Це прокляття, хоча батько видається непробивно щирим. Бути прив’язаною до чоловіка, настільки прісного й сексуально невтомного, як Клод, — непроста доля. Але тихо. Батько досі говорить.
— Треба буде багато про що домовитися. Попереду будуть сварки та стрес. Але загальний план простий, і з цим нам дуже пощастило. Клоде, ти маєш свою файну велику квартиру у Прімроуз-гіл[13], і ти, Труді, можеш переїхати туди. Завтра я завезу сюди деякі речі. Щойно ти з’їдеш і ремонтники все закінчать, Елодія переїде сюди до мене. Я пропоную не бачитися десь рік, а тоді можна буде подумати. Розлучення має бути простим. Найважливіше, що треба весь час пам’ятати, — це залишатися розсудливими та коректними і пам’ятати, як пощастило нам знову знайти кохання. Добре? Добре. Ні-ні, не вставайте. Нас можна не проводжати. Труді, якщо ти тут, я побачу тебе завтра близько десятої. Я заїду ненадовго — потім мені відразу треба до Сент-Олбанс. А, і до речі, я знайшов свого ключа.
Чути звук відсунутого стільця: Елодія встає.
— Чекай, тобто... Я можу зараз щось сказати?
Батько добродушний і непохитний:
— Геть неприпустимо.
— Але...
— Давай. Пора йти. Дякуємо за вино.
Якусь мить чути покашлювання, а тоді їхні кроки віддаляються в інший бік кухні та сходами нагору.
Мати та її коханець сидять мовчки, поки ми слухаємо, як виходять батько й Елодія. Ми чуємо, як парадні двері нагорі зачиняються із завершальним, відокремлювальним звуком. Крапка. Труді та Клод ошелешені. Я збентежений. Де був я в батьковому заздоровному слові? Мертвий. Головою в могильному насипу, в кишках у його осоружної колишньої дружини. Жодної згадки, навіть побіжної, навіть як про неважливу дрібничку. Має минути «десь рік», поки мій спаситель мене побачить. Він віддав належне правдивій пам’яті та забув про мене. Поспішаючи назустріч власному другому народженню, він відкинув моє. Батьки та діти. Я чув це колись і вже не забуду. Що пов’язує їх у природі? Мить сліпої хіті.
Як вам таке? Він з’їхав до Шордіча, щоб спробувати зустрічатися з Елодією. Він звільнив будинок на Гамільтон-терас, щоби Клод міг туди в’їхати й дати Джонові зручний привід викинути звідти Труді. Тривожні відвідини, щира поезія, навіть загублений ключ були хитрощами, щоби вселити в неї почуття безпеки й тісніше зблизити їх із Клодом.
Клод наливає ще вина. У цих обставинах розрадою здається те, з якою тупою непохибністю він пропонує свою найбеззмістовнішу думку:
— Отакої.
Якісь півхвилини Труді не каже нічого. Коли вона відкриває рота, слова нечіткі, але її рішучість ясна.
— Він має померти. І це має бути завтра.
Вісім
За цими теплими, живими стінками крижана історія котиться до свого жахливого завершення. Літні хмари щільні, немає ні місяця, ні найслабшого вітерця. Але моя мати та дядько прикликають зимову бурю. Відкорковано наступну пляшку, за нею, надто скоро, ще одну. Мене змиває далеко вниз течією сп’яніння, моє сприйняття змазує їхні слова, але я чую в них обриси своєї загибелі. Тіньові фігури на кривавому екрані сперечаються в безнадійній борні зі своєю долею. Їхні голоси здіймаються і спадають. Коли вони не звинувачують одне одного й не гризуться, то зломишляють. Промовлене повисає в повітрі, ніби пекінський смог.
Це погано закінчиться, і будинок теж відчуває загибель. У розповні літа лютневий вітрище крутить і розбиває бурульки, що звисають із ринв, стирає пласку мурівлю на кінцях фронтонів, зриває листи шиферу — ці чисті аркуші — зі спадистих дахів. Пучки цього холоду проминають перетрухлу замазку немитих вікон, задкують кухонними трубами. Я тут тремчу. Але це не закінчиться, ця погань буде безкінечною, доки лихий кінець не почне видаватися щастям. Ніщо не буде забуто, не буде змито. Брудота затримується в невидимих вигинах, куди не дістане сантехнік, висить у шафах серед Трудіних зимових пальт. Цей заміцний сморід живить боязких мишей за плінтусами й роздуває їх на пацюків. Ми чуємо, як вони гризуть і ворохобно лаються, але ніхто не дивується. Від часу до часу ми з матір’ю виходимо, щоб вона могла присісти навпочіпки й рясно зі стогоном помочитися. Черепом я з полегшенням відчуваю, як здувається її міхур. Назад до столу, і знову за планування та пристрасні довгі промови. Це мій дядько лаявся, не пацюки. Це мати гризла солоні горішки. Вона безперестанно їсть для мене.
