Але дух будинку дістався і сюди, намагаючись пояснити мені, чим він так стурбований. У мене було таке відчуття, наче збунтувалися душі всіх тих, хто колись тут жив, кохав та помер... вжахнулися тим, що мало от-от статися... чимось нестерпно огидним... чимось лихим за своєю природою, що зароджувалось у цьому старому будинку... тим, чому вони неспроможні запобігти... і тепер благали мене покласти край цьому злу.
Будинок дрижав. Судома здіймалася з його підмурівка і пронизувала кожен камінь, кожну дерев’яну балку. Раптом відчуття тривоги зникло, здавалося, що воно повернулося назад до джерела цього дрожу. Будинок знову здригнувся. Цього разу сильніше — так, що хвиля дісталася дверей моєї кімнати. Судома ставала все потужнішою, поступово перетворившись на безперервне двигтіння, в такт з яким скрипіли та стогнали давні балки. Вдалечині прокотився ритмічний гуркіт.
Усе замовкло, старий будинок ще раз стрепенувся, потім затих, тоді знову заскрипіли дерев’яні балки. І знову запала мертва тиша... мене оточили привиди старого будинку, розлючені, гнівні, охоплені панічним страхом, вони кричали, благали, щоб я їх почув... зрозумів їх.
Та я їх не розумів... Підійшов до вікна і визирнув. Стояла темна, нестерпно спекотна ніч. Десь на овиді спалахнула блискавка, і пролунав далекий гуркіт громовиці. Я похапцем оглянув кімнату, сподіваючись знайти бодай якусь зброю, та марно. Я хотів дістатися своєї кімнати, перевдягнутися і відшукати Дагут з де Кераделом. Я не знав, що саме збирався з ними робити, коли знайду, але був рішуче налаштований покінчити з їхніми чаклунськими ритуалами. Тепер усе стало зрозуміло. Принаймні, стосовно того, було це ворожбитство чи навіювання. Ці люди були цілком реальним втіленням зла, що володіли темною мудрістю, використовуючи її з лихими намірами... таким людям не місце на землі... окрім цього, вони невпинно наближалися до якогось апогею, що міг мати катастрофічні наслідки, і їм за всяку ціну необхідно було завадити це зробити...
Привиди будинку стихли — нарешті я зрозумів, що вони намагалися мені сказати. Вони мовчали, але відчуття страху й досі не залишало їх, і духи спостерігали за мною. Я підійшов до дверей. Якийсь незбагненний порив змусив мене підняти білий одяг і накинути його на себе. Переступивши поріг, я увійшов до зали. Вона була сповнена тінями, та я не звертав на них уваги. Зрештою, я і сам встиг побувати тінню. З кожним кроком я відчував, як вони юрмляться довкола мене, повзуть за мною. І тоді я зрозумів, що тіні налякані не менше за старий будинок... вони бояться чогось невідворотного й жахливого, що чекає на них... привиди благали не допустити цього...
Десь унизу звучали голоси. Один із них, що належав де Кераделу, повнився люттю, а інший, Дагут, був насмішкуватий, але в ньому відчувалася загроза. Я підійшов до сходів. Тьмяне світло ледь освітлювало нижню залу. Голоси долинали з вітальні. Не було жодних сумнівів в тому, що ці двоє сваряться. Та я не міг розібрати їхніх слів. Тихенько прокравшись сходами вниз, я сховався за однією з масивних завіс, які затуляли вхід до кімнати.
Я почув слова де Керадела. Він сказав уже рівним голосом:
— Кажу тобі, справа наближається до кінця. Лишилося принести останню жертву... за неї я візьмусь сьогодні ж. І для цього ти мені не потрібна, доню. У тобі не буде жодної потреби і тоді, коли все це скінчиться. І ти нічого не можеш з цим вдіяти. Результату, якого я прагнув усе своє життя, майже досягнуто. Так мені сказав... він. Він... проявиться у всій своїй силі і зійде на трон. А я, — голос де Керадела сповнився марнославства і небувалого блюзнірства, — я сидітиму поруч. Він... обіцяв мені. Темна сила, яку людство протягом століть невтомно шукало по всьому світу, сила, якою майже вдалося заволодіти атлантам і якою Іс навчився живитися з Карну, сила всього середньовіччя, яку так складно відшукати, — вся вона буде у моїх руках. Цілком і повністю. Вся її непереможна міць буде моєю. Існує ритуал, про який ніхто ніколи не чув... І Він... Він показав мені його. Ні, Дагут, ти мені більше не потрібна. Та я не хочу втрачати тебе. І окрім цього... Йому... Йому ти подобаєшся. Але тобі доведеться за це заплатити.
