— Я здолаю Дагут. Дайте мені годину. Я знаю, що роблю. — Її обличчя почервоніло. — Повірте мені, я знаю.
Я побачив, як Рікорі нахилився та поцілував її руку. Він підняв голову, і я помітив, з якою незворушною впевненістю він подивився на неї...
— Я знаю, ти переможеш, Мадонно... та якщо програєш, можеш бути певна: я помщуся.
Вона вийшла з кімнати. А я тінню поповз за нею.
Піднявшись нагору, вона зайшла до іншої кімнати. Увімкнула світло і зачинила за собою двері. Підійшла до вікон, засунула штори. Тоді простягла до мене руки:
— Ти чуєш мене, Алане? Я бачу тебе... твій силует ледь видно, проте тут він чіткіший, ніж знизу. Ти мене чуєш? Якщо так, підійди до мене.
Моє тіло тремтіло від бажання... бажання насититися нею, напитися нею. Та в моїй голові лунав голос Дагут. Він велів виконувати її накази — наситишся й нап’єшся лиш коли я велю.
Я знав, що відчуття голоду і спраги тільки посилюватиметься, і Дагут не випустить мене зі свого полону, доки я їх не вгамую. Зробити це я міг тільки з Хелен. Тільки її життя могло втамувати мій голод і спрагу. Щоб з’ївши, випивши її... я вбив її.
— Я чую тебе, — прошепотів я.
— І я тебе чую коханий, йди до мене.
— Не зараз. Відчуття голоду і спраги до тебе мають стати нестерпними... і коли я прийду до тебе, ти помреш.
Вона загасила світло, підняла руки і розпустила волосся, його багряно-золотаві пасма впали на плечі, огорнувши її до пояса. Хелен запитала:
— Що змушує тебе триматися на відстані? Від мене, від тієї, хто кохає тебе... від тієї, кого кохаєш ти?
— Дагут... і ти це знаєш.
— Ні, не знаю, коханий. Це неправда. Ніхто не може втримати тебе від мене, якщо ти по-справжньому кохаєш мене, і якщо тебе кохаю я. І те, й інше — щира правда... благаю, підійди ближче, коханий... візьми мене.
Я нічого не відповів, не міг промовити ані слова. І наблизитися до неї теж не міг. Відчуття голоду ставало все нестерпнішим, спрага несамовитою.
Вона благала:
— Алане, думай тільки про це. Думай тільки про те, що ми кохаємо один одного. Про те, що ніхто не може втримати нас одне від одного. Тільки про це. Зрозумів?
— Так, — прошепотів я і спробував думати тільки про це, тоді як голод і жага її... її життєвої сили... наче два зголоднілі пси, намагалися зірватися з ланцюга.
— Любий, ти бачиш мене? Добре бачиш? — запитала вона.
— Так, — прошепотів я.
— Тоді подивися сюди... і підійди до мене, — промовила вона.
Вона знову підняла руки і вислизнула із сукні, зняла взуття та панчохи, шовкова сорочка ніжно сповзла додолу. Хелен стояла прямо переді мною, така гарна, така жадана, така земна. Відкинувши назад волосся, оголила свої білі груди... її очі були схожі на золоті озеречка, сповнені кохання, в яких не було ані краплі сорому...
— Візьми мене, коханий! Їж, пий мене!
Я напружився, намагаючись розірвати кайдани, що стримували мене, напружився, наче душа, що прагне потрапити з пекла до воріт раю і відчинити їх.
— Вона не має над тобою влади. Ніхто не розлучить нас... йди до мене, коханий.
Кайдани впали... Я опинився в її обіймах...
Попри те, що я був тінню, я відчував дотик її м’яких долонь... відчував тепло її грудей, які притискали мене до себе все сильніше і сильніше... відчував її гарячі поцілунки на своїх примарних вустах. Ми злилися в одне ціле. Я їв її, пив з неї... пив її життєву силу... і відчував, як ця сила виповнює мене... розтоплює крижану отруту примарних псів...
Звільняє мене від примарних кайданів...
Звільняє від Дагут!
Я стояв біля ліжка і дивився на Хелен. Вона лежала переді мною, бліда і виснажена, напівприкрита своїм золотаво-рудим волоссям... Невже вона померла? Невже Дагут перемогла?
