— А що могло б її поліпшити?
— Наразі — ти.
Вона похмуро подивилася на мене і сказала:
— Хотіла б я, щоб це було так. Але стережися, Алане.
— Перепрошую, Дагут, — сказав я. — Повернемося до банальностей.
Вона зітхнула, потім посміхнулася — невже це та сама Дагут, яку я знав раніше, або мені здавалося, що знав, та Дагут з веж стародавнього Іса чи Нью-Йорка... чи із золотим серпом у руках...
Тож ми говорили на загальні теми, хоча іноді втрапляли у небезпечні пастки. Вишколені слуги нагодували нас вишуканою вечерею. Де Керадел, хай би ким би він був — чаклуном чи психіатром, непогано знався на винах. Та мадемуазель майже нічого не їла і не пила та здавалася якоюсь млявою. Відсунувши убік горнятко з кавою, я сказав:
— Напевно, зараз відплив, Дагут.
Вона одразу ж випросталася і запитала:
— Чому ти так кажеш?
— Не знаю. Та ти мені завжди нагадувала море. І я сказав це тобі того вечора, коли ми зустрілися. То, напевно, і твій настрій підіймається і падає, як морські хвилі.
Вона різко підвелася, її обличчя було блідим:
— Добраніч, Алане. Я втомилася. Сподіваюся, ти міцно спатимеш.
Вона вийшла настільки стрімко, що я не встиг їй відповісти. Чому ж вона так відреагувала на те, що я порівняв її з хвилями? Чому втекла? У мене не було відповіді на ці запитання. Годинник пробив дев’яту. Я ще хвилин двадцять посидів за столом. Весь цей час на мене своїми порожніми очима дивилися слуги. Зрештою, я підвівся, позіхаючи. Із сонною усмішкою на обличчі я звернувся до дворецького бретонською:
— Сподіваюсь, що цієї ночі я точно висплюся.
Він був одним із тих, хто йшли попереду жертв з факелами у руках. У відповідь слуга низько мені вклонився. Вираз його обличчя зовсім не змінився, тож я так і не втямив, чи зрозумів він справжнє значення моїх слів. Відтуливши переді мною завісу, він супроводжував мене довгим поглядом, поки я підіймався сходами до своєї кімнати.
На хвилину я зупинився у залі та визирнув у вікно. Небом пропливали прозорі хмари, тонким серпанком огортаючи місяць, який вже кілька ночей спадав. Ніч була дуже тихою, залитою примарним світлом. У просторій старовинній залі не видно жодних тіней. Не чути ані шарудіння, ані шепоту. Зайшовши до кімнати, я роздягнувся та ліг у ліжко. Було близько десятої.
Час тягнувся нестерпно повільно. Я вдавав, що сплю. Тоді сталося те, чого я очікував. Хтось нечутно з’явився у кімнаті, і я впізнав аромат Дагут. Вона стояла біля ліжка. Нахилившись до мене, сторожко дослухалася до мого дихання, а потім легеньким дотиком пальців, ніби крильцями метелика, торкнулася моєї шиї і зап’ястка, перевіряючи пульс. Зітхнувши, я перевернувся на інший бік і, здавалося, поринув у глибокий сон. Я відчув її дихання і поцілунок на своїй щоці. Це був точно не дотик пальців. Аромат безслідно зник. Та я знав, що перед гобеленом Дагут зупинилася, прислухаючись, постояла кілька хвилин, а потім почув, як щось тихенько клацнуло, і вона зникла, як і аромат.
Та попри це я дочекався, доки стрілки на моєму годиннику покажуть одинадцяту. Тільки тоді я підвівся, вдягнув штани для верхової їзди, сорочку, темний светр та взувся у спортивні туфлі. Дорога від будинку вела прямо до воріт, що охоронялися. Звідси до них було півтори милі. Я не був упевнений, чи стоїть хтось зараз на варті, тож вирішив, не доходячи півмилі до брами, повернути ліворуч, дістатися муру і йти вздовж нього до скелі, біля якої на мене мав чекати МакКенн. Щоправда, хазяїн готелю казав, що з води до неї не підібратися, та я не мав сумніву, що МакКенн щось вигадає. За півгодини я сподівався бути на місці.
Вийшовши у коридор, я навшпиньках підкрався до сходів і подивився вниз. У залі горіло тьмяне світло, але нікого зі слуг видно не було. Спустившись сходами, я пішов до дверей. Їх на ніч не зачинили. Переступивши поріг і прикривши за собою двері, я пірнув у тіні рододендронів[29] і озирнувся навкруги.