Запала тиша, а потім я почув, як Дагут спокійно запитала:
— І яка ж ціна, батьку?
— Кров твого коханця.
Він чекав на її відповідь, так само, як і я, але Дагут мовчала. Тоді де Керадел продовжив:
— Мені вона не потрібна. Я витиснув із жебраків усе, і мені цього вистачить, ще й з надлишком. Та його кров збагатила б жертву і прислужилася... Йому. Так він сказав. Вона б посилила його матеріалізацію. І... Він попросив її.
— А якщо я відмовлюся? — повільно запитала вона.
— Це не врятує його, доню.
Де Керадел, не дочекавшись відповіді Дагут, промовив, удаючи подив, від якого віяло чимось лихим:
— Дагут з Іса знову вагається, обираючи між власним батьком і коханцем! За цим чоловіком борг, доню. І досить давній, бо ж саме заради одного з його пращурів твоя прародичка зрадила свого батька. Чи то була ти, Дагут? Виправити цю прикру помилку — мій обов’язок, інакше все повториться знову.
Вона тихенько запитала:
— А якщо я відмовлюся, що зі мною станеться?
Він засміявся:
— Звідки ж мені знати? Зараз мене стримують батьківські інстинкти. Та коли я поруч з... Ним... Я не усвідомлюю, що ти для мене означаєш. Можливо, нічого.
— В якому образі Він постане? — запитала Дагут.
— У будь-якому чи відразу в усіх. Він може набути будь-якої форми. Та він точно не постане у вигляді несформованої чорної маси, яку змалювала пересічна уява тих, хто викликав... Його... з Карну. Ні, ні, Дагут, Він навіть може прибрати образу твого коханця. Зрештою, чому б і ні? Ти подобаєшся Йому, доню.
Від цих слів кров захолола у моїх жилах, а почуття ненависті до нього стисло скроні, мов розпеченими залізними лещатами. Я зібрав усі свої сили, щоб вистрибнути з-за завіси та вчепитися в його горлянку, але тіні зупинили мене, прошепотівши в унісон з привидами старого будинку:
— Ще рано! Ще рано!
— Будь розумницею, доню. Цей чоловік завжди зраджував тебе. І зрештою, хто ти разом зі своїми тінями? І ким була мадам Меділіп зі своїми ляльками? Діти. Діти бавляться іграшками. Тінями та ляльками! Час розпрощатися з І дитинством, доню, дай мені кров свого коханця, — промовив де Керадел.
— Дитина! Та я взагалі не пам’ятаю, коли почувалася дитиною! — вигукнула Дагут.
Де Керадел нічого на це не відповів. Вона трохи помовчала, а потім спокійно сказала:
— Тобі потрібна кров мого коханця? Що ж, тоді знай — ти не отримаєш її.
Я почув стук перекинутого стільця. Ледь відтуливши завісу, я спробував роздивитися, що там відбувається. Де Керадел стояв біля столу, пропікаючи Дагут своїм поглядом. Але тіло і обличчя, які я побачив, не належали тому де Кераделу, якого я знав. Його очі з блідо-блакитних перетворилися на... чорні, сріблясте волосся стало темним, а тіло збільшилося... він простягнув до Дагут довгі руки з гострими кігтями.
Вона жбурнула щось на стіл між собою і ним. Я не міг розгледіти, що саме то було, але побачив, як воно сліпучою хвилею покотилося прямо до нього. Він відсахнувся і затремтів. Його очі знову стали блакитними, але налилися кров’ю. Тіло зменшилося.
— Стережися, батьку! Ти поки ще не сидиш на троні поруч з... Ним. А я і досі з моря, батьку. Тож стережися!
У цей момент я почув, що ззаду хтось шаркає ногами. Обернувшись, я побачив біля себе дворецького зі скляним поглядом. Тільки-но він зібрався вклонитися мені, як його погляд став ясним. Він кинувся на мене і роззявив рота, збираючись забити на сполох. Та перш ніж встиг видати бодай звук, я схопив його руками за шию, пальцями міцно стис горлянку, а коліном садонув у пах. З несамовитою силою, якої ніколи раніше не відчував, я відірвав його від підлоги, тримаючи за шию. Він обвив мою талію своїми ногами, а я різко вдарив його головою у підборіддя. Щось хруснуло, і його тіло обм’якло. Затягнувши назад до зали, я безшумно поклав його на підлогу. Коротка сутичка відбулася в абсолютній тиші. Його скляні очі дивилися прямо на мене. Обшукавши його, я намацав на поясі футляр для зброї. В ньому лежав довгий, вигнутий та гострий, як бритва, ніж.