— Коли вгамуєш голод... втамуєш спрагу... повертайся до мене.
Не знаю, скільки часу я пролежав на тій стіні біля ставка, та коли врешті-решт піднявся, дівчата з тьмяного срібла зникли. Чоловік в обладунках сказав, що це місце не підвладне часові. Хотів би я, щоб його кінь мав достатньо сил довезти мене туди, куди прямував він сам. Відчуття голоду та спраги ставало все нестерпнішим. Я знов ліг долілиць і спробував напитися зі ставка. Та ця примарна вода, вочевидь, була не для мене.
Щось тягнуло мене, поривало йти далі. Це була срібна нитка, що виблискувала живим світлом. Я вийшов з садка, прямуючи за нею...
Гори лишилися позаду. Тепер мій шлях лежав через безкраї болота. В кущах обабіч стежки, з якої небезпечно було звертати, ховалися тіні, що скрадалися за мною. Попри те, що я їх не бачив, я відчував їхню мерзенність. Вони стежили за моїми рухами, і я розумів, що найменший хибний крок — і я опинюся в їхніх пазурах. Над болотом висів туман, сірий потойбічний туман, який ставав густішим, як тільки невидимі істоти починали крадькома підводитися і перебігати вперед, щоб зачаїтися в кущах біля стежки, чатуючи на моє наближення. Я відчував на собі їхній погляд: холодний, мертвий, лихий.
Пройшовши ще трохи, я побачив перед собою пагорок, порослий примарним листям папороті, в якому ховалися вже інші тіні, штовхаючи одна одну та збиваючись докупи. Вони рухалися слідом за мною, а я крокував далі повз ефемерні чагарі. Відчуття самотності посилювалося з кожним кроком, а голод і спрага стали настільки нестерпними, що перетворилися на тортури.
Минувши болото, я вийшов на тьмяний путівець, який дуже швидко став широкою дорогою, що тяглася крізь безкрайню хмарну рівнину, час від часу завертаючи вбік. Тіні зустрічалися і тут... та цього разу це були тіні чоловіків та жінок, старих і молодих, дітей та тварин... та жодна з них не мала нелюдського чи неземного вигляду. Здавалося, що всі вони зіткані з густого туману... з морозного туману. Вони переходили з одного боку дороги на інший, ледь пленталися або швидко крокували, в розпачі зупинялися і стояли... поодинці та групами. Минаючи їх, я відчував на собі їхні погляди. Здавалося, що тут зібралися тіні людей усіх часів і народів. Тут був худорлявий єгипетський жрець з котом-примарою на плечі, що постійно вигинав спину та безгучно зашипів на мене... три римські легіонери, голови яких щільно облягали темні округлі шоломи... проходячи повз когось, вони щоразу здіймали догори свої примарні руки у давньому вітальному жесті... були і грецькі воїни з шоломами, прикрашеними пір’ям, та примарні жінки, яких несли на ношах такі ж примарні раби... зустрілася мені й група маленьких чоловіків, що їхали верхи на маленьких поні, з-за спин чоловіків стирчали луки, а їхні очі скоса зиркали на мене... була серед них і тінь дитини, що підбігла до мене, протягнувши свої рученята до тоненької ниточки, що вела мене... тягнула... але куди?
Дорозі не було видно кінця. Що довше я йшов, то більше тіней з’являлося на моєму шляху, причому більшість із них прямувала в тому самому напрямку, що і я. Зненацька праворуч від мене, на туманній рівнині, замерехтіло бліде світле... примарне, потойбічне... наче вогні святого Ельма, вогні тих, хто помер... що світилися серед мегалітів...
Виявилося, що це був півмісяць, який розпростерся над рівниною, наче гігантська брама. Він відкидав стежину попелястого світла, до якої з дороги почали стікатися люди-примари. Але не всі. Одна з них зупинилася біля мене, вагаючись. Це була тінь чоловіка міцної статури, у гостроверхому потріпаному капелюсі, вдягнутого у плащ, що розвіювався на вітрі, якого я не відчував. Натомість його дебеле тіло цей вітер, здавалося, рвав на шматки.
— Пожирач тіней їсть з повної миски, — прошепотів він.
— Пожирач тіней? — ледь чутно перепитав я.
