Цікавий досвід співпраці видатних майстрів химерної прози за участі Мерріта мав місце у 1935 році: тоді він об’єднав зусилля з Робертом Говардом, Говардом Лавкрафтом, Кетрін Мур і Френком Лонґом для створення повісті «Виклик з потойбіччя». Твір писався «ланцюжком», де кожний автор продовжував текст попередника. Сюжет описує таємничий куб, який переносить головного персонажа до небезпечної паралельної реальності.
Дослідник фольклору й палкий прихильник темної літератури, Мерріт провів неабияку підготовку до написання цієї дилогії. Вперше ідея ляльки-вбивці прийшла до нього під час подорожі на Ямайку (письменник володів там нерухомістю), де до нього дійшли розповіді місцевих про таємниче й заборонене мистецтво вуду. Якщо попередні роботи Мерріта деякі критики ще відносять до фентезі певного роду, то «Гори, відьмо, гори!» беззаперечно лежить на зламі містичного детективу і горору.
Цікаво, що ідею з живими ляльками Мерріт запозичив не тільки у африканських традицій, але й у корінного населення Америки. Індіанці вірили, що правильно зроблена лялька може всмоктати у себе тінь людини, а отже, позбавити її здорового глузду і свободи дії. За іншими свідченнями, через ляльку шаман міг фізично вбити свого ворога. Такі погляди були поширені серед населення Південної Америки (зокрема, корінних перуанців), де якраз і побував з першими експедиціями Абрахама Мерріта.
Відбилися у творі й попередні дослідження: скажімо, цитата з таблички Ашшур-назір-апала (не плутати з Ашшурбані-падом, що правив пізніше) містифікована Меррітом на основі матеріалу, який той отримав під час написання «Корабля Іштар», історія Рікорі про чоловіка-трансильванця частково перегукується з «Мешканцями міражу[39]», єгипетську міфологію Ловелл описує у дусі Телеми[40] Кроулі. Достоту не відомо, чи згадувався «відьомський вузол» у Салічному законі франків, проте точно мав місце у горезвісному «Молоті відьом». Навіть ілюзія привабливої зовнішності, накладена на себе мадам Менділіп, не просто вигадка: італійці вірили, що старі потворні відьми вміють перетворювати себе на гарненьких молодиць, аби звабити парубків та вкрасти їх молодість.
В останньому розділі роману Абрахам Мерріт ненадовго прочиняє скарбницю своїх темних знань, аби засліпити читача й посилити враження від історії. Коли здається, наче головне жахіття знищено й усе позаду, Мерріт збільшує масштаб і демонструє справжнє, невигубне зло, більше за будь-яку людину, більше за саме людство. Не дивно, що Ловелл через химерні події втримав позицію головного персонажа лише в одному романі, а у «Повзи, тінь, повзи!» згадується побічно. Баланс між реалізмом і містикою збережено, гра триває.
На думку літературознавця Зунанда Джоші, Роберт Чемберс приніс Бретань до американського горору, а Абрахам Мерріт остаточно закріпив її там. І пов’язує обох письменників загадкове, дивовижне місто Арморики, що загинуло у бурхливих водах. Так, мова йде про Іс.
Детально переказувати легенду Іса після того, як це майстерно зробив у своєму романі Абрахам Мерріт, — не тільки безглуздо, але й нахабно. Тому зупинимося на кількох конкретних моментах, що лише збагатять післясмак від «Повзи, тінь, повзи!». По-перше, за бретонською легендою батьком Дагут був король на ймення Ґрадлон Великий. Він правив Арморикою[41], отримавши трон від свого батька, Конана Мейріадока, та збудував Кер-Іс («кер» перекладається з бретонської як «місто»). Одного разу Ґрадлон закохався у морську відьму Малґвен, і народилась у них красуня-донька, яку назвали Дагут. Коли незнайомець відчинив брами Іса, Ґрадлон осідлав свого коня Морварка (той вмів скакати по воді так само, як по землі), схопив доньку та врятувався втечею. На цьому моменті легенди починають суперечити одне одній. За однією з версій, по дорозі до суші їм явився святий Ґвеноле, який наказав Ґрадлонові скинути доньку-відьму у воду, аби дістатися безпечних земель, врятувати себе і свій народ. Турботливий батько без вагань відправив Дагут на поживу хвилям, а сам повернувся до наземної частини Арморики. Інша, давніша легенда, свідчить про те, що Дагут сама вирішила потонути разом зі своїм містом і тепер править тінями нещасних загиблих жителів під водою. Ця версія перегукується з класичними кельтськими міфами про чаклунку Морріґан і, вірогідно, була взята Меррітом за основну під час написання роману. В обох варіаціях беззаперечною лишається втеча Ґрадлона, і ось чому: після падіння Icy він оселився у Кемпері, іншому бретонському місті, та звідти правив Арморикою до самої смерті. Правління Ґрадлона згадується в історичних документах, а отже, перетворює його з містичного персонажа давніх переказів на цілком реального короля.
