— Чому?
— Через вас, — відповів я, підійшовши до нього. — Де Кераделе, я хочу залишитися. Тут, з вами. Але не тому, що мене не відпускають спогади з минулого. Не через те, що ви чи ваша донька живите мої фантазії та керуєте моєю уявою. І не тому, що Дагут зачарувала мене. Це аж ніяк не пов’язано з моїм бажанням. Жінки не викликають у мене великого інтересу, де Кераделе, хіба що це оголена дама на ім’я Правда. Ви і тільки ви — та єдина причина, через яку я хочу залишитися.
— Чому? — знову спитав він.
Цього разу він проковтнув наживку. Його оборонні позиції ослабли. У кожній симфонії є основна тема, а в цій темі є визначальна нота. Те саме можна сказати і про людину. Як тільки ви вгадаєте цю ноту і зрозумієте, коли та як на ній зіграти, ви завоюєте прихильність цієї людини. Такою нотою в де Керадела були марнославство, самозакоханість. І саме цю ноту я змусив зазвучати.
— Де Карнак, напевно, ніколи не величав де Керадела майстром. Ніколи не схилявся перед ним і не висловлював бажання навчатися у нього. Я добре знаю історію наших родинних кланів, щоб стверджувати таке. Що ж, відтепер це в минулому. Все своє життя я прагнув одного — зірвати з Правди запинало. Гадаю, ви спроможні це зробити, де Кераделе. Тому я і хочу залишитися.
— У яку з двох історій ви повірили? — запитав він з неприхованою цікавістю.
Я засміявся:
— В обидві, і водночас у жодну. Інакше як би я зміг заслужити честь стати вашим учнем?
— Мені б дуже хотілося повірити вам... Алане де Карнак! Ми б стільки могли зробити разом, — промовив він з прикрістю.
— Повірили ви мені чи ні, та я не розумію, якої шкоди я можу вам завдати, лишаючись тут. Якби я зник, наприклад, чи вчинив самогубство, чи з’їхав з глузду... це б могло зашкодити вам, — відповів я.
Де Керадел похитав головою, ніби замислившись над чимось, а потім з крижаною байдужістю промовив:
— Я б з легкістю міг позбутися вас, де Карнаку, і мені не треба було б нічого і нікому пояснювати. Та я б волів вірити вам.
— То в чому проблема? Якщо ви нічого не втрачаєте, то чому б вам не згодитися? — запитав я.
— Що ж, так тому й бути, — повільно проказав він.
Він взяв у руки чашу для жертвоприношень, намагаючись прикинути її вагу. Тоді поставив її на стіл. Простягнувши до мене руки, але не торкаючись мене, він зробив жест, якому я не міг протистояти. Де Керадел розумів, що я відчуваю. Це був давній священний жест, який застосовували ще за сивої давнини. Його мене колись навчив тибетський лама, якому я врятував життя... те, як він виглядав у виконанні де Керадела, осквернило його, хоча в ньому і досі відчувалася сила... набагато потужніша за силу життя.
Мене врятувала Дагут. Зненацька сонячний потік увірвався до кімнати. Крізь нього до нас наблизилась і вона. Якщо щось у цьому світі і могло змусити мене повірити у другу версію де Керадела, що грунтувалася на здоровому глузді, так це поява Дагут у променях сонця. На ній були чоботи і костюм для їзди верхи, зелена шовкова сорочка барви морської хвилі, яка чудово відтіняла колір її очей, та маленький зелений капелюшок, що дивом тримався на її сріблястому волоссі. Поява дівчини змусила мене викинути з голови думки про де Керадела і про решту всього.
— Вітаю, Алане. Вже розпогодилося. Давай прогуляємося, — запропонувала вона.
Але тут вона побачила чашу, її очі розширилися, так що можна було розгледіти білки... і пекельні пурпурові іскри, що затанцювали в тих очах...
Де Керадел зблід. У цей момент все стало на свої місця... він надіслав їй якийсь сигнал, попередження. Мадемуазель приплющила очі, її довгі вії затремтіли. Все це відбулося миттєво. Я зробив вигляд, наче нічого не помітив:
— Чудово, піду перевдягнуся.
Я вже знав, що ту чашу у моїй кімнаті залишив не де Керадел. Тепер я збагнув, що це була і не Дагут.
Хто ж тоді?
Коли я увійшовши до своєї кімнати, мені здалося, що я знову чую знайоме дзижчання... Алане, стережися Дагут...