Я відчув на собі його пильний погляд. Він відповів голосом, який шелестів, як отруйне листя, що гниє:
— Ех... невинна душа! То ти тільки-но з’явився у цьому, сповненому пристрастей, світі! І ти ніколи не чув про Пожирача тіней? Ех-ех... але він — єдино можливе втілення смерті для нас, і ті, хто вичерпав свою енергію, йдуть до нього. Ви прямуєте за ними, навіть не усвідомлюючи цього, адже він ще не проявив себе на повну потугу. Дурні! — з лихою насмішкою прошепотів він. — Їм би варто навчитися, так само, як колись зробив я, знаходити їжу там, звідки вони прийшли. Не їжу у вигляді тіней... ні, ні, ні... чисту плоть, тіло і душу... душу, ха-ха-ха!
Примарна рука спробувала схопити блискучу нитку та відразу ж відсмикнулася, ніби обпечена... величезна тінь корчилась і звивалася від болю. В її голосі, що скидався на шарудіння листя, зазвучали благальні нотки:
— Ти йдеш на свою весільну учту... до свого шлюбного ложа. На столі у тебе буде багато чудових наїдків... плоть, кров і душа... життя. Візьми мене із собою, молодий... візьми. Я можу навчити тебе стільком речам! І за це прошу лише кілька крихт з твого столу... лише малесеньку часточку твоєї нареченої...
Їхні голоси долинали до мене низьким гудінням, а слова здавалися нерозбірливим шурхотом. Мені було байдуже,
Перед півмісяцем щось юрмилося, щось згущувалося на його блискучій поверхні... бездонні чорні тіні формували малюнок велетенського обличчя, що не мало чітких рис. Хоча деякі, власне, були. На ньому виділялися два отвори, схожі на очі, крізь які лилося люмінесцентне світло. Вимальовувався і широко роззявлений рот, що теж на мав виразних обрисів. Звивиста стрічка мертвотного світла висовувалася з нього, як язик. Цей язик злизав поближні тіні та затягнув їх до пащі. Вуста зімкнулися, а потім розтулилися, і язик висунувся знову..
— О, мій голод! О, моя спрага і мій голод! Візьми мене із собою, молодий, до своєї нареченої. Я можу навчити тебе стільком речам за таку невелику ціну...
Я від душі зацідив невгамовній тіні та побіг геть від її нестерпного шепотіння. Я біг, затуляючи очі руками-тінями, щоб не бачити цього жахливого примарного обличчя.
...Голодна Тінь... наситишся лиш коли я велю. Спрагла Тінь... нап’єшся лиш там, де я велю!..
Цієї миті я все зрозумів. Зрозумів, куди привела мене срібна нитка. Я смикнув за неї своїми руками-тінями, та не зміг розірвати. Я спробував побігти назад, в інший бік, але вона не дозволяла зробити й кроку, невблаганно повертаючи назад,
Тепер я зрозумів, що мала на увазі та лиха тінь, яка казала... що я прямую до місця, де зможу втамувати голод і спрагу... до свого весільного столу... до своєї нареченої...
Хелен!
Її тіло, кров і життєва сила мали втамувати мій голод та спрагу.
Хелен!
У світі тіней посвітлішало. Він став прозорішим. Величезні темні тіні розчинилися в ньому, а разом з ними зникла і сама галявина.
Я опинився у якомусь старому будинку. Тут були Хелен, Білл, МакКенн і ще один не знайомий мені чоловік — худорлявий, смаглявий, з видовженим аскетичним обличчям і сніжно-білим волоссям. Стривайте-но... це ж, напевно, Рікорі...
Як довго я був у долині тіней?
Їхні голоси долинали до мене низьким гудінням, а слова здавалися нерозбірливим шурхотом. Мені було байдуже, про що вони говорять. Вся моя увага була зосереджена на Хелен. Я страшенно жадав її, вмирав від спраги за нею... я мав напитися нею, насититися нею...
Та якщо я зроблю це, вона помре — подумав я.
Нехай... я мав втамувати спрагу і голод — промайнула друга думка.
Вона різко підвела голову. Я знав, що вона відчуває мою присутність. Обернувшись, Хелен подивилася прямісінько на мене. Вона бачила мене... Я знав, що бачила. Її обличчя зблідло... на ньому відбився жаль. Бурштиново-золотаві очі потьмянішали, сповнившись люттю. В них можна було побачити цілковите розуміння всього, що відбувається... тоді вони засвітилися ніжністю. Вона випнула маленьке округле підборіддя, а червоні вуста, що нагадували мені про стародавніх жінок, набули незбагненної форми. Підвівшись, вона щось сказала решті. Я бачив, як вони теж підвелися, недовірливо дивлячись на неї, та обвели очима кімнату, немов у пошуках чогось. Усі, окрім Рікорі, який дивився прямо на неї. Його жорстке обличчя пом’якшало. Цієї миті в гудінні їхніх голосів я став розрізняти слова. Я почув, як Хелен каже: