Раптом звідусіль прошелестіло:
— Убий... Убий... Убий...
Знову здійнявся вітер. Цього разу його порив кинув мене, наче тоненьку галузочку, на поріг Карну. Шепотіння тіней, прикутих до мегалітів, що стояли колом, стало пронизливим, ніби змагалося з вітром, який заніс мене до Карну... зводило бар’єр між мною та Карном... відтягало мене з галявини з каменями...
І враз Карн та мегаліти зникли, а з ними і місяць та звична місцевість. Я став тінню... у світі тіней...
Тут не було ані зірок, ані місяця, ані сонця. Все довкола огорнули сутінки. Весь цей тьмяний, попелястий та присмерковий світ. Я стояв сам-самісінький посеред широкої рівнини, в якої не було жодних вимірів — вона не мала ні кінця ні краю. Хоч би куди я поглянув, всюди бачив те саме, наче відображення на величезних екранах. Та я знав, що ця дивна місцина все-таки має виміри. Я був тінню — нематеріальною та розпливчатою. Але я все ще мав слух і зір, сприймав смак і дотик. Я переконався в цьому, коли, сплеснувши у долоні, відчув їх, а у роті з’явився гіркий присмак попелу.
Переді мною височіли примарні гори, що підпирали одна одну, наче гігантські пласти чорного нефриту, скидаючись на луску. Їх можна було розрізнити хіба що за відтінками чорного. Здавалося, що варто тільки простягнути руку — і я їх торкнуся, та я розумів, що вони надто далеко. Мої очі, чи зір, — не має значення, як називати те, що дозволяло мені бачити у світі тіней, — загострився. Я стояв по коліна у темній, примарній траві, всіяній маленькими квіточками, які мали б бути яскраво-синіми, а не блідо-сірими. А химерні лілії, які мали б бути золотими та червоними, хиталися на вітрі, подиху якого я не відчував.
Наді мною пролунав тонкий, жалібний та водночас солодкий передзвін. Над головою пролетіли тіні птахів, що прямували до гір. Вони пролетіли... та передзвін і досі лунав... перетворюючись на голос... голос Дагут.
Мій шлях лежав до гір — птахи-тіні вказали мені його. Але раптом мене охопив бунтівливий настрій, і я подумав: не піду цією дорогою. Це ілюзія. Залишуся тут...
Безжальний голос Дагут наказував:
— Повзи, Тінь! Дізнайся, наскільки реальний цей світ.
І я рушив уперед, сутінковою травою до чорних гір.
За спиною почувся стукіт копит. Обернувшись, я побачив, як на мене мчить кінь-примара — могутній сірий бойовий кінь в обладунках. Вершник-примара на ньому був озброєний — то була тінь кремезного чоловіка з широкими плечима та міцною статурою, він не ховав обличчя за забралом, та з голови до ніг був закутий у кольчугу, на поясі в нього висіла бойова сокира, а за плечима виднівся довгий двосічний меч. Попри те, що кінь уже наздогнав мене, стукіт його копит був ледь чутним, наче перекоти далекого грому. Тоді я побачив, що далеко позаду озброєного вершника мчать інші вершники-примари, припавши до грив низькорослих конячок. Зупинившись, озброєний вершник подивився на мене. Його карі очі тьмяно виблискували:
— Чужинцю! Присягаюся нашою Володаркою, я не залишаю тих, хто відбився від решти, на поталу вовкам! Сідай, Тінь... сідай на коня!
Він простягнув руку та підхопив мене, посадовивши на коня позаду себе.
— Тримайся міцніше! — вигукнув вершник і пришпорив огира. Той відразу ж помчав уперед, і не встиг я зогледітися, як ми опинилися біля підніжжя гір. Побачивши попереду ущелину, він зупинився й озирнувся назад. Зробивши глузливий жест, засміявся:
— Тепер їм нас не наздогнати...
— Ніяк не втямлю, чому мій кінь такий знесилений, — пробуркотів він.
Тоді, повернувши до мене своє примарне обличчя, сказав:
— А, знаю... У тобі забагато життя, Тінь. Той, хто тебе відкидає, і досі... не помер. Тоді що ти тут робиш?
Він зняв мене з коня та обережно поставив на землю.
— Дивися! — він вказав на мої груди. Від них тягнулася тоненька срібна мотузочка, наче павутинка... тягнулася до ущелини, ніби вказуючи дорогу, якою я маю йти... здавалося, що вона виходить із самого серця... розмотується прямісінько з нього...
