Я люблю випити разом з матір’ю келих. Можливо, вам так і не довелося скуштувати, або ви про це забули, добре бургундське (її улюблене) або добрий сансер (також її улюблений), проціджені крізь здорову плаценту. Ще навіть до того, як вино доходить — сьогодні це сансер «Жана-Макса Роже», — я відчуваю на своєму обличчі звук відкоркованої пляшки, наче ласку літнього вітерця. Я знаю, що алкоголь знизить мій інтелектуальний рівень. Він усім його знижує. Але ох, від радісного, рум’яного піно нуар або аґрусового совіньйону я обертаюся й перевертаюся з краю в край свого таємного моря, кружляючи у стінах свого замку, надутого повітряного замку, що слугує мені домівкою. Або так було, коли я мав більше простору. Тепер я приймаю свої насолоди поважно, і на другому келиху мої розмисли розквітають тією вольністю, чиє ім’я — поезія. Думки розмотуються пружинистими пентаметрами, де фрази то закінчуються разом із рядком, то переходять на наступний, приємно чергуючись. Але вона ніколи не випиває третього, і це мене ранить.
«Я маю думати про дитину», — чую, як вона каже це, прикриваючи келих лицемірною долонею. У такі моменти я подумую вхопитися за свою мастку пуповину, як за оксамитовий мотузок у заміському будинку з добре укомплектованим штатом, і різко смикнути, вимагаючи обслуговування. Агов! Іще по чарці для нас тут!
Але ні, вона обмежує себе з любові до мене. І я люблю її — чи міг би я інакше? Мати, котру я ще маю зустріти, котру я знаю тільки зсередини. Недостатньо! Я жадаю зовнішньої її особи. Поверхні — це все. Я знаю, що її волосся «світло-солом’яне», що воно спадає «монетами диких кучерів» на її «рамена, білі, мов яблуневий м’якуш», бо мій батько читав їй при мені уголос свій вірш про це. Клод також згадував її волосся в менш винахідливих реченнях. Коли вона в настрої, то заплітає тугі коси, котрі обмотує навколо голови у стилі, як каже мій батько, Юлії Тимошенко. Я також знаю, що очі в матері зелені, що її ніс — перлистий ґудзик, що вона хотіла б, щоб його було більше, і що обоє чоловіків, кожен окремо, обожнюють той, який є, і пробували її заспокоїти. Їй багато разів казали, що вона гарна, але вона ставиться до того скептично, і це надає їй невинної влади над чоловіками, як сказав їй якось пополудні в бібліотеці мій батько. Вона відповіла, що, якби це було правдою, тієї влади вона ніколи не шукала й не хотіла. То була незвична для них розмова, і я слухав пильно. Батько, його звати Джон, сказав, що, якби мав таку владу над нею чи жінками загалом, то не міг би уявити, як можна від неї відмовитися. Я здогадався зі співчутливого хвилюватого руху, котрий на мить припідняв моє вухо зі стінки, що мати значуще знизала плечима, ніби кажучи: «Ну, в чоловіків не так. Що з того?» До того ж вона сказала йому вголос, що ця нібито притаманна їй влада, хоч яка б вона була, існує тільки завдяки чоловікам, що наділяють Труді нею у своїх фантазіях. Тоді задзвонив телефон, батько пішов відповісти, і цю рідкісну й цікаву розмову про тих, хто має владу, так і не було завершено.
Але повернімося до моєї матері, моєї нещирої Труді, чиїх яблуневих рук, і грудей, і зеленого погляду я жадаю, чия непоясненна потреба у Клоді була раніше від моєї свідомості, мого первісного «є», і чий голос часто промовляє до нього, а він до неї, у постільних шепотах, ресторанних шепотах, кухонних шепотах — так, наче обоє підозрюють, що черева мають вуха.
Раніше я вважав, що їхня обачливість була лише звичайною любовною інтимністю. Але тепер я впевнений. Вони розмовляють, легко обминаючи власні голосові зв’язки, бо планують жахливу подію. Якщо щось піде не так — я чув ці їхні слова — життя їхні буде зруйновано. Вони вважають, що як уже братися до справи, то робити це треба швидко і скоро. Вони кажуть одне одному бути спокійними й терплячими, нагадують одне одному про ціну недоношеного плану, і що він має кілька етапів, і що кожний із них має з’єднуватися з попереднім, і що коли хоч якийсь провалиться, то все посиплеться, «як старомодні різдвяні ліхтарики» — це незбагненне порівняння від Клода, котрий рідко каже щось незрозуміле. Від того, що вони мають на думці, їм самим стає лячно й недобре, і вони ніколи не можуть говорити про це прямо. Натомість вони загортають у шепоти недомовки, евфемізми й невиразні застереження, за якими йдуть кахикання й похоплива зміна теми.