Я притулився вухом до її грудей, аби послухати серце, але не почув його биття. Мене переповнювали такі любов і ніжність, яких я ніколи раніше не відчував. Вони вихлюпувалися з мене, огортаючи Хелен. У голові промайнуло: «Таке кохання має бути сильнішим за смерть... воно має повернути їй життя, яке я в неї відібрав...»
Та я і досі не чув биття її серця...
А потім за коханням та ніжністю мене накрило хвилею розпачу. Слідом за нею накотилося почуття лютої ненависті, що вражала своїм холодом більше за отруту примарних псів.
Почуття ненависті до Дагут.
Ненависті до чаклуна, який звався її батьком.
Невгамовної, нестримної, безжалісної ненависті до них обох.
І ця ненависть посилювалася.
Вона злилася з життєвою силою, яку я відібрав у Хелен. Дала мені крила. На них я кинувся геть... геть від Хелен... назад у світ тіней...
А коли прокинувся... від тіні не лишилось ані сліду.
20. Остання жертва
Я лежав на широкому низькому ліжку у завішеній гобеленами кімнаті. Старовинна лампа заливала її тьмяним рожевим світлом. Це була кімната Дагут, в якій вона перетворила мене на тінь. Мої руки лежали схрещені на грудях, зап’ястя були зв’язані. Піднявши їх угору, я побачив, що вони міцно закуті у відьомські кайдани — пасмо блідо-золотавого волосся Дагут. Я розірвав його. Мої ноги теж були зв’язані таким самим пасмом. Вивільнивши їх, я зіскочив з ліжка. На мені був одяг з білої бавовни, схожий на той, в який я був одягнений під час обряду жертвоприношення. Я з відразою зірвав його із себе. Над столиком біля ліжка висіло дзеркало. Я помітив, що три сліди від батога Дагут на моєму обличчі вже не були такими яскраво-червоними.
Як довго перебував я у світі тіней? Достатньо для того, щоб Рікорі встиг повернутися, та наскільки довше? Але ще важливішим було зрозуміти, скільки часу минуло від нашої зустрічі з Хелен? На годиннику було близько одинадцятої. Та я не був упевнений, що це та сама ніч. Відтоді могло минути кілька днів. Час у світі тіней плине інакше. Здавалося, що я подолав неабияку відстань, однак Хелен зустрів біля воріт де Керадела. Я був впевнений у тому, що та старовинна кімната — у будинку, де зупинився МакКенн.
І вочевидь, Дагут зовсім не очікувала на моє повернення, принаймні не так швидко. Похмуро згадав, що я завжди дещо випереджав події, принаймні так вважали Дагут та її батько... Ще похмуріше згадав, що жодного разу не скористався цим. Хай там як, але все це могло свідчити про те, що її темні знання не були повними — зрештою, жодна з її тіней-шпигунок не повідомила про те, що мені вдалося втекти... вона і досі вважала, що я перебуваю під дією її магії, і досі підвладний її волі, що її накази і надалі стримуватимуть мене, аж доки моя жага до Хелен не стане настільки сильною, що вб’є її...
Та це також не давало жодних гарантій того, що Дагут не досягла своєї мети... що втамувавши свою спрагу зарано, я не вбив Хелен... можливо, вона і досі жива?
Ця думка п’янила, як міцне вино. Я підійшов до дверей і побачив, що вони замкнуті на масивні засуви зсередини. Та хто міг зробити це, якщо в кімнаті окрім мене нікого не було? Звичайно... я був в’язнем Дагут, і навряд чи їй хотілося, щоб бодай хтось торкався мене, коли її не було поруч. Тож вона замкнула двері і скористалася таємним виходом з кімнати. Вочевидь, вона подумала, що зв’язаними руками мені їх не відчинити. Тихенько відсунувши засуви, я спробував відчинити двері. Вони були не замкнуті. Обережно та повільно відкривши їх, я зупинився на порозі, вдивляючись у залу, прислухаючись.
У цей момент я вловив тривогу, сум’яття, страх старого будинку. Його переповнював страх. І лють. Це відчуття йшло не тільки з примарної зали — ним був перейнятий весь будинок. Мені раптом здалося, що будинок сприймає мою присутність і всю свою увагу зосереджує на мені... ніби відчайдушно намагаючись розповісти, що саме так його непокоїть, змушує лютувати і боятися.
Враження від того, що я відчув, було настільки сильним, що я зачинив двері, засунув один засув і завмер, притиснувшись до них спиною. В кімнаті не було ніяких тіней, тут було безпечно, тьмяне рожеве світло заливало кожен закуток...