Тут дорога повертала. На її узбіччі не було жодних кущів. Вітер розігнав хмари, і місяць світив надто яскраво. Але я міг сховатися за поворотом у тіні дерев, що росли обабіч дороги. Минувши поворот, я дістався рятівного прихистку. Зупинився там хвилин на п’ять, аби уважно роздивитися все довкола. Вікна будинку залишалися темними, з нього не лунало ані звуку, не було там помітно і жодного руху. Тож я рушив уперед.
Пройшовши трохи менше милі, я дістався вузької стежини, що повертала ліворуч. Шлях пролягав прямо, принаймні так мені здалося у світлі місяця. Стежка мала б вивести мене до скелі, ще швидше та з меншим ризиком. Тож я вирішив піти нею. Пройшовши кілька ярдів, я побачив, що дерева змінили кущі. Стежина тяглася далі, але кущі обабіч були надто високими і густими, затуляючи мені краєвид.
Десь за півмилі у мене з’явилося гостре відчуття, що за мною стежать. Неприємність відчуття посилювало те, що мені чомусь здавалося, що цей хтось дуже відразливий. Раптом я відчув його подих просто на своїй потилиці. Він позаду? Я різко обернувся і висмикнув з кобури пістолет.
Але за мною нікого не було. Стежина простягалася в далечину. І на ній ані душі.
Серце вистрибувало з грудей так, наче я пробіг не одну милю. Чоло та долоні спітніли, а до горла підкочувалася нудота. Насилу опанувавши себе, я пішов далі. Пістолета з рук не випускав. Зробивши з десяток кроків, я знову відчув, як щось непомітно підкрадається — ближче і ближче... швидше і швидше... та накриває мене. Ледь не кинувшись навтьоки, я обернувся, але, як і попереднього разу, нічого не побачив, тільки безлюдну стежину.
Постійно озираючись, я продовжив іти вперед.
Аж раптом я помітив, що у кущах обабіч стежини щось рухається, нечутно і скрадливо, здавалося, що в них щось пурхає в унісон з моїми кроками, спостерігає за мною та глузує з мене, я чув якесь шарудіння, чийсь шепіт та нестерпний тоненький писк. Ноги тремтіли, нудота посилювалася, і з кожним кроком мені було все складніше і складніше приборкувати панічне бажання кинути пістолет, затулити очі долонями, аби нічого не бачити, і тікати світ за очі.
Нарешті стежина скінчилася. Крок за кроком, задкуючи, я йшов далі, шарудіння і писк затихли. Та у кущах і далі щось рухалося, і я знав, що за мною продовжують стежити. Обернувшись, я побачив, що опинився на краю галявини. Хоч би якою лиховісною вона виглядала вдень, та зараз, уночі, в тьмяному світлі місяця, що спадає, тут було просто моторошно. Вона виглядала жахливо примарною, а кущі, що раніше скидалися на скорчені людські тіла, зараз здавалися охопленими глибоким розпачем душами, навіки ув’язненими в цій порожнечі.
У мене не було іншого вибору, окрім як швидко проскочити галявину. Я не міг повернутися назад до того свисту та шарудіння в кущах. Тож я побіг навпростець до скелі.
Здолавши майже третину шляху, я почув собачий гавкіт. Звук долинав з боку будинку, і я мимоволі зупинився, дослухаючись. Ніколи раніше не чув, щоб пси так гавкали. Це безупинне завивання більше нагадувало невимовно скорботний плач, в якому вгадувався той самий нестерпний свист, який я вже чув у кущах. Це був плач порожнечі, яка огорнула галявину.
Я закляк, не в змозі поворухнутися. У роті пересохло, волосся стало сторч, наче наелектризоване. Виття чулося все ближче і ближче.
Зі стежини виринули якісь примари. Чорні у місячному світлі, вони скидалися на тіні людей. Але людей спотворених, що радше нагадували мерзенні карикатури, викривлені у майстерні Пекла. Вони були відразливими. Ці почвари розповзалися по всій галявині, перестрибуючи приземкуваті кущі. І весь час вони гелготіли, верещали та висвистували. Одна з них скидалася на потворну роздуту жабу. Вона підстрибнула до мене та перескочила через голову, видаючи неприємний звук. Інша зачепила мене, рухаючись повз. Вона мала довгі, наче у приматів, руки, криві ноги, голову розміром з помаранч та тоненьку шийку. І це була зовсім не тінь, бо я відчув її дотик, легкий, наче павутина, наче крильця якоїсь комахи, наче імла. Від того доторку у мене залишилося відчуття, ніби мене забруднили, спаплюжили.
Гавкання собак ставало гучнішим, а разом з ним і тупіт копит дебелого коня, що скакав галопом.
29
Рододендрон, азалія, або червона рута — рід рослин родини вересових. Деякі види рододендронів іноді досягають висоти 30 м.