Другий цікавий факт стосується реальності самого Іса. Існують свідчення й археологічні дані про давні римські дороги, що обриваються просто у морі. Попри високий рівень розвитку, Римська імперія не розбудовувала інфраструктури в усіх регіонах Галії, оскільки для часто мігруючих кельтів це не мало особливого сенсу. Дороги римлян на території сучасної Франції зазвичай поєднували великі торгівельні центри та важливі стратегічні пункти, а Іс як порт поєднував обидві ці характеристики. Крім того, бретонці мають вельми цікаву думку щодо нинішньої столиці Франції. Відомо, що раніше Париж носив назву Лютеція (лат. Lutetia), проте згодом був перейменований. За легендою, звістка про загибель величного міста настільки вразила мешканців Лютеції, що ті назвали своє місто «Par-Is», себто «Подобний до Іса». Звісно, це вірування не має наукових підстав (достотно відомо, що Париж отримав свою назву від кельтського племені, що проживало на тих територіях), але коли ж фольклору потрібні були будь-які підстави[42]?
У «Королі у Жовтому» Роберта Чемберса Іс згадується опосередковано: головний персонаж губиться серед боліт Бретані, і на допомогу йому приходить дивна дівчина, що називає себе леді д’Іс. Також Іс змальовано у серії романів «Король Іса» Пола і Карен Андерсон.
Мабуть, найважливіша складова зв’язку між романом «Повзи, тінь, повзи!» та легендою полягає у тому, як Абрахам Мерріт зобразив саму Дагут. Вона дивним чином поєднує у собі жертву шахрайства, могутню чаклунку, віддану доньку та правительку потонулого міста. Геть неоднозначна, потойбічна і дика, Дагут Мерріта уособлює Арморику, кельтський світогляд і сутінки, в яких вони зрештою розчинились.
«Гори, відьмо, гори!» і «Повзи, тінь, повзи!» — лише чверть письменницького доробку Абрахама Мерріта. Дослідник окультизму, невгамовний шукач, творець загублених світів, давніх богів і неймовірних пригод, він тоненькими нитками переплів свої дивні, химерні історії з не менш фантастичними прадавніми віруваннями. Хочеться сподіватися, що це українське видання стане лише першим у серії творів Мерріта. Бо йому ще є про що розповісти, і збіса багато.
Євген Лір
Абрахам Ґрейс Мерріт
/Abraham Grace Merritt/
(1884-1943) — американський письменник/що творив переважно у жанрах містики, фантастики і містичного нуар-детективу. Розвиваючи літературну традицію темного романтизму, започатковану Едгаром По і продовжену химерною прозою Амброуза Бірса, Абрахам Мерріт був одним із найпопулярніших письменників цього напряму 20-30-х років минулого сторіччя. Його творчість справила значний вплив на багатьох у подальшому знакових письменників, таких як Говард Лавкрафт, Фріц Лейбер, Рей Бредбері та інших.
39
Роман А. Мерріта, виданий 1932 року, про чоловіка на ймення Лейф Ленґдон, в якого у результаті таємного ритуалу вселилася душа прадавнього героя Двайану. Роман цікавий тим, що відображає прямий вплив Говарда Лавкрафта на Абрахама Мерріта: у
40
Телема — магічне вчення Алістера Кроулі, багато в чому засноване на єгипетській міфології.