На галявину влетів могутній чорний огир. Шия витягнута вперед, грива розлітається на бігу. Верхи на ньому сиділа Дагут, її попелясто-золотаве волосся розвіював вітер, очі палали пурпуровим відьомським вогнем. Побачивши мене, вона підняла догори батога, закричала і натягла повіддя так, що кінь став цапки і затанцював на задніх ногах. Тоді вона знову закричала і вказала на мене. З-за коня з’явилася зграя величезних псів. Їх було з десяток чи навіть більше. Вони були схожими на стагхаундів... псів друїдів.
Вони котилися на мене чорною хвилею... і тоді я розгледів, що вони теж були тінями, але в їхній суцільній чорноті виблискували червоні очі. Вони палали тим самим пекельним вогнем, що й очі Дагут. За ними верхи на коні мчала Дагут. Вона більше не кричала, її вуста спотворила гримаса люті, у неї було обличчя не жінки, а демона.
Собаки майже наздогнали мене, доки я стояв як укопаний та дивився просто їм в очі. Піднявши вгору пістолет, я вистрілив у Дагут. Та перш ніж я встиг натиснути на гачок вдруге, на мене накинулася зграя тіней.
Пси Дагут теж були матеріальні, так само, як і та істота, що торкнулася мене. Напівпрозорі, подібні до туману, проте матеріальні. Я аж захитався під їхнім натиском. Здавалося, вони були зіткані з чорної павутини. І місячне сяйво я бачив ніби крізь чорний серпанок, і образ Дагут верхи на чорному огирі посеред пустельної галявини теж розпливався перед очима, наче у чорному павутинні. Кинувши пістолет, я вирішив битися голіруч. Від дотику псів не відчувалося жорстокості, притаманній живим істотам, лише віяло крижаним холодом. Вони накинулися на мене, вишкіривши пащеки, впилися мені в шию, пропікаючи своїми вогняними червоними очима. Здавалося, що крізь їхні ікла у мене вливалася студінь, яка пронизувала до кісток. Сили залишали мене. Дихати ставало все важче. Руки і ноги задеревеніли від холоду. Тож спроби опиратися чорній павутині тіней ставали щодалі, то кволішими. У якийсь момент я впав на коліна, задихаючись...
Дагут зіскочила з коня і окриком відігнала псів. Я подивився на неї та спробував підвестися. Її обличчя більше не кривилося гнівом, але і співчуття на ньому не було. В її очах, що різко контрастували з блідим лицем, палахкотів пурпуровий вогонь. Вона шмагнула своїм батогом по моєму обличчю:
— Це тобі тавро за першу зраду!
Вдарила знову:
— А це за другу!
Хльоснула втретє:
— І за останню!
Я не розумів, чому не відчуваю ударів.
Я не відчував взагалі нічого, все тіло заклякло, наче холод стискав його зсередини. Потроху він підбирався до мозку, остуджуючи свідомість, заморожуючи думки.
— Підведись! — наказала вона.
Я повільно звівся на ноги. Вона вискочила на коня і веліла:
— Підніми ліву руку.
Я зробив, як вона наказала, і моє зап’ястя опинилось у зашморгу її батога, наче в кайданах.
— Ти тільки поглянь! Нарешті мої гончаки ситі, — сказала вона.
Я повернув голову. Гончаки гасали по галявині, ганяючись за тінями, які, нажахані, з вереском намагалися втекти від них, стрибаючи від одного куща до іншого. Але пси наздоганяли їх, валили на землі та безжально шматували.
— Зараз і ти долучишся до них! — промовила Дагут.
Вона покликала псів, і ті, облишивши своїх жертв, кинулися до неї.
Холод дістався до мого мозку. Думки були паралізовані. Я все ще міг бачити, але те, що було доступно моєму зору, вже не мало для мене жодного сенсу. Тепер мною керувала лише її воля.
Огир поскакав назад до стежини. Я побіг поруч з ним, прив’язаний батогом Дагут, як раб-утікач. Обернувшись, я побачив за собою зграю тіней з палаючими червоними очима. Та мені було байдуже.Моє тіло вже геть заклякло, і єдине, що я розумів, це те, що я все ще біжу.А потім і ця остання іскра свідомості згасла...
19. «Повзи, Тінь!»
Мої рецептори повністю втратили чутливість, проте розум залишався чистим і ясним. Я почувався так, наче мене позбавили власного тіла. Напевно, крижана отрута, що сочилася крізь ікла гончаків, і досі діяла, тримаючи мене в заціпенінні. Та попри це, я все чітко бачив і чув.
Але єдиним, що я бачив, були зеленаві сутінки. Здавалося, що я опинився на дні океану, дивлюся вгору та намагаюсь розгледіти бодай щось крізь товщу застиглої кришталево чистої зеленої води. Я плавав у цих нерухомих морських глибинах, проте чув, як десь високо наді мною шепотять та співають хвилі.
Я почав підійматися, намагаючись дістатися поверхні та хвиль, що шепотіли і співали. Вони наспівували якусь дивну старовинну мелодію, пісню моря, що звучала ще задовго до появи першої людини... і спів цей супроводжувався передзвоном крихітних дзвіночків, який долинав з морських глибин... йому акомпанували арфи коралів, струни яких були забарвлені у пурпуровий, фіолетовий та яскраво-жовтий кольори.
Я підіймався все вище і вище, доки спів хвиль, передзвін дзвіночків та акорди арф не злилися в один звук... У голос Дагут.
Вона була поруч, співала, але я не бачив її. Я не бачив нічого, окрім зеленавих сутінків, що швидко тьмянішали. Яким же солодким та водночас безжальним був її голос... а в пісні не було жодного слова, окрім тягаря, яким вона налягала на мене...
Я спробував заговорити, але не зміг; спробував поворухнутися, але мені не вдалося. А вона і далі продовжувала співати... все посилюючи тягар...
Раптом до мене повернулося відчуття власного тіла. Спершу я відчув поколювання, потім почало здаватися, що все воно налилося свинцем, і зрештою мене накрила хвиля нестерпного болю. Я залишив тіло. Воно лежало на широкому ліжку на коротких ніжках у кімнаті, завішаній гобеленами та залитій рожевим світлом. Та мене воно не освітлювало, ледь торкалося ніг. На моєму обличчі виднілися три рожеві рубці — сліди від батога Дагут. Біля узголів’я стояла Дагут, оголена. Дві блідо-золотаві коси лежали на білих грудях. Я знав, що не помер, але Дагут не дивилася на моє тіло. Вона дивилася на мене... хай би ким я був... а я сидів скорчившись біля ніг свого тіла...
Несподівано кімната, моє тіло і Дагут розчинилися — по черзі. Я повз наосліп, у цілковитій темряві. Здавалося, ніби я рухався тунелем, бо згори, знизу та з обох боків мене щось оточувало; і в якийсь момент, коли я дістався його кінця, темрява почала розсіюватися.
Я вибрався з темряви й опинився на вершині великого каменя, біля самих мегалітів. Місяць висів низько над землею, і в його світлі вони здавалися чорними.
Порив вітру підхопив мене, як листок, і відніс ближче до мегалітів. Тоді я подумав: на що ж я перетворився, якщо мене відносить вітром? Я відчув обурення, гнів. Гнів тіні! — промайнуло у голові.
Я стояв біля одного з мегалітів. Він сам по собі був досить темним, та до нього притулилася ще темніша тінь. Це була тінь чоловіка, по коліна вгрузлого в землю. Довкола були такі самі мегаліти, і біля кожного з них теж стояла така сама тінь чоловіка... з ногами, що вгрузли у землю. Та, що була найближче до мене, сколихнулася, наче тінь від свічки, що стоїть на вітрі. Нахилившись до мене, вона прошепотіла:
— У тобі є життя! Виживи, Тінь, і врятуй нас!
— Я така сама тінь, як і всі ви... така ж сама... як же я можу врятувати вас? — прошепотів я.
Тінь біля мегаліта захиталася, почала тремтіти:
— У тобі є життя... вбий... вбий її... вбий його...
— Спершу... вбий... її... — прошепотіла тінь, що була позаду мене.