— В Індії люблять переповідати одну історію, — почав я. — Це така собі джатака, чи притча, про тварин. Колись Королева Тигриця та Король Лев посварилися. У джунглях були засмучені їхньою ворожнечею. Тож вони уклали угоду. За її умовами вони мали сісти на терези, підвішені над водоймою з крокодилами. Важчий впав би у воду і став би здобиччю алігаторів. Тож обоє вмостилися на чашах терезів. І виявилось, що важать вони однаково. А посередині терезів повзла мураха, тримаючи у щелепах піщинку. «Агов! І які ставки?» — вигукнула ця нікчемна комаха, звертаючись до Королеви Тигриці та Короля Лева. Тієї миті маленька піщинка у щелепах мурахи була вагою життя для одного з них.
— І хто з них вижив? — запитала Дагут, затамувавши подих.
— На цьому історія закінчується, — засміявся я.
Вона зрозуміла, що я маю на увазі. Її щоки спалахнули гнівним рум’янцем, а в очах загорілися іскри. Дагут відпустила мою руку і сказала:
— Ти зачарував мого батька, Алане.
— Здається, ти вже колись казала мені це, Дагут. Та що мені з того? — відповів я.
Вона прошепотіла:
— І мені здається, що ти теж колись казав мені таке... та це не зробило мене щасливішою... — Вона знову вхопила мене за руку: — Але ти не зачарував мене, Алане.
— Вибач, Дагут.
— Попри те, що мій батько — людина мудра, він дуже простосердий. Але не я, — сказала вона.
— Чудово, — щиро відповів я. — Я також. Терпіти не можу наївних людей. Та я щось не помітив, щоб твій батько був таким.
Вона міцніше стисла мою руку:
— Ця твоя Хелен... наскільки вона схожа на оголену жінку з вуаллю на обличчі, яку ти шукаєш?
Моє серце забилося швидше: я нічого не міг вдіяти, вона відчула це і солодко прощебетала:
— Не знаєш? Отже, наскільки я розумію, у тебе не було можливості... порівняти.
У її сміхові, що нагадував жебоніння маленьких хвиль, вчувалася безжалісність:
— Можеш і надалі веселитися. Можливо, колись я надам тобі таку можливість.
Вона хльоснула свого жеребця батогом і поскакала вперед. Мені вже не було так весело. Якого біса я дозволив вплутати сюди Хелен? Треба було із самого початку покласти цьому край. Я їхав прямісінько за Дагут, та вона не оберталася і не говорила до мене. Так ми проїхали зо дві милі та зрештою опинилися на галявині для полювання з покорченими кущами. Тут до неї, здається, повернувся гарний настрій. Трохи стишивши біг коня, вона запитала:
— Розділяй та володарюй. Мудрі слова. Кому вони належать, Алане?
— Наскільки мені відомо, якомусь давньому римлянинові. Його цитував Наполеон, — відповів я.
— Римляни були мудрі, дуже мудрі. А що, як я скажу батькові, що ти озброїв мене цією ідеєю?
— Чому б і ні? Зрештою, якщо він цього досі не збагнув, навіщо налаштовувати його проти себе? — байдуже відповів я.
— Сьогодні ти почуваєшся напрочуд упевнено, — замислено сказала вона.
— Якщо і так, — відповів я, — то це лише тому, що я відвертий з тобою. Тож якщо тобі кортить поставити мені якісь запитання, відверта відповідь на які може не сподобатись твоїм ніжним вушкам, ліпше не роби цього.
Вона нахилила голову та, пришпоривши коня, поскакала галявиною. Ми наблизилися до виступу скелі, на яку я видирався ще під час нашої першої прогулянки. Злізши з коня, я почав підніматися нагору. Діставшись вершини, я обернувся і побачив, що вона теж спішилася та дивиться на мене, вочевидь вагаючись. Я помахав їй рукою і сів на камінь. Човен з рибалками був за сто ярдів від нас. Я байдуже жбурнув кілька камінчиків у воду, потім дістав маленьку пляшку з запискою для МакКенна. Один з чоловіків підвівся, розправив плечі та почав піднімати якір. Я вигукнув до нього:
— Клює?
Дагут стояла поруч. Промінь сонця, що вже сідало, впав на горлечко пляшки, і вона виблиснула. Дагут помітила її. Спочатку подивилася на рибалок, потім на мене. Я якомога безтурботніше запитав:
— Що там? Риба? — і кинув камінець у те місце, де зблиснув сонячний промінь. Вона нічого не відповіла, просто мовчки стояла, роздивляючись чоловіків у човні. Вони пропливли між нами та пляшкою, завернули за скелю і зникли з нашого поля зору. Пляшка все ще виблискувала, гойдаючись на хвилях.
