Здавалося, вона не могла повірити в те, що відбувається, її обличчя спотворив вираз обурення, потім воно змінилося жахом і згодом — відчаєм.
Хвиля повернулася до морського лона, забравши із собою Дагут. А тіні й далі переслідували її...
Я почув власний крик:
— Дагут... Дагут!
Я кинувся на вершину скелі. Світло від спалаху блискавки впало на Дагут... вона лежала горілиць, волосся вилося довкола її тіла, наче срібне павутиння, в її широко розплющених очах застиг жах... смертельний жах.
З усіх боків її оточували тіні... штовхаючи донизу.
Відьомський зір поступово почав слабшати. Слух вже теж був не таким гострим. Та перш ніж усе повернулося до норми, я ще побачив де Керадела. Він лежав на порозі Карну, під одним з велетенських каменів. Брила розчавила його груди і серце так само, як він це робив зі своїми жертвами. Виднілися тільки голова і руки... він теж лежав горілиць, мертвий погляд повен ненависті... руки простягнуті у проклятті чи у благанні...
Карн зрівняло із землею, жоден з мегалітів не встояв...
Нарешті я міг бачити і чути, як нормальна людина. Довкола було темно, пітьму протинали лише спалахи блискавиць. Море теж було темним, виднілися тільки білі гребінці хвиль. Шум вітру більше не здавався незвичним.
Дагут була мертва...
— Що ви бачили? — запитав я Рікорі.
— Три хвилі. Вони зруйнували все, що було внизу. Вони вбили моїх хлопців!
— Я бачив набагато більше, Рікорі. Дагут мертва. Все скінчилося, Рікорі. Дагут померла, а разом з нею і її відьомське ремесло. Нам треба дочекатися ранку. Тоді зможемо повернутися... до Хелен...
Дагут померла...
Вона загинула так само, як і колись, дуже давно, в Ici... Дагут вбили її тіні та її злоба... Дагут вбило море... і я.
Чи зміг би я завдати їй удару ножем, якби випередив хвилі?
Цикл перезапустився і завершився так само, як колись дуже давно... в стародавньому Ici.
Море очистило цю землю від її чаклунства, так само як колись, дуже-дуже давно, очистило Іс.
Чи жила в Карнаку Хелен, коли я вирушив до Іса, щоб убити Дагут?
Чи була вона тією, хто стер з моєї пам’яті спогади про Дагут, коли я повернувся до неї?
Чи зможе це зробити Хелен?
Так постають світи
Післямова до українського видання Абрахама Мерріта
...світло сонця дрібниться в хвилях,
що стали небом там, угорі.
Якщо уявити, що містичний детектив та горор — це певні землі, а межа між ними — це річка, то її повноводність відрізнятиметься у кожного конкретного майстра. Для Агати Кристі це буде стрімкий гірський потік, для Артура Конан Дойла — струмок, що деколи виходить з берегів, а деколи пересихає, для Алістера Кроулі або Роберта Льюїса Стівенсона — ледь помітний ручай, а для Абрахама Мерріта — підземна течія. Вона наче існує, і це загальновідомо, проте її не видно. Таємниця для Мерріта завжди страшна, а страх — завжди потаємний. І що менше його персонажі у це вірять, то гірше їм буде надалі.
Абрахам Ґрейс Мерріт першу половину свого життя провів як журналіст і редактор. Народившись у 1884 році, він видав свій перший художній твір у листопаді 1917 року, у віці 33 років[30]. До цього майбутній письменник встиг присвятити два роки навчанню в юридичному коледжі, зробити блискучу кар’єру у журналістиці (Мерріт був одним з найуспішніших репортерів і редакторів свого часу: на початку 1920-х він заробляв 25 тисяч доларів щороку, а на початку 1940-х ця сума сягнула 100 тисяч на рік) і взяти участь у численних подорожах та археологічних розкопках. Близькі знайомі Абрахама стверджували, що той пережив жахливе пограбування чи навіть напад ще на зорі журналістської кар’єри, проте деталей цього випадку він ніколи не розголошував. Значний статок дозволив Мерріту завести собі дивні хобі: він вирощував орхідеї та збирав рослини, яким приписувались магічні властивості або зв’язок з відьомством — аконіти, дурман, мескал і канабіс. Також письменник привозив зі своїх подорожей різноманітну зброю, ритуальні предмети, маски, шаманські знаряддя тощо. Кількість лише окультних книжок у його бібліотеці сягала п’яти тисяч.
