міраж, натомість інша, стійкіша, хотіла б, щоб це виявилося правдою. І мене розриває між почуттям обурення через те, що ви зробили мене об’єктом свого експерименту, та щирим захопленням вашою майстерністю.
Я повернувся на місце і безтурботно додав:
— Оскільки ви все чітко пояснили, можу припустити, що експеримент завершено.
Він втупився у мене поглядом своїх блідих блакитних очей і повільно промовив:
— Так, завершено. Принаймні, наскільки мені відомо.
Я чудово розумів, що нічого ще не закінчилось, так само як і усвідомлював, що був в’язнем. Та я запалив цигарку і поставив ще одне запитання:
— Отже, я можу піти, коли і куди мені заманеться?
— Недоречне у цьому контексті запитання, — відповів де Керадел, примруживши очі, — якщо вас більше влаштовує моя версія розвитку подій, яка ґрунтується на здоровому глузді.
Я засміявся:
— Я схиляюся перед вашим мистецтвом. Не так просто звільнитися від кайданів ілюзії, в які ви мене закували, де Кераделе. До речі, мені треба надіслати телеграму докторові Беннету.
— Шкодую, — сказав він, — але буревій пошкодив кабель, який забезпечував нас зв’язком із селищем.
Я відповів:
— Ще б пак! Та я хотів лише написати докторові Беннету, як мені тут подобається і що я планую залишитися в маєтку, доки мене звідси не виженуть. Збирався сказати, що дізнався про все, що нас цікавило, тож про нашу справу можна забути, що йому немає через що хвилюватися, і трохи згодом я розповім про всі подробиці у листі.
Я замовк і подивився де Кераделу прямо в очі:
— Можемо написати цього листа разом.
Він відхилився назад, оцінюючи мене поглядом. Його обличчя не відображало жодних емоцій, та в очах я побачив ледь помітну іскру зацікавлення, що спалахнула, коли він почув мою пропозицію. Де Керадел попався на гачок, та наживки ще не проковтнув: