Тепер я був озброєний. Затягнувши тіло під широку канапу, я прокрався назад до вітальні та зазирнув за завісу. Але в кімнаті вже нікого не було. Де Керадел і Дагут зникли.
Я зробив крок назад, знову сховавшись за тканиною завіси. Тепер я розумів, чого так боялися привиди старого будинку. Зрозумів, чому він здригався. Підземелля з жертвами було зруйновано. Воно виконало свою місію. Як там сказав де Керадел? «Я витиснув із жебраків усе», і цього йому було більш ніж достатньо для останнього ритуалу. Безглузда фраза спала на думку: «Він чавить виноград гніву у винній діжці...» Можливо, не такою вже й безглуздою вона була... Я подумав: де Керадел уже приготував напій для Володаря Карну. І туди лишалося додати моєї крові, але Дагут відмовилася це робити!
Але я не відчував до неї вдячності. Для мене вона була павучихою, яка вірила, що комаха надійно застрягла в її павутинні, і опиралася спробам іншого павука відібрати її. От і все. Але комаха вирвалася з цих тенет і нічим їй не завдячувала. І якщо моя ненависть до Керадела лише міцнішала, то до Дагут не ставала слабшою.
Хай там як, але те, що я почув, змінило мої плани щодо помсти. Почала вимальовуватися чітка картина. Тіні помилялися. Не можна дозволити Дагут померти першою. Я мав кращий план... його мені підкинув Повелитель Карнаку, який, як вважала Дагут, помер на її руках... і він відправив мене, як колись дуже давно сам себе, у стародавній Іс.
Я піднявся нагору. Двері до моєї кімнати були відчинені. Я сміливо увімкнув світло.
Переді мною, біля ліжка, стояла Дагут.
Вона усміхнулася, але її очі не були усміхненими. Дагут почала наближатися до мене, я виставив перед собою ніж. Вона зупинилася і засміялась. Але її очі не сміялися:
— Коханий, ти такий невловний. У тебе справжній дар зникати.
— Ти вже казала мені про це, Дагут. І... — я торкнувся своєї щоки, — не один раз.
Її очі зволожилися, погляд затуманився, по щоках покотилися сльози:
— Мені є за що просити у тебе вибачення, але так само є й тобі, Алане!
Що ж, тут вона мала рацію.
...Стережися... стережися Дагут...
— Звідки у тебе ніж, Алане?
Її цілком прагматичне запитання повернуло мене до реальності. Я відповів так само прагматично:
— Я взяв його у чоловіка, якого вбив.
— А мене ти теж уб’єш, якщо я підійду ближче?
— Чому б і ні, Дагут? Ти перетворила мене на тінь і відправила у світ тіней, і я добре засвоїв цей урок.
— Який урок, Алане?
— Бути безжалісним.
— Та я не безжалісна, Алане, інакше тебе б тут не було.
— Я знаю, що ти брешеш, Дагут. Не ти скинула з мене кайдани.
Вона сказала:
— Я не це мала на увазі... і я не брешу... я хочу випробувати тебе, Алане... Вона почала повільно наближатися. Я тримав ніж напоготові. Дагут продовжила:
— Можеш убити мене, якщо хочеш. Не так вже мені й хочеться жити. Ти — єдине, що мене тут тримає. Якщо ти не кохатимеш мене — вбий.
Вона була зовсім близько, настільки, що лезо ножа торкнулося її грудей. Дівчина промовила:
— Устроми його — і покладемо цьому край.
Я опустив руку.
— Я не можу вбити тебе, Дагут!
Її погляд злагіднів, а обличчя осяяла ніжність, та спершу на ньому промайнув вираз торжества. Вона поклала руки мені на плечі, поцілувала мої шрами, промовляючи:
— Цим поцілунком я пробачаю тобі... і цим пробачаю... і цим...
Її вуста наблизилися до моїх:
— А тепер ти поцілуй мене, Алане, і скажи, що цим поцілунком ти пробачаєш мені.
Я поцілував її, але цих слів не вимовив і ножа з рук не випустив. Зрештою, я так і не зміг пробачити їй.
Вона припала до мене, тремтячи всім тілом, і прошепотіла:
— Скажи це... скажи це...
Я відштовхнув її від себе і засміявся:
— Навіщо тобі моє прощення, Дагут? Чому тобі так кортить, щоб я пробачив тобі, перш ніж твій батько вб’є мене?
— Звідки ти знаєш, що він збирається вбити тебе? — запитала вона.
— Я чув, як він говорив про це, роблячи тобі скромну пропозицію націдити для нього моєї крові. Коли торгувався з тобою за мене. Коли обіцяв знайти мені заміну, яка набагато більше задовольнить тебе... — Я знову засміявся. — Хіба це дійство неможливе без мого прощення?
У Дагут перехопило подих:
— Якщо ти чув цю розмову, то ти, напевно, знаєш і те, що я відмовила батьку.
Я збрехав:
— Ні, цього я не чув. Я був зайнятий твоїм слугою, якого довелося вбити. А коли нарешті звільнився і збирався продовжити підслуховувати, власне кажучи, повернувся, щоб перетяти твоєму батькові горло, перш ніж він вчинить так само зі мною, ви обидва зникли. Я подумав, що ви домовилися. Батько і донька возз’єдналися заради спільної справи — підготувати жертовну тушку, себто мене, Дагут, і накрити весільні столи. Як завбачливо!
Від моїх слів Дагут здригнулася; її обличчя сполотніло. Задихаючись, вона промовила:
— Ми ні про що не домовилися. Я б не дозволила йому заволодіти тобою.
— Чому?
— Тому що кохаю тебе, — відповіла вона.
— Але навіщо тобі моє вибачення?
— Тому що кохаю тебе. Хочу забути про минуле. Почати все з чистого аркуша, з тобою, коханий...
Мене охопило дивне відчуття дежавю. Здалося, що все це вже відбувалось зі мною раніше, у найменших деталях, і я чув ті самі слова, я згадав, що бачив це уві сні про стародавній Іс, звичайно, якщо це був сон. І зараз, так само, як і тоді, вона жалібно та відчайдушно шепотіла:
— Коханий, ти не віриш мені! Що я маю зробити, аби ти повірив?
— Ти маєш обрати: або батько, або я, — відповів я.
— Але я вже зробила свій вибір. Я казала тобі про це... — промовила вона і знову повторила:
— Що я маю зробити, щоб ти мені повірив?
— Припини його чаклунські ритуали.
— Я не боюся його. І більше не боюся того, кого він викликає, — з презирством сказала вона.
— Але я боюся. Ти маєш покласти цьому край, — наполягав я.
Зіниці Дагут розширилися. Якийсь час вона замислено дивилася на мене. Тоді повільно промовила:
— Для цього існує лише один спосіб.
Я мовчав.
Вона підійшла ближче і зазирнула мені в очі, притягнувши мою голову до себе:
— Якщо я зроблю це... ти пробачиш мені? Ти кохатимеш мене? І ніколи не покинеш... як зробив це колись... дуже-дуже давно, в Ici... тоді, коли мені вже доводилося обирати між тобою і батьком?
— Я пробачу тобі, Дагут. І до смерті не залишу тебе.
І я не брехав. Але з усіх сил намагався не видавати своїх намірів, благаючи, щоб вона не прочитала моїх думок. І знову, так само, як і тоді в Ici, я стиснув її в обіймах... її вуста і тіло були такими принадними, так вабили мене, що я почав відчувати, як моя рішучість слабшає... Але життєва сила, якою наділила мене Хелен, була невблаганною, безжальною, непримиренною... у ній нуртувала така ненависть до Дагут, яку може відчувати тільки одна жінка до іншої, що кохає того ж чоловіка...
Вона вивільнилася з моїх обіймів:
— Одягнися і чекай на мене. — Промовивши це, вона пішла.
Я вдягнувся, але ножа з рук не випускав.
Гобелен, за яким ховалася таємна панель, сколихнувся, і Дагут повернулася до кімнати. На ній було стародавнє зелене вбрання, сандалії теж зеленого кольору, пасок цього разу був не золотим, і складався із зелених камінців, що виблискували, наче морські хвилі на сонці, її волосся прикрашав вінок з морських квітів. На зап’ястку — срібний браслет з чорним камінцем, на якому було викарбувано малиновий тризуб — символ морського бога. Вона виглядала, наче донька повелителя морів...
Я відчував, що моя рішучість згасає, доки вона не підійшла ближче і я не побачив її обличчя. На ньому не було й тіні усмішки, вуста жорстоко стиснуті, а в очах почали танцювати пекельні вогники.
Вона підняла руки та торкнулася моїх очей, затуляючи їх. Цей дотик був мов прохолодний морський бриз.