Цілком слушно постає питання: звідки у звичайного, хоча й успішного журналіста настільки специфічні зацікавлення? Однозначну відповідь знайти важко. Хвиля чорного романтизму, здійнята Едґаром По й активно підтримана британськими магами з Ордену Золотої Зорі (з якими Мерріт, до речі, активно листувався), збагачена успіхом химерних творів Амброуза Бірса[31], сумного й таємничого «Короля у Жовтому» Роберта Чемберса[32] та містичних поезій Вільяма Єйтса створила ідеальні умови для виникнення нових течій темних жанрів. Крім того, під час подорожей світом Мерріт не раз стикався з речами, яким важко було знайти вичерпне пояснення. Додати до цього дивний інцидент з молодості — і картина стає більш-менш очевидною.
Дебютний твір Абрахама Мерріта під назвою «Крізь драконове скло» виявився настільки майстерним та цікавим, що критики не одразу повірили у реальність автора. Так, в одному з відгуків читач підозрював, що під псевдонімом «А. Мерріт» ховається якийсь поважний митець, що вирішив спробувати себе у новому жанрі. Новела включала у себе всі елементи, притаманні класичному горорові початку сторіччя: інший вимір, висока мета, переказ оповідачем начебто почутої ним історії... Щоправда, на відміну від схожих за стилем творів Говарда Лавкрафта[33], у Мерріта сюжет зав’язаний навколо жінки. Інтерес до новели був таким великим, що наступного року вийшло її продовження під назвою «Люди з безодні».
Тоді ж, 1918 року[34], друком виходить один з найвідоміших
романів Мерріта — «Місячна заплава». Роман, присвячений загубленому світові, куди потрапляє головний персонаж, отримав високі оцінки критиків та приніс авторові миттєву популярність серед читачів. Тоді ж уперше проявилася риса, яка стала характерною для творчості письменника: більшість творів пов’язані між собою основними або другорядними персонажами[35]. Доктор Ґудвін з «Місячної заплави» фігурує у наступному фантастичному творі Мерріта під назвою «Металевий монстр». Наприкінці 1910-х автор пише «Три рядки старофранцузькою» (де межа між уявним та дійсним майже стирається), а потім береться за роботу у великих жанрах.
Роман «Корабель Іштар» (1924) став одним із наймасштабніших творів Мерріта. Поєднавши шумерську міфологію зі скандинавськими віруваннями, він переніс головного персонажа, вченого на ймення Джон Кентон, на нібито іграшковий корабель, де зла й химерна магія ув’язнила двох закоханих тисячі років тому. Масштабна не тільки за обсягом (роман складається з шести частин), але й за задумом, книжка стала певним свідченням сформованості Мерріта як письменника. Якщо «Місячна заплава» з новели переросла у роман, то «Корабель Іштар» від початку задумувався як детальна, багатопланова історія. Відомий дослідник окультизму, маг Ордену Золотої Зорі Артур Вейт[36] високо оцінив цей роман як «правдиву літературну подорож до потойбіччя».
Іншим твором, що несе помітний відбиток езотеричних захоплень письменника, став роман «Обличчя у безодні» (1923). Там пошуки загублених скарбів інків приводять інженера Ніколаса Ґрейдона до лігва таємничої Ю-Атланчі, Змієматері, що протистоїть Німіру, Повелителю зла. Цей твір (разом з продовженням, романом «Змієматір[37]», 1930) робить важливий внесок у розвиток власної міфології Мерріта. Там він вперше створює власне божество, а також відсилає до раси змієлюдей, яка пізніше з’явиться у творчості інших відомих майстрів горору.
30
Тож якщо ви, любий читачу або читачко, чекаєте знаку, аби розпочати свою творчість, — ось він. Ніколи не пізно.