Я мрію тут про те, що мало би належати мені за правом: про безпеку, невагомий спокій — ні справ, ні злочину чи провини. Я думаю про те, що мало би бути моїм у цьому ув’язненні. Мене переслідують дві протилежні ідеї. Я чув про них у подкасті, який мати залишила увімкненим, поки розмовляла телефоном. Ми були на дивані в батьковій бібліотеці, з вікнами, відчиненими до чергового душного полудня. Нудьга, казав цей мосьє Варт, не дуже далека від блаженства; погляд на неї відкривається з берегів насолоди. Так і є. Становище сучасного ембріона. Подумайте лишень: нічого не робити, окрім як бути й рости, і зростання тут — заледве свідома дія. Радість чистого буття, монотонність одноманітних днів. Розтягнуте блаженство — це нудьга екзистенційного масштабу. Це ув’язнення не має бути тюрмою. Тут мені припадають привілей і розкіш самоти. Я розмовляю як невинний, але уявляю оргазм, продовжений у вічність, — ось вам і нудьга у сфері піднесеного.
Такою була моя вотчина, доки мати не забажала смерті мого батька. Тепер я живу всередині сюжету й непокоюся щодо його кінця. Які вже тут нудьга або блаженство?
Мій дядько встає від кухонного столу та шкандибає до стіни, щоб вимкнути світло і зробити помітним світанок. Якби він був моїм батьком, то, може, продекламував би ранкову пісню. Але зараз є тільки одна практична потреба: час іти спати. Яке щастя, що вони занадто п’яні для сексу. Труді встає, і ми хитаємося разом. Якби я на хвилину міг опинитися головою догори, то почувався б не так кепсько. Як сумую я за роздольними днями бовтання в просторому океані.
Вона зупиняється, стоячи однією ногою на першій сходинці, щоб прикинути шлях нагору, котрий лежить перед нею. Сходи різко здіймаються й губляться нагорі, так ніби ведуть до місяця. Я відчуваю, як заради мене вона хапається за бильце. Я хочу, щоб вона знала, що я так само її люблю, але якщо вона впаде назад, то я загину. Тепер ми здебільшого підіймаємося. Здебільшого, Клод уже попереду. Нас треба було б прикріпити до нього мотузкою. Хапай міцніше, мати! Це складно, й ніхто не каже ні слова. По багатьох хвилинах, багатьох зітханнях і стогонах ми добираємося до майданчика третього поверху, і решта, останні дванадцять футів, хоч і рівні, але також тяжкі.
Вона сідає на своєму боці ліжка, щоб зняти сандалю, валиться набік із нею в руці й засинає. Клод її розштовхує. Разом вони порпаються в шухлядках у ванній, з яких усе висипається, шукаючи по два грами парацетамолу на кожного — засіб для відвернення похмілля.
Клод зауважує:
— Завтра насичений день.
Він має на увазі сьогодні. Батько має бути о десятій, зараз майже шоста. Нарешті ми всі в ліжку. Мати жаліється, що світ, її світ, починає обертатися, щойно вона заплющує очі. Я думав, можливо, Клод буде більш стоїчним, із твердішого, як він міг би сказати, тіста. Але ні. За кілька хвилин він біжить із кімнати, щоб упасти навколішки й обійняти унітаз.
— Підніми сідалку, — кричить Труді.
Тиша, і згодом воно приходить — натрудженим крапанням. Але він гучний. Протяжний крик уривається, ніби футбольного фаната посеред кричалки вдарили ножем у спину.
О сьомій вони вже сплять. Але я не сплю. Мої думки обертаються разом із материним світом. Батькова відмова від мене, його можлива доля, моя відповідальність за неї, потім моя власна доля, моя нездатність попередити або щось учинити. І ті, що сплять зі мною в одному ліжку. Надто п’яні, щоб учинити замах? Або гірше — учинити його невдало, бути впійманими й потрапити до в’язниці. Звідси й привид тюрми, що переслідує мене останнім часом. Почати життя в камері, не зазнавши щастя, виборюючи нудьгу, ніби привілей. А якщо в них усе вийде — тоді це Катовіце. Я не бачу жодного плану, жодного вірогідного шляху до хоч якогось мислимого щастя. Я бажав би так і не народитися...
13
Прімроуз-гіл, дослівно — «Первоцвітовий пагорб», — один із найпрестижніших і найдорожчих районів у північному Лондоні, із північного боку Регентського парку.