Можливо, тіні і цього разу будуть прихильні до мене.
18. Гончаки Дагут
Хай би яку таємницю приховувала чаша, запрошення Дагут було дуже доречним. Я поспіхом натягнув штани для їзди верхи. Мені здавалось, що їхня розмова з батьком не буде надто приємною, тож мені не хотілося, щоб вона передумала вирушати зі мною на прогулянку. Можливо, цього разу мені і не вдасться дістатися селища, та принаймні ми мали доїхати до скелі, де на мене терпляче чекали рибалки.
Я написав записку для МакКенна: «Чекай на мене біля скелі з одинадцятої ночі до четвертої ранку. Якщо я не з’явлюся сьогодні, буду на тому ж місці завтра в той самий час. Так само і післязавтра. Якщо ж не дочекаєшся мене і тоді, перекажи Рікорі, щоб починав діяти на власний розсуд».
До того часу Рікорі мав би вже приїхати. І якщо я не встигну передати повідомлення МакКенну, це означатиме, що я у скрутному становищі, якщо, звісно, взагалі йтиметься про якесь становище, а не про щось значно гірше. Я покладався на винахідливість та безжальність Рікорі, адже тільки так де Кераделу можна було дати відсіч. До того ж він умів діяти швидко. Я зробив ще копію записки — на той випадок, якщо потраплю до селища. Один папірець поклав у маленьку пляшку, в яку б умістилося не більше двох унцій, та міцно закоркував в її. Другий сховав до кишені.
Насвистуючи, спустився сходами, даючи знати про свою появу. До кімнати зайшов з безтурботним виглядом, так, наче ні про що не здогадуюся. Власне, я й не прикидався. Мене охопило п’янке відчуття, подібне, мабуть, до того, що поймає боксера, який програє раунд за раундом супротивнику, стиль якого йому абсолютно незнайомий, і раптом розгадує секрет його гри і розуміє, що може його здолати.
Мадемуазель стояла біля каміна і похльостувала себе по чоботях батогом. Де Керадел усе ще сидів за столом. Він виглядав насупленішим, ніж до того, як я пішов перевдягатися. Чаші для жертвоприношень у кімнаті не було. Мадемуазель здавалася мені чарівною осою, натомість де Керадел — маленькою комахою, що нейтралізувала її укуси. Це викликало у мене усмішку.
— Я бачу, тобі весело, — промовила Дагут.
— Так і є, — сказав я, подивившись на де Керадела, — я вже давно не відчував себе таким веселим.
Вона помітила мій погляд і його напружену посмішку у відповідь, але лише сказала:
— Ходімо. Батьку, ти впевнений, що не хочеш приєднатися до нас?
Де Керадел похитав головою:
— У мене багато справ.
Ми пішли до стайні. Вона знову вибрала того ж гнідого жеребця з міцними ногами, а я чалого. Деякий час вона мовчки скакала попереду, тоді стишила біг коня.
— Ти такий веселий, наче їдеш на зустріч з коханою жінкою, — сказала вона.
— Сподіваюся, що побачу її. Та не під час цієї прогулянки, — відповів я.
— Ти про Хелен? — прошепотіла вона.
— Ні, Дагут. Хоча Хелен і наділена багатьма її рисами.
— Хто ж вона?
— Навряд чи ви знайомі, Дагут. Вона не носить одягу, окрім вуалі, що приховує її обличчя. Її звуть Правда. Твій батько обіцяв, що допоможе мені підняти цю вуаль.
Під’їхавши ближче, вона вхопила мене за руку:
— Він справді пообіцяв тобі це?
— Так. І чітко дав зрозуміти, що тепер йому не потрібна твоя допомога, — невимушено відповів я.
— Навіщо ти кажеш мені про це? — Її пальці міцно стисли моє зап’ястя.
— Тому, що я не можу дочекатися, коли оголена Правда відкриє своє обличчя, Дагут. Відчуваю, що нашу прогулянку доведеться відкласти, якщо я з такою ж відвертістю продовжуватиму відповідати на твої запитання.
— Не грай зі мною у свої ігри. Навіщо ти розповів мені про це? — з погрозою у голосі запитала вона.
— Дагут, у мене навіть в думках не було дурити тебе. Я просто намагаюся бути максимально відвертим. Настільки відвертим, що назву тобі другу причину.
— І що ж це?
— Розділяй та володарюй, — відповів я.
Вона у нестямі витріщилася на мене.