Вона ледь підняла руку, і я можу заприсягтися, що в цей момент у воді здійнялася хвиля, прямуючи до пляшки, тоді її підхопив вир і штовхнув до нас.
Я підвівся і схопив Дагут за плечі. Нахилившись над обличчям дівчини, я поцілував її. Вона так і припала до мене, тремтячи усім тілом. Доторкнувшись до її долонь, я відчув, що вони геть холодні. Я допоміг їй спуститися вниз. Взявши на руки, я ніс Дагут до самої дороги. Та варто було опустити її на землю біля коня, як її довгі пальці обвилися довкола моєї шиї, міцно стиснувши її. Мені навіть здалося, що вона хоче задушити мене. Та це був тільки поцілунок, від якого у мене перехопило подих. Застрибнувши на коня, вона шмагнула його батогом і помчала вперед. За мить Дагут уже була на галявині, прудка, наче танцююча тінь.
Я отупіло дивився їй вслід. Тоді осідлав свого коня...
Мені хотілося повернутися на скалу та перевірити, чи забрали хлопці МакКенна пляшку. Але я ніяк не міг наважитися. А потім вирішив не ризикувати і рушив за Дагут.
Вона була далеко попереду і жодного разу не обернулася. Біля дверей старого будинку хутко зіскочила з коня, легенько ляснула його по спині та зайшла всередину. Жеребець побіг до стайні. На галявині я розвернувся і попрямував до дубового гаю. Я добре пам’ятав те місце, де на його краю височіли мегаліти.
Вони й справді стояли там. Близько двох сотень величезних каменів здіймалися над десятьма акрами рівнини, яку затуляли від моря сосни, що росли на узвишші. Цього разу вони не здалися мені сірими, як це було тоді, коли все довкола огорнув туман. Промені сонця, що сіпало, забарвили їх у червоний колір. Посередині стояв Кари — похмурий, загадковий та лиховісний.
Та мій кінь не хотів виїздити з гаю. Він підняв голову, роздутими ніздрями понюхав повітря і почав іржати. А потім затремтів і весь вкрився потом. Його іржання стало пронизливим, сповненим страху. І раптом кінь розвернувся і побіг у гай. Я не став його зупиняти.
Дагут сиділа на чолі столу, на тому місці, де зазвичай полюбляв сидіти де Керадел. Її батько вирушив кудись на яхті і сьогодні, напевно, вже не повернеться, сказала вона... Мені було цікаво, чи не подався він часом за новими жебраками, та я не сказав цього вголос.
Він поїхав до того, як я повернувся. І Дагут, поки я не сів до столу, я теж не бачив. Піднявшись до своєї кімнати, я не поспішаючи прийняв ванну і вдягнувся. Мені кортіло знайти потаємні двері, тож я приклав вухо до гобелену, але нічого не почув. До кімнати зайшов слуга і, вклонившись, повідомив, що вечеря готова. Цього разу він чомусь не назвав мене Повелителем Карнаку.
На Дагут була чорна сукня, вперше за весь час нашого знайомства. Досить проста, вона чудово підкреслювала її бездоганні форми. Дівчина виглядала стомленою. Ні, не розбитою та змарнілою, а такою, як морська квітка, яку викинуло на берег припливною хвилею і яка чекає нової хвилі, що віднесе її назад у море. Мені стало шкода Дагут. Вона підняла на мене очі, і в них теж була втома. Вона промовила:
— Алане, ти не заперечуєш, якщо сьогодні я говоритиму банальності?
У душі я посміхнувся, почувши це. Ситуація ставала більш ніж пікантною. Адже тільки про банальні речі нам і залишалося говорити. Решта тем були надто вибухонебезпечними. Я пристав на її пропозицію, відчуваючи, що не готовий до емоційних вибухів. Та попри це, я бачив, що з мадемуазель щось відбувається. В іншому разі, вона б ніколи не запропонувала такого. Можливо, її непокоїло, що я можу заговорити про чашу для жертвоприношень, а можливо, її засмутила моя розмова з де Кераделом. Безумовно, вона їй не сподобалася.
— Гаразд, нехай будуть банальності, — сказав я. — Якби мозок був іскрою, мій би сьогодні й сірника не запалив. Навіть розмова про погоду потребуватиме від мене неабияких інтелектуальних зусиль.
Вона засміялася:
— То як тобі сьогоднішня погода, Алане?
— Таку погоду варто було б заборонити на законодавчому рівні.