— Я знаю, що роблю, і ти роби, як я кажу.
Тут я вже не міг йому перечити.
Ото ми, значить, їдемо до того місця, і Поль робить все так, як йому було велено. Шеф підіймається вуличкою і зупиняється біля невеликого магазинчика з купою ляльок у вітрині. Я проходжу мимо і придивляюся до того місця. Усередині темнувато, але я бачу там купу ляльок і худу дівку на касі, таку бліду, як риб’ячий живіт. Постоявши з хвилину чи дві біля вітрини, шеф заходить всередину, а я потроху йду далі, і ще раз глянув на ту дівку, бо вона найбіліша зі всіх жінок, яких я коли-небудь бачив. Шеф щось їй каже, поки вона показує йому ляльки. Ще раз пройшовшись мимо, я бачу в магазині якусь жінку. Вона така велика, що я навіть на якийсь момент завис біля вітрини, бо ще ніколи не бачив таких товстих, як вона. У неї коричневе лице, схоже на конячу морду, ріденькі вусики й кілька родимок, і виглядає вона не менш дивно, ніж рибоподібна дівка. Велика й товста. А тоді я побачив її очі — Господі, що це за очі! Великі, чорні і блискучі, вони мені видалися ще неприємнішими, ніж сама баба.
Ще раз пройшовшись мимо, я бачу, як шеф і здоровенна пані стоять у кутку. В нього в руці пачка грошей, і я бачу, як дівка на касі якось налякано на них дивиться. Пройшовшись ще раз, я не бачу ні шефа, ні баби.
Тому я дивлюся крізь вітрину, бо мені не подобається, що шеф зник з моїх очей. Наступне, що я бачу, це як шеф виходить з магазина через чорний хід. Страшенно розлючений, він щось несе в руках, а жінка йде за ним, і з очей у неї сиплять іскри. Шеф щось бурмоче, але я не можу розібрати, що саме. Товста баба тоже щось бурмоче у відповідь і робить якісь кумедні випади. Кумедні випади? Ні, швидше смішно розмахує руками. Але шеф прямує до машини, і я бачу, як він ховає ту штуку, яку тільки що держав у руках, під пальто, і застібає його.
Це лялька. Я бачу, як звисають її ніжки, перш ніж зникнути під пальтом. Вона величенька, бо стирчить з-під пальта...
МакКенн замовк і почав механічно розминати цигарку, а тоді глянув на накрите простирадлом тіло й пожбурив її геть. Він продовжив:
— Я ще ніколи не бачив шефа таким сердитим. Він щось бурмотів італійською, щось типу „страйґа“, і я розумів, що йому не до розмов, тож просто мовчки йшов поруч із ним. Раптом він заговорив до мене, але так, ніби до себе, ну ви розумієте, про що я:
— Біблія велить вбивати відьом.
І продовжив бурмотіти щось собі під ніс, одною рукою міцно тримаючи ляльку під пальтом.
Ми сіли в авто, і він наказав Полю мчати прямо до вас, і начхати на правила дорожнього руху. Все правильно, Полю? Так. Коли ми сіли в авто, він пепестав бурмотіти, а просто тихо сидів поруч, поки раптом не вигукнув „Ісусе!“, але про це я вже казав. От і все, так же, Полю?»
Шофер нічого не відповів. Він дивився на МакКенна з якимось благанням в очах. І я чітко бачив, як МакКенн заперечно хитнув головою у відповідь. Тоді шофер, вагаючись, сказав із сильним італійським акцентом:
— Я не бачити магазина, але все, що МакКенн казати — правда.
Я підвівся й підійшов до тіла Рікорі. Вже хотів було скинути з нього простирадло, коли дещо привернуло мою увагу. Червона пляма розміром з монету — крапля крові. Затиснувши пальцем те місце, я акуратно підняв край простирадла. Пляма червоніла прямо над серцем Рікорі. Я взяв найсильнішу лупу і найтонший зонд. З допомогою лінзи я розгледів на грудях Рікорі маленький прокол, як від медичної голки, і обережно ввів зонд. Він легко ковзнув усередину, все глибше й глибше, поки не наткнувся на стінку серця. Далі я не продовжував.
Щось гостре й надзвичайно тонке пронизало груди Рікорі прямісінько в серце!
Я глянув на нього з деяким сумнівом, бо не вірив, що та дрібна цятка і є причиною смерті. Хіба що його вкололи чимось отруйним або той укол супроводжувався сильним шоком. Але такий шок може спровокувати психологічний стан, що за всіма ознаками майже нічим не відрізняється від смерті. Я чув про такі випадки.
Усе ж, попри результати огляду, я не був впевнений, що Рікорі помер. Але про це я не сказав МакКеннові. Живий Рікорі чи мертвий, але МакКенн повинен був мені дещо пояснити. Я повернувся до пари, яка уважно за мною спостерігала.
— Кажете, вас було троє в авто?
Я знову побачив, як вони перезирнулися між собою.
— Була ще лялька, — відповів МакКенн дещо виклично.
Я нетерпляче відкинув таку відповідь.
— Повторюю: вас усього троє було в авто?
— Так, троє людей.
— Тоді, — сказав я суворо, — вам доведеться багато що пояснити. Рікорі закололи на смерть. Я змушений викликати поліцію.
МакКенн підвівся і підійшов до тіла. Він узяв до рук лупу й подивився крізь неї на крихітну цятку. Тоді глянув на шофера і сказав:— Я ж казав тобі, Полю, що це зробила лялька!
Розділ 5
Пригода в авто Рікорі
(продовження)
Я скептично мовив:
— МакКенне, і ви хочете, щоб я в це повірив?
Він нічого не відповів, розминаючи іншу цигарку, яку цього разу не викинув. Шофер підійшов, похитуючись, до тіла Рікорі, а тоді впав на коліна і почав ревно молитися. До МакКенна, хоч як це дивно, повернулося його звичне самовладання. Здавалося, він відкинув усі сумніви щодо смерті Рікорі й знову став холоднокровним та впевненим у собі. Він запалив цигарку, а тоді майже весело сказав:
— Хочу вас переконати.
Я підійшов до телефонного апарата. МакКенн вискочив поперед мене, загородивши його спиною.
— Підождіть, док. Якщо ви думаєте, що я, криса така, встромив ножа у серце чоловіка, який найняв мене, щоб я його охороняв, хіба така поведінка не здається вам безглуздою? Що нам із Полем заважає вас убити й забратися з місця злочину?
Чесно кажучи, про це я не подумав. Тепер я розумів, у яку халепу вскочив. Я глянув на шофера. Він підвівся з колін і стояв, уважно дивлячись на МакКенна.
— Бачу, ви зрозуміли, про що я, — МакКенн сумно усміхнувся. Він підійшов до італійця. — Витягай стволи, Полю.
Без зайвих слів шофер сягнув рукою до кишені та передав йому пару пістолетів. МакКенн поклав їх у мене на столі. Тоді з-під лівої пахви витягнув ще один пістолет і поклав поруч із іншими, а тоді витягнув ще один із кишені.
— Сядьте, док, — мовив він, вказавши на моє крісло біля стола. — Це вся моя артилерія. Поки що держіть зброю в себе. Якщо ми кинемося тікать — стріляйте. Але я молю вас, не викликайте поліції, поки не вислухаєте нас до кінця.
Я сів, підсунувши до себе пістолети, щоб перевірити їх. Вони були заряджені.
— Док, — сказав МакКенн, — я хочу, щоб ви подумали над трьома важливими речами. По-перше, якби я вбив шефа, думаєте, я б зараз так робив? По-друге, я сидів справа од нього. На ньому було грубе пальто. Як я міг дотягтися до нього та всадити щось настільки тонке, що пройшло крізь пальто, ляльку, одяг і шкіру, та ще й без ніякого спротиву з його сторони? Він же, чорт забирай, був досить сильний. Поль би все бачив...
— Яка різниця, — перебив я його, — якщо Поль ваш співучасник?
— Ваша правда, — він неохоче погодився. — Поль, так само як і я, по вуха у багнюці. Хіба не так, Полю? — він різко глянув на шофера, і той кивнув. — Що ж, цей пункт нехай ще побуде під знаком питання. Йдемо далі. Припустимо, я вбив шефа, і Поль був також до цього причетний, наща нам везти його до вас, щоб дізнатися причину смерті? А коли б ви розібралися, що й до чого, думаєте, ми б отак просто вам усе розказали? Господи, док, та я ж не настільки сумашедший!
У нього пересмикнулося лице.
— Нащо мені було його вбивати? Він знав, що я за ним — у вогонь і в воду. І Поль теж.
Його слова звучали доволі переконливо. Глибоко в душі я усвідомлював, що МакКенн каже правду або, принаймні, як він бачить її зі свого боку. Він не вбивав Рікорі. Але в те, що це справа рук ляльки, теж складно було повірити. З іншого боку, їх було в авто троє. МакКенн немов читав мої думки.
— Може, то якась механічна лялька, — сказав він. — Заведена, щоб вколоти.
— МакКенне, спустіться вниз і принесіть її сюди, — попросив я нетерпляче.