Зараз на ній щось лежало. Спершу я подумав, що це якийсь велетень. Потім побачив, що то була величезна посудина дивної форми. Якийсь чан.
Я зазирнув у нього і побачив, що він наполовину заповнений густою червоною рідиною, а на її поверхні переливаються маленькі вогники. Не бліді, як ті, що я бачив минулого разу, а яскраво-червоні, сповнені злої енергії. Саме з цього чана чоловіки зі скляним поглядом наповнювали свої чаші, щоб підживлювати багаття. В нього ж і де Керадел занурював руки, потім бризкав рідиною на пульсуюче вогнище, і ті руки ставали червоними.
На порозі Карну стояла ще одна посудина — велетенська чаша, схожа на ті, що їх використовують під час хрещення. Вона була ущерть заповнена чимось, і на її поверхні так само переливалися яскраво-червоні вогники.
Стовпи диму, що червонястими артеріями клубилися від менших багать, зливалися в один масивний потік з тим, що здіймався над пульсуючим вогнищем, перемішувалися з ним і линули до Карну.
І раптом тишу, що нависла над рівниною, порушив якийсь шепіт, слабкий скрик, і з-під мегалітів почали підійматися тіні. Спершу вони стояли по коліна у землі... потім їх почало звідти виривати та з плачем і стогоном затягувати до Карну... попри опір... попри спроби втекти.
До Карну явився Володар... Морок.
Я відразу ж відчув, що Він там. Він більше не був туманним, безформним, частиною Чогось більшого, що сягало далеко за межі простору. Володар звільнявся... він набував форми. Його пронизували маленькі яскраво-червоні вогники... наче заряди лихої крові. Він зміцнювався, невпинно матеріалізуючись просто на моїх очах.
Чаша, що стояла на порозі Карну, спорожніла.
Де Керадел наповнив її з чану... тоді ще раз... і ще раз.
Володар пив із чаші, заковтував тіні, втягував у себе стовпами диму, що здіймалися над підживлюваними кров’ю вогнищами. Поступово Його силует вимальовувався усе чіткіше.
Я відійшов назад і заплющив очі.
Рікорі запитав:
— Що ви бачите? Я бачу тільки чоловіків у червоному. Вони стоять ген далеко і підживлюють багаття. Бачу ще одного перед кам’яною спорудою... А що бачите ви, Каранак?
— Я бачу сходження пекла, — прошепотів я.
Змусивши себе ще раз подивитися на те, що народжувалося з кам’яної утроби Карну, я завмер, не в змозі відвести погляду... і почув голос, власний голос... я кричав:
— Дагут!.. Дагут!.. доки ще не пізно!
Наче у відповідь, шторм на морі стих. Ліворуч від нас над хребтом засяяла цятка яскравого зеленого світла... Через той химородний зір, яким наділила мене Дагут, я не міг зрозуміти, як далеко вона від нас. Раптом вона перетворилася на зелений смарагд...
А потім... потім на Дагут!
Дагут... з тілом, огорнутим потоками блідо-зеленавого світла, з очима, які перетворилися на два фіолетові озера, настільки великі, що білки тоненькою смужкою ледь проходили по їхньому краєчку, тонкі чорні брови зійшлися в одну лінію, обличчя біле, наче морська піна, жорстоке і насмішкувате, волосся розвіювалося, мов срібні морські бризки. Я не знав, наскільки далеко вона була від мене, але здавалося, що вона стоїть прямо над Карном... зовсім поруч, так само, як і де Керадел, варто лише простягти руку і можна було її торкнутися. Тієї ночі, як і у світі тіней, для мене не існувало поняття відстані.
Ухопивши Рікорі за руку, я прошепотів:
— Дагут!
Він сказав:
— Я бачу вдалечині якусь розмиту фігуру, що світиться. Мені здається, що це жінка. Але коли ви тримаєте мене за руку, її силует проступає чіткіше. Що ви бачите, Каранак?
Я відповів:
— Бачу Дагут. Вона сміється. Та очі не її... і обличчя теж. Вона сміється, кажу вам... хіба ви не чуєте, Рікорі? Вона звертається до де Керадела... який же солодкий її голос, який безжальний... наче море. Вона кричить: «Батьку, я тут!» Він бачить її... і та Істота в Карні теж знає про її присутність... де Керадел кричить у відповідь: «Надто пізно, доню!» Він насміхається, зневажливо дивиться на неї... та Істота в Карні мовчить. Вона зачаїлася, доки не набереться сили. Дагут знову кричить: «Мій наречений уже народився? Він з’явився на світ? Пологи минули успішно? Мій коханець тут?» Хіба ви не чуєте, Рікорі? Вона ніби стоїть поряд зі мною.