— Ти і досі живий! — у голосі тіні прозвучав жаль. — Отже, ти маєш відчувати голод і спрагу... доки не вгамуєш їх там, куди тебе приведе ця нитка. Напівтінь, мене сюди відправила відьма Береніс Азле з Лангедока. Та від мого тіла давно вже нічого не залишилося, тож тепер я служу їй тінню. Давно вже нічого не лишилося, кажу я, а це означає... але тут ніхто не слідкує за часом. Це сталося 1346 року за літочисленням нашого Повелителя. А в тебе?
— Десь шість століть по тому, — відповів я.
— Довго... як довго, — прошепотів він. — Хто відправив тебе сюди?
— Дагут з Іса.
— Королева тіней! Що ж, не тільки тебе одного. Вибач, Напівтінь, але далі везти тебе я не можу.
Раптом він ляснув себе по боках та аж затрясся від сміху:
— Минуло шістсот років, а у мене й досі є коханка. Вона стала тінню, зрештою, як і я. І я досі можу битися. Береніс, я вдячний тобі. Святий Франциск, змилуйся над нею, нехай їй буде не так спекотно у Пеклі, де вона, поза сумнівом, і перебуває.
Нахилившись, він ляснув мене по плечу:
— Та краще вбий свою відьму, напівбрате, якщо зможеш!
Він помчав в ущелину, а я пішов слідом за ним. Зовсім
скоро вершник зник з поля зору. Чи довго я йшов, не знаю. Час, справді, не мав тут жодного значення. Нарешті я дістався кінця міжгір’я.
Чорні нефритові гори оточували садок з білими лілеями. У центрі садка виблискував глибокий чорний ставок, в якому також плавали лілеї. Тільки ці були чорного, сріблястого та графітового кольорів. Він був обнесений стіною з чорного нефриту...
Саме тут я вперше відчув несамовитий голод, нестримну спрагу...
На чорному парапеті лежало семеро дівчат, сім блідих сріблястих тіней... вони були виняткової вроди. Оголені тіні... одна з них спиралася підборіддям на туманні руки, її очі сяяли блакиттю найчистіших сапфірів... інша сиділа, зануривши струнку ніжку у чорні глибини водойми... її волосся було чорнішим за воду, чорнішим за її хвилі, і таким же прекрасним... з темної імли волосся на мене дивилися смарагди зелених очей, і в них світилася надія...
Усі семеро підвелися та рушили до мене. Одна з них промовила:
— У ньому надто багато життя.
— Багато... проте недостатньо, — сказала друга.
— Йому необхідно втамувати голод і спрагу... а тоді побачимо, — підхопила третя.
— Хто відправив тебе сюди, Тінь? — запитала дівчина з сапфіровими очима.
— Білява Дагут. Дагут з Іса, — відповів я.
Вони аж відсахнулися:
— Тебе прислала Дагут? Тінь, ти не для нас. Йди собі далі.
...Повзи, Тінь!..
— Я знесилений. Дозвольте мені трохи тут перепочити, — почав благати я.
— У тобі забагато життя. Якби воно зовсім згасло, ти б не відчував утоми. Ніщо так не забирає сил, як життя, — промовила зеленоока дівчина.
— Життя тільки і приносить, що втому, — прошепотіла блакитноока.
— Все одно я відпочину. Я голодний і спраглий.
— Тінь, в якій забагато життя... тут тобі нічим підживитися... тут тобі немає чим вгамувати спрагу.
— Я питиму звідти, — промовив я, вказавши на ставок.
— Що ж, Тінь, спробуй, — засміялися вони.
Я ліг на живіт і хотів було занурити обличчя у товщу чорної води. Та варто було мені нахилитися, як її поверхня відступила. Вона віддалялася від моїх вуст... це була не вода, а її тінь... і мені не вдалося ковтнути ані краплини...
...Спрагла Тінь... нап’єшся там де я велю...
Голос Дагут!
— Дозвольте мені перепочити, — попрохав я дівчат.
— Відпочивай, — погодилися вони.
Я сів на краєчку стіни. Сріблясті дівчата відсунулися від мене і збилися докупи, взявшись за руки. Вони про щось шепотілися. Так приємно було відпочити, хоча спати зовсім не хотілося. Обхопивши коліна руками, я схилив голову до грудей. Самотність накрила мене, наче ковдрою, закутала, огорнула. Тоді до мене наблизилася дівчина з блакитними очима. Поклавши свою руку мені на плечі, вона нахилилася ще ближче: