— Ходімо! — промовила вона.
Привиди старого будинку шепотіли:
— Йди за нею... та стережися!
Тіні шепотіли в унісон:
— Йди за нею... та стережися!
«Стережися Дагут...» Стиснувши руків’я ножа, я рушив слідом за нею.
Ми вийшли з будинку. Я досить добре бачив усе довкола, попри те, що надворі висів туман, а небо було затягнуте хмарами. Я знав, що зараз глупа ніч, але міг розгледіти кожен камінчик, кожен кущ і кожне дерево, ніби вони були освітлені якимсь своїм власним внутрішнім світлом. Дагут була кроків на десять попереду, і мені ніяк не вдавалося скоротити відстань між нами. Вона рухалася, як морська хвиля, залишаючи за собою ледь помітний ореол золотаво-зеленого світла, що нагадував люмінесцентне сяйво, яке часом уночі виграє на хвилях.
Довкола нас пурхали тіні, вони перепліталися, перелітали з одного боку на інший, як тіні дерев, крони яких розхитували пориви вітру. Вони супроводжували нас, оточували зусібіч та розгойдувалися перед нами, але сахалися Дагут, і ніколи жодна з них не опинялася між нами.
За дубами, де стояли мегаліти, я побачив світло. Воно не було схожим на вогні святого Ельма. Це було стійке багряне світло, наче від якогось застиглого вогню. Але я не чув співу.
Дагут не пішла до дубів. Натомість вона попрямувала до тієї скелі, яка закривала мегаліти з берега. Зовсім скоро ми дісталися її вершини, і перед нами відкрилося море. Воно було темним і похмурим. Довгі, повільні хвилі розбивалися об скелястий берег.
Скеля здіймалася над морем щонайменше на двісті футів. Дагут стала на самому її вершечку і простягла до моря руки. З її вуст пролунав поклик, низький і невимовно прекрасний, в ньому вчувалися жалібне квиління чайок, зітхання хвиль, що здіймалися з недосяжних чистих глибин, і спів далеких морських вітрів. Це був голос моря, що линув з жіночого горла, не втративши своєї природи, але й не набувши людського звучання.
Здавалося, що море вгамувалося, дослухаючись до цього поклику.
Вона знову гукнула... ще раз, і ще раз. Потім піднесла до вуст складені долоні і вигукнула слово... це було ім’я.
Десь вдалечині, немов у відповідь, загуркотіло. З темряви котився довгий вал морської піни. На гребні величезної хвилі мчали сотні коней з розтріпаними білими гривами. Стрімко насуваючись уперед, хвиля з гуркотом розбилася об скелю.
Стовп піни здійнявся вгору і торкнувся її простягнутих рук. Мені здалося, що вона щось впустила. Падаючи вниз, сріблясті бризки піни переливалися червоним світлом.
З її зап’ястка зник браслет!
Дагут кивнула мені, і я рушив услід за нею. Спускаючись вниз, я помітив, що багряне світло стало яскравішим. За нами котилися величезні хвилі, збиваючи білу піну, в якій басували білогриві коні.
Тепер стежина вилася біля підніжжя скелі. Попереду здіймався ще один стрімчак. Тут Дагут зупинилася. Не повертаючись до мене обличчям, вона вказала на скелю і промовила:
— Підіймайся і подивись. — Вона торкнулася моїх очей своїми холодними пальцями... — І прислухайся... — торкнулася моїх вух.
І зникла.
Я виліз на скелю. Дістався вершини.
Раптом хтось міцно схопив мене за руки, завівши їх за спину і змушуючи впасти на коліна. Обернувшись, я побачив МакКенна. Він нахилився до мене, напружено вдивляючись в моє обличчя, ніби ніяк не міг його роздивитись.
— МакКенне! — вигукнув я.
Вилаявшись, він відпустив мене, хоча я відчував, що він не до кінця вірить мені. На скелі стояв ще хтось — худорлявий, смаглявий чоловік з видовженим аскетичний обличчям та білосніжним волоссям. Він теж нахилився вперед, намагаючись розгледіти моє обличчя, ніби мене недостатньо добре було видно. Це викликало подив, адже їх я бачив чудово. Я впізнав його... він був у старому будинку, коли моя тінь шукала Хелен... Це був Рікорі.
— Каранак! Боже, шеф, це Каранак! — затинаючись, вимовив МакКенн.
Я прошепотів, готуючись зустріти можливий удар:
— Що з Хелен?
— Вона жива, — відповів Рікорі.
Коли я почув це, у мене від полегшення ледь не підломилися ноги, і я, напевно, впав би, якби він не підхопив мене. Але тривога все ще не відпускала мене:
— З нею ж усе буде добре?
Він відповів:
— З Хелен сталося щось дивне. Коли ми збиралися йти, вона була притомна і почувалася вже ліпше. З нею залишився її брат. Зараз їй потрібні тільки ви. Ви маєте повернутися до неї, ходімо з нами.
— Ні, я не можу, доки... — почав було я.
Порив вітру перервав мене, змусивши замовкнути, наче хтось затулив мені рота рукою. Хвиля вдарила об скелю, струснувши її. Я відчув бризки на своєму обличчі, мов удар батога Дагут, мов дотик її холодних пальців до моїх очей...
Зненацька силуети МакКенна та Рікорі розпливлися і стали скидатися на дві тіні. А над стежиною, що відділяла скелястий хребет від моря, я побачив сяйливе тіло Дагут... потім я почув, як усередині мене пролунав голос, голос Повелителя Карнаку та мій власний: «Як я можу вбити її, навіть попри те, що знаю, яка вона лиха?»
Тоді пролунав голос Рікорі... як довго він говорив?
— ...тож тієї останньої ночі ви так і не з’явилися, і я вирішив діяти на власний розсуд, як ви й просили. Переконавшись, що їй нічого не загрожує, ми вирушили в дорогу. Змусили охоронців брами впустити нас... Більше вони не стануть на заваді. Побачивши вогні, ми подумали, що ви можете бути десь поблизу. Дали вказівки нашим хлопцям, а самі з МакКенном, цілком випадково, натрапили на цю дивовижну місцину. Ми не бачили ані вас, ані мадемуазель Дагут...
...Дагут!.. і знову хвиля розбилася об скелю, струснувши її, тоді відкотилася назад, вигукуючи — Дагут! Над скелею знову здійнявся шквал вітру, завиваючи — Дагут!
А тим часом Рікорі продовжував говорити:
— Вони тут, внизу, чекають на нашу команду.
— Команду до чого? — різко перебив його я.
— Покласти край тому, що тут відбувається, — відповів він.
Рікорі вказав на внутрішній виступ скелі, і я побачив, як з-поза нього розливається багряне світло. Я підійшов до краю і глянув униз.
Переді мною розкинувся Карн. Мені здалося, що він став значно ближчим, ніж я думав... до того ж можна було чітко розгледіти і мегаліти!
Здавалося, що Карн був усього за кілька ярдів звідси... а де Керадел стояв зовсім поруч, настільки близько, що варто було лише простягнути руку — і я б торкнувся його. Я знав, що між нами дуже багато мегалітів, а Карн, напевно, за тисячу футів. Та я не тільки чітко бачив його, так наче був поряд, я ще й міг розгледіти все, що відбувається всередині.
Не менш дивним здалось мені і те, що попри потужні пориви вітру, що мало не зносив нас зі скелі, вогнище перед Карном горіло рівним спокійним вогнем, його язики починали коливатися тільки тоді, коли їх підживлювали з чорних чаш... до того ж вітер дув з боку моря, а дим від вогнища тягнувся йому назустріч.
Там, серед мегалітів, було надиво тихо, хоча шум моря ставав усе гучнішим... і спалахи громовиці не затьмарювали вогнища, так само як перекоти грому та гуркіт хвиль, що накочувалися одна за одною, не порушували тиші, що нависла над рівниною...
Цього разу ті, хто підживлював вогнище, були вдягнені не в біле, а в червоне. На де Кераделі теж був багряний одяг, який прикрашав чорний пояс з пряжкою. Та символи на ній виблискували не сріблом, а яскраво-червоним кольором...
На рівнині горіло десять вогнищ, розміщених півколом між трьома вівтарями і мегалітами, що були повернуті в бік входу до Карну. Всі вони були трохи вищими за людський зріст і палали рівним конусом. З верхівки здіймалися стовпи диму завтовшки з людську руку. Підносячись на подвійну висоту вогнища, дим, звиваючись, тягнувся до порога Карну. Наче десять чорних артерій, що йшли від десяти палаючих сердець, переплетених кривавими нитками-венами.
Велике багаття, що палало і червоним, і чорним вогнем, закривало плаский почорнілий камінь. Це вогнище, на відміну від решти, не було спокійним. Воно повільно і ритмічно пульсувало, ніби й справді було серцем. Між ним та великою гранітною плитою, на якій він трощив груди жертв минулого разу, стояв де Керадел.