— Я нічого не чую, — відповів він.
— Не подобаються мені такі жарти, Рікорі. Вони вселяють жах. Істоті в Карні вони теж не до вподоби... хоча де Керадел і сміється... Істота з’являється з Карну... підходить до чана, що стоїть на плиті для жертвоприношень... П’є з нього... Збільшується... Боже!.. Дагут... Дагут!
Світна постать, ніби почувши мене, підняла руку... простягла її до мене... я відчув дотик її пальців на своїх очах та вухах... дотик її вуст...
Обернувшись до моря, вона широко розкинула руки. Тихо промовила Ім’я, і морські вітри вгамувалися... повторила його знову, наче закликаючи до чогось, і вляглися розбурхані хвилі... тоді із захватом вигукнула його втретє.
І враз з несамовитою силою здійнялися крики хвиль, ревіння вітру, грім прибою — усі звуки злилися в хаотичному шаленстві стихії. Море вкрилося гривами білих морських коней... ціла армія білих морських огирів заповнила весь простір... білі коні Посейдона... їх була незліченна кількість... вони здіймалися з морських глибин і мчали до берега.
Раптом масивна стіна води здійнялася над підніжжям хребта, що з’єднував скелі, на одній з яких стояла Дагут, а на іншій я... поступово, але впевнено вона піднімалася вгору. І з кожним дюймом набувала нових форм... набирала сили. Вона здіймалася все вище і вище, на сто футів, на двісті футів. У якийсь момент вона зупинилася, а її верхівка перетворилися на велетенський молот...
За ним височіла величезна примарна фігура, що здіймалася до небес. Її голову, яка підпирала хмари, вінчала корона з блискавок...
Молот загойдався... і впав... накривши Істоту в Карні... де Керадела та чоловіків у червоному зі скляним поглядом... накривши мегаліти.
Карн зник під товщею води, кипучий потік якої заповнював усе довкола та зносив на своєму шляху моноліти, викорчовуючи та перекидаючи їх.
На мить вируюча вода зблиснула диявольськими вогнями, які одразу ж погасли.
У якийсь момент я почув пекельний зойк, що пролунав з утроби Карну, і побачив, як Морок, пронизаний яскраво-червоним вогнем, звивається під ударами водяного молота. Міріадами рук намагався він опиратися водяному потоку. Зрештою, зник і він.
Хвилі відступали. Минаючи нас, вони лише торкнулися наших ніг, тоді одна висока хвиля здійнялася високо вгору... і пружно впала... сміючись.
Тоді знову здійнялася стіна води, нагорі якої височів молот. Вона знову впала на Карн і мегаліти, вщент їх розтрощивши. Та цього разу потоки води неслися з такою швидкістю, що під її натиском попадали дуби у гаю... тоді хвилі знову відступили... тоді знову здійнялися і завдали нищівного удару, накривши все довкола... я побачив, як зник старий будинок з усіма його тінями...
Увесь цей час вогнистий силует Дагут незворушно стояв на місці. Кілька разів до мене долинав її безжальних сміх, в якому тонули інші звуки — ревіння моря та гупання водяного молота.
Врешті-решт останні хвилі відкотилися. Простягнувши до мене руки, Дагут вигукнула:
— Алане... йди до мене, Алане!
І я чітко побачив стежину, що вела до неї. Здавалося, що Дагут зовсім близько... поруч. Та я розумів, що насправді це не так, а сприйняття відстані спотворюється через той відьомський зір, яким вона мене наділила. Я сказав хлопцям:
— МакКенне, Рікорі, щасти вам!
— Алане... йди до мене, Алане!
Я взявся за руків’я свого ножа і вигукнув у відповідь:
— Іду, Дагут!
МакКенн спробував зупинити мене, але Рікорі відвів його руки, промовивши:
— Нехай іде.
— ...Алане... йди до мене...
Хвилі відкочувалися за хребет. Водяний вир обернувся навколо Дагут і підняв її високо вгору... піднімав усе вище і вище...
І раптом зусібіч на неї налетіли тіні... вони хапали її своїми примарними руками, накидалися на неї, били і шматували, намагаючись зіштовхнути вниз... у море.