Одної спекотної, неспокійної ночі минулого тижня, коли, як я думав, обоє давно вже спали, мати раптом сказала в темряву за дві години до світанку (згідно з годинником у батьковому кабінеті на першому поверсі):
— Ми не можемо це зробити.
І одразу ж Клод рішучо відповів:
— Можемо.
І потому, недовго подумавши:
— Можемо.
Два
Тепер стосовно мого батька, Джона Кернкроса, великого мужчини, другої половини мого генома, що його спірально закручена доля дуже мене непокоїть. У мені одному назавжди змішуються мої батьки, солодко й гірко, уздовж роз’єднаних хребтів цукрово-фосфатного кістяка, рецепту моєї фундаментальної самості. Я також змішую Джона і Труді у своїх снах — як кожна дитина, в котрої роз’їхалися батьки, я жадаю наново одружити їх, цю комплементарну пару нуклеотидів, і цим узгодити власні життєві обставини зі своїм геномом.
Батько коли-не-коли приходить до нашого дому, і я нетямлюся з радості. Часом він приносить матері смузі зі свого улюбленого кафе на Джад-стріт. Він має слабість до цих липких солодощів, що нібито мають подовжувати його життя. Я не знаю, чому він нас відвідує, бо йде він завжди затуманений смутком. Уже багато моїх різноманітних здогадів виявилися помилковими, але я слухав уважно й цього разу припускаю ось що: він нічого не знає про Клода, залишається паморочливо закоханим у мою мати, сподівається невдовзі знову бути з нею й досі вірить в історію, яку вона йому розповіла, що життя нарізно має дати їм обом «час і простір для зростання» й відновити їхній зв’язок. Також я знаю, що він поет, котрий не має визнання, але не здається. Що він володіє та керує збіднілим видавництвом і випустив у світ перші збірки успішних поетів, знаменитостей і навіть одного Нобелівського лауреата. Коли їхні репутації роздуваються, вони, як вирослі діти, переходять до більших видавництв. Що він приймає невірність поетів як сувору реальність життя і, наче святий, радіє похвалам «Видавничому дому Кернкроса». Що власна поетична невдача радше засмучує, ніж розлючує його. Якось він читав нам із Труді вголос зневажливу рецензію на свої вірші. Там було написано, що його тексти застарілі, скостеніло формалістичні, надто «красиві». Але він живе поезією, досі читає її моїй матері, викладає її, рецензує, таємно сприяє успіху молодших поетів, сидить у журі конкурсів, просуває поезію у школах, пише про неї есеї для дрібних журналів, якось розповідав про неї на радіо. Труді і я чули його одного разу перед світанком. Він має менше грошей, ніж Труді, і набагато менше, ніж Клод. Він знає напам’ять тисячу віршів.
Ось моя колекція фактів і постулатів. Згорблений над ними, як терплячий філателіст, я додав до свого зібрання кілька нещодавніх пунктів. Він страждає на шкірне захворювання, псоріаз, котре зробило його руки лускуватими, грубими й червоними. Труді ненавидить їх на вигляд і на дотик і каже йому носити рукавички. Він відмовляється. Він має орендний контракт на півроку на три вбогі кімнатки в Шордічі[2], сидить у боргах, має зайву вагу й мав би частіше робити фізичні вправи. Щойно вчора я здобув — продовжуючи метафору з марками —«Чорний пенні» 1840 року: будинок, де живе моя мати, де я живу в ній, куди Клод щоночі навідується з візитом, — георгіанське громаддя на хвастовитій Гамільтон-терас, дім, де минуло батькове дитинство. Йому ще не було тридцяти — батько тоді якраз ростив свою першу бороду й не так давно одружився з моєю матір’ю,— коли він успадкував родинну садибу. Його дорога мати померла давно перед тим. Усі джерела погоджуються, що будинок брудний. Це можна передати тільки штампами: він розсідається, розвалюється, мало від вітру не валиться. Іноді від морозу взимку фіранки беруться льодом і тверднуть; під час злив риштаки, як надійні банки, повертають внески з відсотками; влітку, як ненадійні банки, вони смердять. Але дивіться, ось у моїх щипчиках найрідкісніший екземпляр у світі, «Британська Гвіана»: навіть у такому гнилому стані ці шість тисяч зболених квадратних футів здобудуть вам сім мільйонів фунтів.
2
Шордіч — район в Іст-Енді, у східному Лондоні; етимологічно його назва, ймовірно, походить від слів